«Ми будемо поруч, що б не сталося»: як Інна та Станіслав Чумаченки з Одещини створили родину, в якій діти вчаться довіряти

Максим і Олег жили неподалік від будинку родини Чумаченків і товаришували з їхніми дітьми. Після смерті матері їх мали влаштувати в інтернат.

Одного дня хлопці самі прийшли до Чумаченків і запитали:

– Ми знаємо, що у вас прийомна сім’я. Ви могли б прийняти нас?

Інна та Станіслав не могли дати остаточної відповіді без рішення служби у справах дітей, але пообіцяли зробити все можливе. Невдовзі з’ясувалося, що родина справді може прийняти братів. Однак у будинку, де тоді жили Чумаченки, для всіх уже не вистачало місця.

Відмовлятися від дітей подружжя не збиралося. Тому, коли служба у справах дітей запропонувала переїхати до Великої Михайлівки на Одещині у великий будинок, вони погодилися.

– Ми вже дали дітям слово, що їх не залишимо, – згадує Інна.

Так, у січні 2023 року у Великомихайлівській громаді створили дитячий будинок сімейного типу Чумаченків. Сьогодні Інна та Станіслав продовжують виховувати дітей, яких прийняли у свою родину. Троє старших уже живуть самостійно, але продовжують телефонувати, приїжджати й залишаються частиною родини.

Шлях до великої родини

Інна та Станіслав Чумаченки дуже хотіли стати батьками, тому у 2008 році вони усиновили двомісячну Софію.

– У нас ніби відкрилося друге дихання. З’явилася людина, заради кого хотілося все робити, – розповідає Інна.

За кілька місяців у лікарні їй розповіли про дітей, які залишилися без батьківського піклування. Там Інна познайомилася з Володимиром. Працівники служби у справах дітей попередили, що хлопчик майже не йде на контакт із незнайомими дорослими, тому не варто одразу говорити йому про можливе влаштування в родину.

Однак під час першої зустрічі Володимир сам узяв Інну за руку і сказав: 

– Мамо, ходімо.

Тоді ж з’ясувалося, що у хлопчика є старша сестра Світлана. Оскільки рідних братів і сестер не розлучають, у березні 2009 року Чумаченки створили прийомну сім’ю та прийняли обох дітей.

Згодом у родині з’явилися ще три сестри. Спочатку Інна та Станіслав познайомилися з наймолодшою дівчинкою, яку мали влаштувати до закладу. Тоді ж вони дізналися про двох її старших сестер.

Через карантин Інна спершу поспілкувалася з дівчатами по відеозв’язку, а згодом поїхала знайомитися з ними особисто. Вона привезла іграшки й солодощі, але дівчата просили лише про одне – поїхати з  нею додому.

Так родина Чумаченків поступово зростала.

Як діти вчаться довіряти

Навіть після багатьох років прийомного батьківства кожне нове знайомство для Інни залишається непередбачуваним. Коли їй запропонували познайомитися з п’ятьма братами, спершу вона побачила лише їхні фотографії. Діти виглядали втомленими й настороженими, тому Інна попросила про особисту зустріч.

У закладі хлопці спочатку трималися відсторонено й уважно спостерігали за нею. Інна, яка на той час уже мала значний досвід, раптом сама розгубилася і не знала, як почати розмову. Напруження зникло в ігровій кімнаті, коли вони почали грати разом.

Після влаштування в родину діти ще певний час перевіряють дорослих. За спостереженнями Інни, вони уважно стежать, як батьки реагують на помилки, непослух чи погану оцінку. Дехто навмисно порушує правила, щоб зрозуміти, як нова родина буде ставитись, адже вже пережили негативний досвід в минулому.

Інна та Станіслав обговорюють із дітьми кожну ситуацію і за потреби повторюють пояснення стільки разів, скільки потрібно. Поступово діти починають довіряти батькам і світу. Перестають приховувати проблеми й самі розповідають про те, що сталося у школі, про свої страхи, симпатії та переживання.

Однак кожному для цього потрібен свій час. Один із хлопців понад півроку майже нічого не розповідав про себе. Згодом він зізнався, що боявся просити їжу, бо в минулому чув, що їсть забагато. Інна пояснила: у цьому домі він може їсти, коли голодний, і їжі вистачить усім.

Саме такі зміни вона вважає ознакою того, що дитина почувається вдома: не коли перестає помилятися, а коли більше не боїться про це сказати.

