Перенесення пам‘ятника Катерині

Мені дивно і у далекій перспективі лячно, що люди, котрі наразі артикулюють міську загальногромадську думку (О’кей, її проактивної більшості) пропонують перенесення пам‘ятника Катерини в музей тоталітаризму. Не до краєзвчого, не до поки що уявного музею історії (чи мистецтва) України часів імперії. До музею тоталітаризму. Хм… Мусоліні та компанія роблять бугага.

Ось просто цікаво: це для червоного слівця ляпається? Чи для більшого драматизму серед широких верств населення?

Я завжди дуже прискіпливо ставлюся до чекіну дефініцій. І того ж чекаю від профільного суспільства. Особливо від ретрансляторів. Погодьтеся, підміна понять – це прийом, що зневажує громаду, виявляючи її слабку (сподіваюсь, поки що нерозвинену) здатність до критичного мислення. Або навіть неосвіченість. Це ж навіть не софізм.

Монарх 18 сторіччя (в цьому контексті не йдеться про те, який рівень жорсткість політичного управління вона здійснювала) за ознакою не може належити до тоталітарної форми правління. Ну не може і все. Інша філософія, інші інструменти, інший масштаб. Та трошки інше століття.

Здається вистачає інших тез та інших означень для того, щоб цивілізовано апробувати волю містян. Чи це знову моє улюблене переосмислення?) І вже енциклопедичних означень?

До чого я тут розійшлася?
Оказія з «музеєм тоталітаризму» це лише один з полчища випадків сумнівної гри з ситуативної зміни сутності понять та явищ.

Річ у тому, що я дуже не люблю, коли люди дозволяють їм рясно наливати в вуха. Особливо зараз, коли так важливо бути тверезими. Коли тренування свого інформаційного фільтра особливо вагоме для протистояння окупанту.

Фактчекінг – це не лише про перевірку посилань від ЗМІ, а й трохи про традиційну герменевтику. І чим швидше ми це введемо до повсякденної практики – тим краще для нашого майбутнього.