Катя пішла на війну у 18!

Як вона відчула своє покликання – нижче. Скажу просто, що я пишаюся такими українцями. Ми правда непереможні. Ця війна може затягнутим надовго. Але що я знаю точно, своєї державності ми не втратимо більше ніколи.

«Одного разу до мене в реанімаційний зал потрапив хлопець, у якого в день поранення було 20-ти річчя. У нього було дуже критичне поранення. Він приходив до тями, потім її втрачав, була дуже велика втрата крові. І ось він знову прийшов у свідомість буквально на дві хвилини, в які я йому якраз набрала кров для передопераційних аналізів, взяв мою руку і сказав: «Будь ласка, потримай мене за руку» і помер.

В нього була зупинка серця, і ми не змогли його відкачати. Для мене це було дуже боляче. Це була моя перша смерть, яку я побачила на свої очі. І я побачила його очі перед смертю. Мені тоді було майже 18 років.

Це дуже сильно вдарило по мені. Я дуже довго відходила від цього, бо мені було дуже шкода хлопця. Безмежно шкода. І після цього я десь пів року ходила, вивчала різні програми, спілкувалась з лікарями, просила, щоб вони мене навчали, пояснювали все. В 14-му я пішла в Госпітальєри. До 2017 року я працювала в Широкіно з 54 розвідбатом і з морячками з 36 бригади. Так і потрапила до 54 батальйону, бо їм вкрай були потрібні толкові медики. І я досі з ними.

Мій позивний — Мавік. Взагалі, це назва дрону. DJI — марка дрону, а Маvik — назва. Ним я якраз зараз і керую».

Повне наше інтерв’ю з Катею з циклу «Жінки на війні».