Там не можна плакати, хоч дуже хочеться

Мені знадобилося кілька днів для того, щоб хоч скільки-небудь усвідомити побачене мною в Херсонській області.

У складі групи волонтерів Be an Angel Ukraine виїхали до місць, які вкрай постраждали від військових дій. Першотравневе, Киселівка, Максимівка. У двох останніх точилися бої. Мінометами, артилерією.

Між двома колись напрочуд затишними та мальовничими селами простягається поле. На ньому лежать розірвані трупи загиблих тварин. Стирчать уламки снарядів. У селах повністю зруйновані будинки, знищені церкви, заміновані узбіччя. Але є люди. Нема їжі, одягу, базових медикаментів. Але залишаються посмішки, гумор, взаємопідтримка. І вражає кристальна чистота: помислів, поглядів, бажань та прагнень.

Я захоплююся витримкою цих людей, їхньою життєстійкістю, вмінням тримати себе на плаву. Незважаючи ні на що. Незважаючи на справжній апокаліпсис, який вони бачили та в якому живуть щодня.

Вони вірять у нашу перемогу, пишаються нашими воїнами та не хочуть бути забутими нашим урядом. Колективна мужність на уламках власної долі.

А мені напевно ніколи не вдасться вирвати з очей ті моторошні картинки, які залишає за собою мерзота-війна. Там не можна плакати, хоч дуже хочеться. У душі гірка пустка.