Карл фон Габсбург: інтерв’ю про нагороду від Буданова, любов до Одеси та вступ України до ЄС

Нещодавно ви були відзначені нагородою від пана Буданова. Що це визнання означає для вас особисто?

Мушу сказати, що для мене було великою честю, звичайно, отримати таку нагороду за мій невеликий внесок, який я зміг зробити, у неймовірні зусилля, які докладає Україна. Я маю на увазі, що в мене було дві можливості, де я, ймовірно, міг би трохи допомогти. По-перше, це, звичайно, медіа-сфера з радіостанціями, з якими я працюю. А з іншого боку, з Ініціативою співпраці Південно-Східної Європи, яка мала можливість допомогти з точки зору підтримки держав-членів ОБСЄ, щоб допомогти Україні з певними абсолютно очевидними потребами. І, звичайно, оскільки ви згадали про це, звичайно, на початку, також з Фондом Геракла Гебе, який тільки починає робити, я думаю, щось неймовірно важливе і постійно набуває значення, а саме допомогу в підготовці спеціалістів в Україні для допомоги з наслідками посттравматичного стресового розладу. Є щось, що відбувається в кожній війні з усіх боків, і це поступово стає все більш важливим у будь-якій зоні конфлікту.

 І я знаю, що Україна зробила чимало кроків. Також деякі університети в Україні зробили вражаючі кроки, щоб допомогти з наслідками цього стресового розладу. І ми намагаємося допомагати та навчати людей справлятися з цим на всіх рівнях, чи то шкільний вчитель, якому доводиться мати справу з дітьми, які страждають від цього, чи то на будь-якій іншій посаді, якій ми намагаємося допомогти в цій галузі.

Ви представник однієї з найвідоміших династій Європи. Чи відчуваєте ви, що Європа несе історичну відповідальність за те, що відбувається в Україні сьогодні?

 Я думаю, що одну річ потрібно сказати: особливо для мене Україна завжди була невід’ємною частиною Європи. І я сподіваюся, що не лише теоретично й географічно, але й у не надто далекому майбутньому вона також стане частиною Європейського Союзу.

Ми всі на це сподіваємося і працюємо заради цього. Тож так, Україна зараз відіграє неймовірно важливу роль у цій жахливій війні, яку Росія нав’язала Україні. І тим самим вона захищає Європу.

Тому що, я думаю, не слід забувати, що війна — це не обов’язково просто війна між країнами чи вторгнення однієї країни в іншу, це дуже й дуже сильно конфлікт ідеологій. І це, скажімо так, західна вільна ідеологія з такими принципами, як демократія, верховенство права, ринкова економіка та багато інших принципів, які ми розвивали десятиліттями, або, можна сказати, століттями, і вважали важливими для миру в Європі. А з іншого боку — надзвичайно репресивна, злочинна, незаконна система, яку ми бачимо в Росії, де фактично мафія захопила владу в цій країні та веде війну проти свободи й демократії.

Тож так, ми несемо тут дуже й дуже велику відповідальність.

Ваш дідусь, імператор Карл I, мав особливе ставлення до українців. Як ця родинна пам’ять впливає на ваше особисте сприйняття сучасної боротьби України за незалежність?

Я думаю, що, звичайно, одним із моїх предків, який має велике значення і є символом тут, є ерцгерцог Вільгельм, більш відомий як Василь Вишиваний.

Тобто він безумовно був символом, або є символом, української державності. І це те, що також підтримувалося за часів монархії, також підтримувалося з позиції імператора. Але це також є визнанням для нас сьогодні, що вже тоді були зроблені зусилля, щоб бачити Україну як європейську сутність, яку ми маємо сприймати саме такою.

Тож я думаю, що це дуже хороший і дуже важливий історичний зв’язок для всіх, не лише для членів родини. Звичайно, для мене це особливо важливо, тому що протягом останніх 30 років я мав можливість досить багато разів бувати в Україні, а також говорити про ерцгерцога Вільгельма і, по суті, трохи пройти слідами, які він залишив у цій країні.

Чому, на вашу думку, деякі європейські політики досі вагаються називати речі своїми іменами, коли йдеться про Росію?

 Тому що я думаю, що багато з них боягузливі, боязкі, і їм не подобаються зміни.

