Прапорці на карті або перемога?

Інакше пояснити шквал критики, що обрушився на українську переговорну делегацію вже на етапі узгодження попередніх умов перемир’я, пояснити не можна. Так, емоції. Бажання помститися за втрати. Бажання повернутися в рідні місця. Бажання побачити лідерів рашистів не за столом переговорів, а на лаві підсудних або шибениці. Усе це зрозуміло. Але війни ведуться і виграються реалістами, які просто зобов’язані ігнорувати емоції й приймати максимально раціональні рішення.

Візьмемо, приміром, одну з найпопулярніших думок : “Повернення російських військ на позиції станом на 23 лютого 2022 року – поразка України й зневага пам’яті жертв”. Хочу нагадати, неприємний факт: Поки що zигисти контролюють багато більше української території, чим до початку вторгнення і продовжують штурмувати Маріуполь та Ізюм. Так, від них вже звільнили цілий ряд населених пунктів. Але майже кожне таке звільнення – складна операція з боями, в яких, на жаль, втрати несе не лише агресор. Якщо вдасться укласти договір, по якому орки без бою звільнять те, що захопили починаючи з 24 лютого – це буде справжня перемога нашої дипломатії, що дозволяє зберегти ресурси та, головне, людей.

До речі, про “зневагу пам’яті жертв”. Нагадаю, що ми ведемо оборонну війну проти супротивника, що перевершує нас в силах і засобах. Причому війну, в якій ворог прагнув де-факто знищити державність України, перетворивши нас на напівколонію на зразок Білорусі. Про які “марни жертви” можна говорити, якщо ми зірвали ці плани? Якщо наші сили оборони – в першу чергу ВСУ, вщент розбили міф про міць і непереможність російської армії?

Інша справа, що це абсолютно не означає готовності нашої армії до того, щоб “викинути ворога за межі України й продиктувати йому умови договору на міжнародно визнаних межах”, як того вимагають багато гарячих голів, звиклих оцінювати успіх армії прапорцями та лініями на мапі. Так от, у військовому мистецтві вважається аксіомою те, що для успішного настання необхідно зосередити сили й засоби що триразово перевершують супротивника.

У світлі цього те, що ВСУ проводить приватні наступальні операції – демонстрація справжньої майстерності українського Генштабу і командирів на місцях, що блискуче маневрують наявними військами й грамотно використовують свою зброю. Причому майстерність ця спирається на прекрасну підготовку воїнів – в першу чергу, досвідчених ветеранів, що пройшли вогонь восьмирічної війни. Про останніх слід сказати особливо. Сьогодні вони, без перебільшення, золотий фонд нашої армії, до якого треба відноситися максимально дбайливо. Кожен з них повинен передати свій досвід десяткам і сотням новобранців.

На жаль, краща в Європі, а може й у світі мотопіхота і талановиті командири – наша єдина з військової точки зору перевага перед супротивником. В усьому іншому – бронетехніці, артилерії, авіації, больових кораблях і ракетах у супротивника значна перевага. Подобається це комусь або ні, але сформувати досить добре оснащені ударні угрупування, які зможуть виконати операції на
оточення і розгром великих угрупувань супротивника, ми сьогодні не можемо.

Особливо заважає перевага супротивника у повітрі. Попри втрати, заради того, щоб завдати поразки ударному угрупуванню українських військ, zигисти можуть ризикнути втратою і тридцяти й, навіть, півсотні одиниць авіації. При цьому завжди варто враховувати можливість масованого застосування супротивником стратегічної авіації, яка досі використовувалася епізодично. А це близько сотні літаків, працюючих з відстані недосяжної для більшості систем ППО, що знаходяться у розпорядженні української армії.

Отже, ВСУ просто вимушені продовжувати бити супротивника так само як робили це досі – перемелюючи його підрозділи маневреною обороною, розгромом похідних колон і засідками й видавлюючи з нашої території постійними ударами невеликих груп по флангах і тилах.

Серйозна розмова про великі наступальні операції можна буде вести тільки тоді, коли західні союзники передадуть Україні значну кількість усієї необхідної нам наступальної зброї. Проте, і в цьому випадку знадобиться час, щоб її освоїти, передати у війська і розробити плани нових операцій. Займатися усім цим, як і навчанням новобранців досвідченими ветеранами, завжди краще в умовах крихкого, але миру. Нехай навіть перемир’я. До речі, багато союзників не наважуються допомогти Україні з озброєнням і переоснащенням тих же ВПС або ВМФ саме через те, що тривають активні бойові дії.

І не треба боятися того, що Україна може підписатися під зобов’язанням не повертати Донбас або Крим військовим шляхом. На жаль, для військового конфлікту з РФ нам абсолютно не обов’язково порушувати якісь договори. Росіяни знову це зроблять самі.

Не варто забувати й про те, що час працює на нас. Санкції з РФ знімати ніхто не збирається. З кожним днем у розпорядженні вождів рашистів стає усе менше грошей на виробництво і модернізацію зброї. На яких би позиціях не закінчилася ця фаза війни, до наступної ми підійдемо з куди кращим співвідношенням сил, чим зараз. Враховуючи залежність Росії від закордонних постачань – для руйнування російського ВПК і економіки в цілому потрібні не десятиліття, а роки. Ось тоді, у російського ведмедя підведе від голоду черево, випадуть зуби та злізуть кігті й можна буде говорити про остаточну перемогу. З капітуляцію, яку ми приймемо у Москві.