Дім, у якому вистачило місця для всіх

Коли Максим і Олег попросили Чумаченків прийняти їх до родини, у будинку, де вона тоді жила, вже не вистачало місця для всіх дітей. Інна та Станіслав не хотіли відмовляти хлопцям, яким пообіцяли допомогти, тому погодилися переїхати до Великої Михайлівки на Одещині. Там був вільний будинок, який громада надала для проживання великої прийомної родини. Такі родини мають право на забезпечення житлом необхідної площі.

Переїзд наприкінці 2022 року виявився непростим: меблі, речі та дітей родина перевозила власними силами. А в січні 2023 року у Великомихайлівській громаді офіційно створили велику прийомну родину Чумаченків – офіційною мовою дитячий будинок сімейного типу.

На новому місці родину підтримали служба у справах дітей, селищна рада та місцеві фахівці. Допомагали з документами, продуктами й транспортом, залишалися на зв’язку та долучалися, коли родині була потрібна допомога.

Дітям довелося звикати до нової школи й оточення. Під час першої розмови з директором Інна попросила не називати їх «статусними дітьми» й не виокремлювати серед інших учнів.

– Не треба говорити, що це прийомна сім’я. Це звичайні діти, й вони мають бути нарівні з усіма, – пояснює вона.

Поступово діти адаптувалися до нового середовища. Інна переконана: спочатку дитина має відчути себе в безпеці, а вже потім від неї можна очікувати навчальних результатів. У цьому родині допомагають учителі, шкільні психологи та фахівці служби у справах дітей.

Турбота у повсякденних речах

Одного ранку, після того, як Інна допізна робила консервацію, діти намагалися не шуміти, щоб вона могла довше поспати. Коли мама прокинулася, вони почали вирішувати, хто приготує їй каву. Інна згадує цей випадок як один із простих проявів турботи, яку діти в родині виявляють одне до одного.

Так само вони підтримували Станіслава, коли той переніс операцію і певний час перебував у лікарні: щодня телефонували, запитували, як він почувається та коли повернеться додому. Для дітей, які вже мали досвід втрати близьких, його відсутність стала приводом для особливого занепокоєння.

Вільний час Чумаченки також намагаються проводити разом. Улітку їздять до річки, влаштовують прогулянки, святкують дні народження, Різдво й Новий рік. Для Інни та Станіслава важливо, щоб кожна дитина мала власне свято й водночас відчувала себе частиною великої родини.

Ще одна сімейна традиція – вечірні розмови за спільним столом. Кожен по черзі розповідає, як минув день, що його потішило, засмутило або налякало. Іноді саме під час таких розмов батьки дізнаються про те, чого не помітили б ззовні: переживання через події у школі, тривогу за близьких або просто сумний настрій.

– Вони мають знати, що можуть говорити про все й що їх не засудять, – каже Інна.

Для неї відчуття родини формується саме в таких щоденних речах: спільному часі, увазі до переживань одне одного і впевненості, що дитину вислухають та підтримають.

Традиція, яку діти хочуть продовжити

Найважливіші зміни Інна помічає не лише в тому, що діти стають спокійнішими чи починають довіряти дорослим. З часом вони самі говорять про те, якою хочуть бачити власну родину.

Кілька старших дітей уже замислюються, що в майбутньому також могли б прийняти дитину, яка залишилася без батьківського піклування. Інна не приховує, що це рішення потребує відповідальності й готовності присвятити дитині багато часу, але для неї важливо, що діти сприймають сімейне виховання як природну можливість допомогти іншому.

Молодші також уважно спостерігають за стосунками між Інною та Станіславом. Один із хлопців, який раніше бачив насильство у біологічній родині, сказав, що не хоче повторювати таку поведінку. Свою майбутню дружину він прагне зустрічати так, як Станіслав щоранку вітається з Інною: добрим словом і турботою.

Для Інни це один із головних результатів їхнього спільного шляху. Діти отримують не лише дім, а й досвід стосунків, у яких немає фізичних покарань, помилки можна обговорити, а підтримка не залежить від оцінок чи поведінки.

Водночас, на її думку, прийомним батькам і батькам-вихователям потрібне регулярне спілкування між собою та з фахівцями. Можливість обговорити складну ситуацію, почути досвід іншої родини або вчасно звернутися по пораду допомагає не залишатися наодинці з труднощами.

Сама Інна найбільшу радість відчуває тоді, коли бачить, що діти почуваються вдома, можуть говорити про свої переживання і поступово будують власне уявлення про родину, у якій є безпека, повага й турбота.

Щоб дізнатися, як прийняти дитину в родину, телефонуйте на гарячу лінію 0 800 60 33 77. Детальніше на сайті dity.gov.ua.