Вони завжди думають, що можуть повернути час назад. І вони не засвоїли той факт, що це фізично неможливо. Цей годинник неможливо повернути назад.

Треба абсолютно чітко називати Росію тим, чим вона є — по суті, злочинною державою. І, відповідно, ми маємо діяти.

 Як ви пояснюєте західній аудиторії, що війна в Україні — це не просто «регіональний конфлікт», а глобальна загроза?

Я думаю, важливо те, про що я вже згадував раніше: це не лише війна між країнами чи вторгнення однієї країни в іншу, це справді конфлікт між ідеологіями.

Це конфлікт, який визначає наше майбутнє. У Росії вже достатньо часто говорили про те, що метою є контроль над Європою і, по суті, позбавлення всіх тих цінностей, які ми розвивали в Європі й які створили найдовший період миру в Європі в межах того Європейського Союзу, який існував в історії. Ніколи раніше не існувало такої довгої мирної системи, яка працювала б у той час, коли була створена об’єднана Європа.

Тож, звичайно, ми хочемо, щоб це зростало. Ми хочемо, щоб ця зона миру розширювалася. І ми не хочемо, щоб принципи, які це забезпечили, були зруйновані.

А саме про це говорить Росія. Коли йдеться про Європу, яка має контролюватися з Москви — від Лісабона до Владивостока — це не що інше, як фактичне оголошення війни Європі. І я думаю, що це те, про що треба говорити, що треба озвучувати.

Ті люди, які намагаються не говорити про це, просто не є реалістами. Вони просто втратили розуміння того, якою є реальна ситуація. І вони намагаються якимось чином викреслити зі свого сприйняття той факт, що про це в Росії говорять постійно.

Нам просто потрібно слухати. Нам просто потрібно слухати також російські медіа. І ми чуємо, що контроль над Європою та заперечення європейських цінностей — це одна з головних цілей і завдань, які переслідує Росія.

Ви багато працюєте у сфері захисту культурної спадщини як президент «Блакитного щита». Чому збереження української культури сьогодні є питанням не лише естетики, а й національної безпеки?

Це абсолютно питання національної безпеки, тому що, звичайно, культурна спадщина — це те, що створює ідентичність. І я думаю, що це дуже важливо, хоча, звичайно, у процесі цієї війни українська ідентичність стала дуже чіткою.

Але ідентичність також походить із коренів, які вона має в історії. І тому культурна спадщина стає мішенню для того, щоб знищити ідентичність. І це також те, що ми бачимо в кожному конфлікті.

Але ми також бачимо це дуже й дуже чітко у війні в Україні. І я маю на увазі, коли ми дивимося, зокрема, наприклад, на Крим і окуповані території, коли ми бачимо, як культурну спадщину навмисно знищують і викорінюють, це завжди має на меті позбутися справжньої ідентичності, яка походить із цих територій.

Що ви думаєте й відчуваєте, коли бачите навмисне знищення Росією музеїв, церков або історичних центрів таких міст, як Одеса та Харків?

 Я маю на увазі, це абсолютно жахливо — те, що там відбувається.

Це війна проти ідентичності. І це саме те, що потрібно знову й знову підкреслювати. Це не просто ще один зруйнований музей, ще один зруйнований архів чи бібліотека або щось подібне.

Це знищення ідентичності. Це викорінення людей. І тому я маю сказати, що це особливо боляче, коли люди ведуть війну проти культурної спадщини.

І, звичайно, треба сказати, що ми бачимо це не лише в Україні. Це стало звичним явищем у сучасних війнах. Я маю на увазі, також, наприклад, коли дивишся на Іран — щоразу, коли я бачу бомбардування Ісфахана чи щось подібне, мені справді боляче, справді боляче бачити те, що там відбувається.

Наше медіа базується в Одесі. Чи були ви у нашому місті? Яким ви бачите його майбутнє, особливо з огляду на його унікальну архітектуру та зв’язок із морем?

Я маю сказати, що мені пощастило бути в Одесі досить багато разів. Востаннє я був в Одесі три тижні тому, тож це було не так давно.

Я також мав можливість у минулому брати участь у певних конгресах щодо регіонального розвитку та подібних речей в Одесі. І, звичайно, це одне з найкрасивіших міст, про які можна говорити. Воно має дуже й дуже особливу культуру.

