«Горе під звуки сирен»: інтерв’ю з професоркою Ларисою Герасименко про травму, яку ще неможливо прожити

Пані Ларисо, ви багато говорите про переживання втрати під час війни. Які психологічні реакції сьогодні є найтиповішими для українців?

Це питання іще потребує масштабного вивчення із використанням доказових методів дослідження і статистичної обробки. А поки що, працюючи в українському контексті сьогодні, із власного досвіду суб’єктивно я бачу дуже багато того, що називають «нормальною реакцією на ненормальні обставини». Дуже багато людей в екстремальних умовах демонструють відповідь психіки на триваючий стрес у вигляді або гіперпильності, або емоційних гойдалок. Гіперпильність — це стан високої мобілізаційної готовності організму, постійного очікування небезпеки і готовності до неї. А емоційні гойдалки — це різкі переходи між емоційними станами від бурхливих переживань до повної апатії та безсилля. Часто доводиться спостерігати явище, яке спеціалісти називають «воєнним туманом», коли люди концентруються на питаннях, пов’язаних із війною, і живуть короткими відрізками: «до вечора», «до кінця тижня», не звертаючи уваги на те, що раніше вважали значимим для себе (планування, здоров’я, навчання). Це захисний механізм, який оберігає від розчарувань. На жаль, поряд із тим, що ми захоплюємося стійкістю наших людей, часто ці періоди напруження і боротьби закінчуються кумулятивним накопиченням і ефектом «прориву греблі» з розвитком психічних стрес-асоційованих розладів. Це теж наша реальність, і профілактувати їх можна лише завчасно, дбаючи про своє психічне здоров’я, займаючись психоосвітою і звертаючись до спеціалістів за допомогою.

Чим проживання горя в умовах війни відрізняється від втрати в мирний час?

Таких відмінностей насправді багато, тому що через призму механізмів роботи психіки горе у мирний час можна образно порівняти із «зупинкою» нормального життя, а під час війни горе стає частиною самого життя, яке не зупиняється ні на мить. У мирний час людина, яка переживає втрату, зазвичай перебуває у відносній безпеці. Її дім стає місцем для скорботи. Під час війни ж горе розгортається на тлі реальної загрози життю. Коли ви оплакуєте близьку людину під звуки сирен або вибухів, мозок не може повністю зануритися в процес горювання, бо він зайнятий виживанням. Це призводить до «заморожування» емоцій.

Часто виникає ситуація неможливості побачити тіло, провести традиційне поховання через окупацію чи обстріли, або статус «зниклий безвісти» створює невизначену втрату. Психіка застрягає у фазі заперечення, сподіваючись на помилку, що не дає людині перейти до прийняття.

До того ж у мирний час втрата зазвичай поодинока. А під час війни втрата близької людини часто супроводжується втратою дому, роботи, соціального кола (через міграцію) та звичного світогляду. Це «багатошарове горе», де кожен новий шар не дає опрацювати попередній. Ресурсів психіки іноді просто не вистачає на таку кількість одночасних процесів.

Ці відмінності вимагають від нас, психологів та психіатрів, особливої делікатності. Наша робота зараз — це переважно підтримка життєздатності та контейнування болю на майбутнє.

Які помилки найчастіше допускають близькі або фахівці, намагаючись підтримати людину, що переживає втрату?

Я вважаю головною помилкою намагання діяти згідно з якимось шаблоном, без урахування конкретної ситуації. Через це виникають шаблонні спроби «розрадити» за допомогою фраз, які насправді забороняють людині відчувати біль. «Тримайся», «будь сильним». Ці слова не дають жодного ресурсу, але накладають відповідальність, позбавляючи «права на слабкість». «Все буде добре» під час війни звучить як брехня, бо світ людини вже зруйновано. «А от у сусіда взагалі вся сім’я загинула» — це знецінення власного болю через масштабність чужого, що лише заганяє горе всередину.

Спроби раціоналізувати трагедію часто травмують іще більше. «Принаймні він не мучився», «ти ще молода, знайдеш іншого», «у тебе лишилися діти». Людина втратила конкретну особистість, і ніщо інше не може стати рівноцінною заміною в цей момент. «Бог забирає найкращих». Такі релігійні чи філософські аргументи можуть викликати лише гнів, особливо у людей, чия віра похитнулася через війну.

З боку фахівців, які занадто жорстко дотримуються теорій (наприклад, стадій горювання Кюблер-Росс), іноді трапляється нав’язування «правильного» способу горювання. Але треба пам’ятати, що горе нелінійне. Воно може накочувати хвилями через місяці або роки. Помилкою є підштовхувати людину: «пів року вже минуло, пора повертатися до життя».

