Нам складно спілкуватися з військовими
І справа не в них. Справа в нас. Бо це нам складно. Отже, це - про нас. І працювати в першу чергу варто з собою.
Я для себе зрозуміла, що мої відчуття до людей в формі – це суміш вдячності та провини. Вдячності за те, що я жива, і провини за те, що вони там, а я – тут. В безпеці.
Дві історії, які дуже допомагають мені не відводити очі, дякувати і знаходити спільну мову.
Олена, наша цивільна пацієнтка, втратила ліву ногу. Олена з Константинівки, працювала на хліб заводі. Коли ми з Stavnitser Andrey розмовляли з нею, вона сказала, що їй соромно за те, що вона втратила кінцівку не на війні. «Чому не виїхала?» спитали її. Вона, ледве стримуючи сльози, відповіла: «я ж на хліб заводі працювала. Якби поїхала, хто б годував хлопців? – потім додала, – коли мене евакуювали військові, я постійно казала, що соромно втрачати ноги не на війні. А той військовий мене спитав: «а де ти була?» І сам відповів – на війні»
В кожного своя війна. В тилу – своя. На нулі – своя. Не можна порівнювати шлях, який проходять люди під час війни. В кожного він свій. Але якщо ти знаєш, що ти робиш на цій війні, то будь-яка війна набуває сенсу.
Сенси – це те, що рятує від провини.
Нас часто дорікають, що ми зробили Superhumans Center занадто круто. Кажуть: можна було простіше, краще б ті гроші витратили на протези. І я постійно ніяковіла, коли чула це. І під час святкової виписки, яка в нас відбувається в центрі вже півтора року щочетверга, один наш пацієнт сказав: «Дякую за те, що тут все так круто. Дякую за каву, колцентр та картини на вході. Це та Україна, за яку я боровся».
І в цю мить я зрозуміла: всі Superhumans будуть такими, і ми не маємо виправдовуватися за те, що тут все краще, ніж в приватних клініках за кордоном. Бо ці люди варті найкращого. Бо вони билися за те, щоб жити саме в такій Україні.
Ці історії – мій оберіг в миті, коли я відчуваю провину, що я не там. Бо поки вони рятують моє життя, ми з командою будуємо для них Україну, за яку вони воюють.
Отже, якщо ви памʼятаєте, що ви на війні і розумієте, що ви робите на цій війні, залишається тільки вдячність. А вдячність – найкраща емоція, щоб починати розмову. Розмову з військовими, з якими нам, цивільним, часто так важко знайти спільну мову.
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.