Військові пасажири

Коли їзджу по Україні, кидаю оголошення на блаблакар, і ось останнім часом попадаються одні пасажири – військові.
Від грошей я відмовляюсь, а вони відмовляються їздити безкоштовно.

– Ну дайте мені хоч в чомусь побути корисною, ну будь ласка, я не можу у військових брати гроші.
– Ні, ні, я так не звик, я так не можу, ше якби чоловік віз, то ладно, а як жінка, то ні, не можу безкоштовно.
– Ні, ні, дякую, але я маю заплатити. Я так не вмію. Я завжди живу по принципу що краще я комусь зроблю щось хороше.
Може тому я й вижив? ( Замовк, задумався)
– Я ж маю можливість. Можна я вам пляшку вина куплю? А цукерки? О, я бачу ви посміхаєтесь, значить можна!

По дорозі звісно розмовляємо про те інше, я стараюсь не задавати зайвих питань, щоб не зачепити болюче, але слово за слово, і напевне спрацьовує синдром попутника, тож люди трохи розказують про пережите, про загиблих побратимів і т.д.

***
Саме смішне було, коли лежав в госпіталі з купою поранень, контузій та уламків, позвонила моя однокласниця, бо шукала когось “щоб порішати” для виїзду.
***
Головне не дивитися туди, де вже нічого не можеш зробити…Головне не дивитися, бо потім важко буде.
***
Я жив в (називає одну європейську країну) до 24.02.22 декілька років, мав там ВНЖ, мама громадянство має давно там. А після того, як почалося (повномасштабне вторгнення), відразу повернувся і подався в добровольці. Як переклинило мене щось ( посміхається)
***
Я розумію, що так не можна думати, я гоню від себе всі ці думки, я є військовий. Я знаю, що в любий момент можу померти, але часом думаю, ну блін, ось чого ці чуваки біля своїх дітей, в нього діти, а в мене не дитина чи моїй дитині не потрібен батько? Але ні, так не можна думати, ми захищаємо, ми для того й працюємо, щоб він міг бути біля своїх дітей. Це погані думки, погані.
***
Ми з пацанами поїхали до сім’ї загиблого побратима…Скинулись бригадою, і ось я ті гроші намагаюсь дати, і розумію, що це недоречно, і все, що я кажу недоречно, що це якось по дурному виглядає, а вона ридає, я розгубився, всунув їй ці гроші, вона не хотіла брати. Я себе відчував по дурному…
***
Часом думаю, що треба мріяти, треба не розвчитися мріяти, не просто ціль, а мрія щоб бул,а що буде після війни, яке життя, щось таке велике і круте має бути.
***
Моя дружина це моя найкраща мотивація. Дуже співчуваю тим хлопцям, які саме зараз розлучаються, це дуже важко, без підтримки в тилу. Не знаю, що би я робив без неї.
***
Мене дуже надихає, коли згадую, як на сході, коли люди виїзжали, з однієї машини вийшов малий хлопчик, спитав мами, чи це наші і плакав, обіймав мене, а я сам хотів плакати. Ця сім’я попала під обстріл росіян, вся машина як решето, чудом вижили. Уявляю, скільки цей малий пережив на свій вік.
***
Психіатру не кажу про свої травми, бо всі ці постановок на облік…
Та й не вірю, що це мені допоможе все забути.
Кажу йому, що все добре.