Якщо не можемо змінити всіх, змінюємо себе

В пʼятницю виписали Таню, вона медикиня, втратила кінцівку. Планує повертатися на службу, бо вся родина досі воює.
Говорили про різне.
Зачепила розмова про маршрутки. Таня розповіла, що кожен раз вона вимушена сперечатися з водієм за безоплатний проїзд, бо ходить в штанах і дуже вправно.
Показує УБД, їй кажуть: «я не знаю де ти його взяла» Або «ми тут всі інваліди»
Останній раз вона не витримала, і сказала: «я б хотіла побачити вас на нулі, коли б ви завезли хлопців на завдання, а ввечері забрали звідти половину» Водій далі з нею сперечався, і тоді вона додала: «Запамʼятайте, настане день, коли в цій маршрутці будуть лише пільговики. Не я одна. Нас буде повна маршрутка. Що тоді скажете?»
Водій не здавався: «а хто мені заплатить? Хто мене заправить?»
І Таня йому сказала: «я вже заплатила. своїм здоровʼям»
А потім вона помовчала, і додала: «Оля, та маршрутка була повна людей, і ніхто мене не захистив. Ніхто. Їду, ридаю, не можу зупинитися. Всі мовчать»
Я написала про неї в інсті, і тут мені посипалося від наших хлопців: «та в мене таке постійно. Ще УБД дивляться. Питаю: що шукаєте? Каже: дивлюся чи ти на нулі був» Хлопець, який був барменом в Києві, має трьох дітей, пішов воювати, втратив руку, а тепер людина, яка завдяки йому жива, перевіряє легітимність його поранення.
Що з нами не так? Ні, ну правда: що з нами не так?
Ми досі тичемо пальцями в людей на протезах.
Досі вважаємо, що поставити лайк під фоткою військового достатньо, щоб подякувати за наше життя.
Досі ставимо під сумнів чужі поранення, пояснюючи тим, що нам тут теж не цукор.
Досі хочемо вечірок, святкувань та ретріт в Каннах.
Скільки б ми не донатили.
Скільки б не ставили лайків під постами.
Скільки б не сиділи в панелях, обговорюючи реабілітацію та реінтеграцію.
Скільки б не підіймали тостів «за ЗСУ», ми ніколи, ніколи, ніколи не відплатимо борг людям, завдяки яким ми живі.
Отже, якщо не можемо змінити всіх, змінюємо себе. Захищаємо в тилу тих, хто захищає нас на передовій.