Правильний підхід у тому, щоб пропонувати конкретні дії. Не «чим допомогти?», а «я принесу вечерю о 18:00» або «я можу забрати твої документи (дітей, речі) сьогодні». Найцінніше, що можна дати, — це присутність і валідація (визнання права на почуття). Вміння витримати важку тишу або плач іншого без спроб негайно це «виправити» є ознакою найвищої емпатії. Замість «я тебе розумію» (що рідко є правдою) краще сказати: «Я не можу уявити твій біль, але я поруч».

Чи змінився портрет пацієнта з психологічною травмою за час повномасштабної війни? Якщо так — як саме?

Так, звичайно, портрет пацієнта зазнав суттєвої трансформації. Якщо до 2022 року ми частіше працювали з індивідуальними травмами (ДТП, насильство, втрата близьких у мирний час), то сьогодні ми маємо справу з колективною травмою, яка має специфічний «воєнний» профіль.

Людина перебуває в травматичних обставинах не одноразово, а місяцями або роками. Це не лише обстріли, а й постійна непевність, економічна нестабільність та інформаційний тиск. Часто пацієнти приходять з глибокою деформацією особистості, тотальною недовірою до світу та хронічним відчуттям провини.

Загалом люди стали звертатися за допомогою пізніше, бо при появі перших симптомів розладу вважають свій стан «недостатньо поганим у ці тяжкі часи». Ми все частіше бачимо пацієнтів у стані глибокого вигорання та соматизації (коли тіло вже «відмовляє»), бо вони ігнорували психологічні маркери, вважаючи їх недоречними під час війни.

Якщо раніше терапія часто фокусувалася на самореалізації та стосунках, то зараз усе частіше доводиться мати справу із людьми у пошуку «сенсу виживання». Всі емоції, плани та радощі відкладені «на після перемоги». Це створює специфічний емоційний фон оніміння.

Ці зміни вимагають від нас, фахівців, відходу від класичних протоколів у бік більш гнучких, підтримуючих та тривалих стратегій роботи.

Які підходи до роботи з травмою ви вважаєте найбільш ефективними саме в українському контексті сьогодні?

Більшість світових протоколів розраховані на роботу після події, у безпеці. В українському контексті сьогодні ми стикаємося з унікальним викликом — як працювати з травмою, коли вона ще не завершилася. Ми адаптуємо підходи, які дозволяють підтримувати життєздатність прямо зараз.

Зокрема, найбільш ефективні методи, які довели свою дієвість у наших реаліях, — це EMDR (десенсибілізація та переробка рухом очей), когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) з фокусом на травму, стабілізаційні та тілесно-орієнтовані підходи (заземлення та дихальні вправи), схема-терапія.

Сьогодні в Україні ми часто використовуємо еклектичний підхід. Ми не можемо дозволити собі роками займатися, наприклад, класичним психоаналізом — пацієнту потрібні інструменти для виживання вже сьогодні ввечері, коли знову може початися обстріл.

У межах цієї австрійсько-української ініціативи — що Україна може перейняти від європейського досвіду, а чим ми вже можемо ділитися як унікальним кейсом?

Я вважаю, що ми зараз формуємо новий світовий стандарт кризової психології. Це важкий досвід, але він робить українську школу психології та психіатрії однією з найбільш затребуваних у майбутньому. Ми стаємо активним суб’єктом міжнародного обміну, а не лише реципієнтом допомоги.

Попри колосальний практичний досвід, нам бракує системності, яка вибудовувалася в ЄС роками. В Європі основна допомога надається на рівні громад (центри психічного здоров’я, мобільні бригади), а не у великих закритих психіатричних лікарнях. Нам важливо перейняти модель, де пацієнт залишається включеним у соціум.

В ЄС пацієнта не просто лікують, а ведуть. Соціальний працівник, юрист та психолог працюють у зв’язці. Для України це критично, оскільки травма пацієнта часто пов’язана з відсутністю житла або виплат. Нам потрібно інтегрувати ментальне здоров’я в усі сфери — від шкільної програми до корпоративної етики.

Український кейс доводить, що травма не завжди веде до розпаду. Ми можемо ділитися досвідом того, як спільна біда стимулює розвиток громадянського суспільства, волонтерства та неймовірної соціальної згуртованості.

Наскільки українська система психічного здоров’я сьогодні готова до довготривалих наслідків війни?