Воно має культуру, яка також відкрита до моря, але водночас вбирає в себе той український дух, який там так сильно живе. Я маю сказати, що це місто, яке я абсолютно люблю й яким захоплююся.

Зараз активно обговорюється вступ України до Європейського Союзу. На вашу думку, чи можлива така інтеграція в нинішніх умовах?

 Інтеграція не лише можлива, а й абсолютно необхідна. Я маю на увазі, що у довгостроковій перспективі ми ніколи не повинні очікувати, що це станеться завтра, тому що завтра цього не станеться.

Такі процеси потребують часу. Але, звичайно, є можливості пришвидшити цей процес. І я сподіваюся, що це також відбувається у випадку України, тому що, звичайно, ми однозначно хочемо, щоб Україна стала частиною Європи в майбутньому.

І я згадаю тут лише одну дуже конкретну причину — це політика, яку ми зараз бачимо з боку Сполучених Штатів. Ми бачимо, що європейці нарешті повинні прокинутися й насправді усвідомити, що вони мають створити власну, скажімо так, геополітичну позицію, власну зовнішню політику та власну стратегію безпеки.

І, звичайно, сьогодні думати про європейську стратегію безпеки без участі України було б абсолютно неможливо, тому що, звичайно, наразі Україна є найбільш спроможною й найбільш просунутою країною, коли йдеться про питання безпеки.

Тож ще раз: ми, європейці, абсолютно потребуємо, щоб Україна стала частиною цього Європейського Союзу в усіх сенсах.

Як ви бачите роль України в архітектурі європейської безпеки після війни?

 Це питання, на яке я не можу по-справжньому відповісти. Я лише можу сказати, що, звичайно, це має бути надзвичайно активна роль, тому що Україна має досвід, якого фактично не має жодна інша європейська країна.

Інші європейські країни можуть мати більше ресурсів, але коли йдеться про досвід і також про чисту стійкість, це саме те, що Україна справді продемонструвала — куди це може привести і яких неймовірних успіхів можна досягти завдяки цьому.

Тож ми потребуємо України в дуже важливій стратегічній позиції, коли йдеться про майбутню структуру безпеки Європи. Також, звичайно, через географічне розташування України, через те, де вона знаходиться, вона стала справді сильним пунктом, скажімо так, наріжним каменем майбутньої безпеки Європи.

Чого, на вашу думку, європейці можуть навчитися в українців?

 Я думаю, головне, що одразу спадає мені на думку, — це, звичайно, витривалість, стійкість, якщо подивитися на розвиток цієї жахливої війни проти України, коли всі на початку говорили: «О Боже, за чотири чи п’ять днів усе закінчиться, і Україна впаде».

Але цього не сталося. І навпаки, далі Україна почала здобувати одну сильну позицію за іншою проти абсолютно переважаючої сили.

І це саме те, чого, я думаю, ми всі маємо навчитися. Я вже зараз бачу, яку роль це відіграватиме в майбутніх підручниках історії, тому що це просто показує, що, можливо, коли справді є воля чогось досягти і коли є воля захищати власну країну та власну систему.

Тож це має неймовірно важливе значення для майбутнього.

Я хотів би привітати всіх в Одесі та привітати їх із їхньою витривалістю, їхньою волею, їхньою силою, завдяки яким вони є прикладом для всіх нас у Європі.

І я дуже пишаюся й дуже радий, що мав можливість досить багато разів приїжджати до Одеси, і я не можу дочекатися, щоб повернутися туди знову.

Довідка УСІ

Дунайський приватний університет став єдиним австрійським вишем, який долучився до ініативи допомоги Україні у подоланні наслідків війни та підтримав запуск цього проєкту.

Основна мета фонду полягає у популяризації принципів довгого та здорового життя, що включають фізичне й психічне благополуччя, а також доступ до мистецтва і культури.

Крім того, наразі триває робота над масштабним проєктом ЄС «Мистецтво Дунаю – ШІ – Кардіо», який поєднує штучний інтелект, мистецтво та профілактику серцево-судинних захворювань у країнах Дунайського регіону. У межах ініціативи також розглядають можливість залучення України, адже дельта Дунаю проходить територією країни.