Можливо, у цьому питанні мені не вистачає всієї повноти інформації, аби скласти обґрунтований висновок, але мені здається, що ми перебуваємо у стані «забігу на наддовгу дистанцію», де фінішу ще не видно, а ресурси вже вичерпуються. Готовність системи можна оцінити як високу на рівні адаптивності, але тривожну — на рівні інституційної стабільності.

Кількість людей, які потребуватимуть допомоги (ветерани, люди, що пережили окупацію, ВПО, діти), зростатиме геометрично, тоді як кількість кваліфікованих фахівців обмежена.

Є проблема «пораненого цілителя»: психологи та психіатри в Україні переживають ту саму війну, що і їхні пацієнти. Хронічне вигорання фахівців може призвести до зниження якості допомоги саме тоді, коли вона буде найбільш затребувана — через 2–5 років після завершення бойових дій.

Зараз система працює в режимі екстреної допомоги. Проте довготривалі наслідки (хронічні депресії, алкогольна та наркотична залежності, сімейне насильство, психосоматичні інвалідизації) потребують іншої моделі.

Україна активно розбудовує систему реабілітаційних центрів та інтегрує психічне здоров’я в первинну ланку медицини (сімейні лікарі тепер можуть надавати базову психологічну допомогу). Це правильний крок, але він потребує часу на якісну імплементацію.

Ми очікуємо «цунамі» звернень після демобілізації та повернення до відносно мирного життя. Поки триває війна, психіка багатьох людей тримається на адреналіні та мобілізації.

Загалом ми готові на рівні методик та бажання, але все ще вразливі на рівні системних ресурсів. Головне завдання сьогодні — не просто лікувати симптоми, а будувати «культуру стійкості», де піклування про ментальне здоров’я є такою ж базовою потребою, як і фізична безпека.

Як працювати з відкладеним горем, коли людина “не має часу” прожити втрату через війну?

Психологи називають це «замороженим» або «анестезованим» горем. Коли навколо небезпека, мозок вимикає емоційні центри, щоб зберегти когнітивний ресурс для виживання.

Працювати з такою людиною потрібно вкрай обережно, адже «розморожування» почуттів у небезпечних умовах може призвести до декомпенсації. Перше, що ми маємо зробити, — зняти провину. Людина часто картає себе: «Я не плачу, я стала кам’яною, мабуть, я бездушна». Ми пояснюємо, що це — захисна дисоціація. Психіка працює як запобіжник у щитку: коли напруга занадто висока, він «вибиває», щоб не згоріла вся система. Це не відсутність любові до померлого, це механізм виживання.

Якщо ми не можемо прожити горе зараз повністю, ми вчимо пацієнта його «складувати», але не ігнорувати. Просимо людину виділити хоча б 10–15 хвилин на день (наприклад, увечері), щоб просто побути з цим болем, поплакати або подивитися фото. Це дає психіці сигнал: «Я бачу твій біль, я не забув, але зараз ми маємо діяти».

У стані війни ми не підштовхуємо людину до глибокого катарсису. Навпаки, ми зміцнюємо її здатність діяти. Кожна виконана проста дія (помити посуд, прийти на роботу) — це перемога над хаосом. Ми працюємо не над «відпусканням» втрати, а над інтеграцією пам’яті про померлого в сьогоднішню стійкість. «Що б він/вона порадили мені зараз?» або «Якою моєю дією вони б пишалися?».

Відкладене горе — це як борг під високий відсоток. Його все одно доведеться виплатити, але ми намагаємося зробити так, щоб пацієнт «платив» частинами, які не зруйнують його життя остаточно.

Яку роль у подоланні травми можуть відігравати культура, мистецтво або спільноти?

У процесі подолання травми, особливо колективної, культура та спільнота виконують роль опори для психіки. Коли внутрішній світ зруйнований, саме зовнішні структури допомагають людині не «розпастися».

Травма за своєю природою є «німою». Коли людина переживає жах, ділянки мозку, відповідальні за мову, часто блокуються, а культура дає метафори. Замість того, щоб говорити про свій біль прямо, людина може знайти його відображення у вірші, пісні чи фільмі. Це дозволяє дистанціюватися від болю, зробити його «об’єктом», який можна споглядати, а не лише відчувати всередині.

Малювання, ліплення чи музика дозволяють вивести деструктивну енергію назовні, втіливши її в безпечну форму. Створюючи щось (навіть простий малюнок), людина повертає собі суб’єктність. У світі, де вона ні на що не впливає, на полотні вона — творець.

В українському контексті ми бачимо феномен, коли спільнота стає терапевтом сама для себе. Волонтерство чи спільна праця на відбудову — це потужний антидот проти депресії. Дія заміщує заціпеніння.

Мистецтво та спільнота не замінюють лікування, але створюють те середовище, в якому психотерапія працює значно ефективніше.

Що б ви порадили журналістам і медійникам, які щодня працюють із темами втрат і травм — як зберегти власне психічне здоров’я?

Журналісти та медійники, які працюють в екстремальних умовах, часто стають «першими свідками», які не просто фіксують події, а пропускають їх крізь себе. Це створює величезний ризик вторинної травматизації та втоми від співчуття.

Ви повинні усвідомити: щоб отримати травму, не обов’язково бути під обстрілом. Робота з фотографіями загиблих, інтерв’ю з тими, хто втратив близьких, та постійний перегляд важких відео активує ті ж ділянки мозку, що й реальна загроза.

Визнайте свій стан. Якщо ви відчуваєте оніміння, постійну роздратованість або безсоння — це не «профнепридатність», а нормальна реакція на надмірний контент.

Навіть якщо ваша робота вимагає перегляду важких кадрів, ви можете контролювати, як це робити. Не дивіться відео на повний екран. Людський крик та звуки вибухів діють на підсвідомість значно сильніше, ніж зображення. Перемикання екрана в чорно-білий режим під час редагування важкого матеріалу дещо знижує емоційну інтенсивність.

Під час інтерв’ю нагадуйте собі: «Я зараз інструмент передачі правди». Це не означає бути байдужим — це означає мати межу між своїм «я» та болем іншої людини.

Після важкого дня обов’язково зробіть фізичну дію, яка символізує завершення: вмийтеся холодною водою, змініть одяг або просто пройдіть частину шляху додому пішки.

Щодня запитуйте себе: «Для чого я це роблю?». Коли ви бачите сенс у своїй роботі, це допомагає не «втонути» в депресії.

Ваша стійкість — це частина спільної перемоги.

Я читала, що українці — нація, яка спить найменше в Європі. Як це впливає на людину?

Це спостереження має під собою серйозне підґрунтя. Хоча я не готова підтвердити його офіційною статистикою, системне недосипання призводить до хронічного стресового виснаження.

Сон — це час, коли мозок займається «дефрагментацією» пам’яті та очищенням від інформаційних токсинів. Коли цей процес переривається сиренами чи тривогою, порушується консолідація пам’яті. Людина починає забувати елементарні речі.

У контексті ПТСР сон критично важливий. Саме у фазі швидкого сну мозок «перетравлює» травматичні події. Якщо сон переривається, ці події не інтегруються в досвід, а залишаються «живими» — виникають флешбеки.

Недосипання також впливає на мислення: мозок переходить у режим «автопілота», знижується здатність приймати рішення. Людина стає більш дратівливою, емоційно нестабільною.

Оскільки ми не можемо «вимкнути війну», варто використовувати стратегію «добору сну». Якщо є можливість — спати вдень: 20 хвилин або повний цикл у 90 хвилин. Важливо зменшувати використання гаджетів перед сном і створювати фізично комфортні умови навіть у складних обставинах.

Сон сьогодні — це ваша зброя. Це те, що дозволяє психіці залишатися цілісною.

 Нещодавно в Австрії відбулася міжнародна конференція «Навігація травми та відновлення: медицина, суспільство та культура у часи війни», яка проходила в межах австрійсько-української ініціативи з подолання наслідків воєнних травм і отримала підтримку на високому державному рівні, зокрема президента Австрії. Якими є ваші враження від цього форуму та його значення для України?

Ми щиро вражені тим, наскільки теплим та гостинним є цей прийом.

Це не просто професійний візит — це досвід неймовірної щирості та солідарності. Колеги з DPU оточили нас справжньою турботою, створивши атмосферу, де наукові дискусії гармонійно поєднуються з душевним спілкуванням.

Для нас, як для фахівців у сфері ментального здоров’я, ця щира підтримка має особливе значення. Ми глибоко відчуваємо ту емпатію та професійну єдність, якими пронизана ця зустріч. У цей непростий час, коли в Україні триває війна, таке ставлення є надзвичайно цінним ресурсом, що додає сил і натхнення для подальшої роботи.

Ми надзвичайно вдячні Дунайському приватному університету та місту Кремс за беззастережну гостинність, відкритість і відчуття справжньої європейської родини. Продовжуємо роботу з найтеплішими емоціями!