Історії героїв
Але, якщо одужую, хочу повернутися туди. Й побачити, що всі мої хлопці живи, – тихо каже наш Герой.
Микола пішов до армії в грудні 2021 року, бо планував визволяти Донбас та Крим – «щоб закінчити ту війну». Але життя розвернулося інакше. Й 31-річний киянин, як командир танкового взводу, вже в іншої, повномасштабної війні, обороняв Чернігов. І дали тоді з хлопцями ворогові гідну відсіч.
А під час контрнаступу в районі Песков, після мінометного прильоту 13 серпня, отримав важкі поранення. Була фосфорна атака. Треба було тушити загорання танка. Й Микола, який їхав в перших рядах, взяв на себе цю ініціативу. А потім, в метрі від нього, був вибух. Лейтенант впав в кущи, але вже будучи 300-м, увесь в крові, дійшов до своїх хлопців.
«Пески, Авдіївка, Мар’янка, Бахмут – у кожному містечку своя специфіка ведіння бою, це треба брати до уваги. Плюс треба враховувати місцеве населення. В одному селі медичка-волонтерка була змушена переїхати через те, що її могли здати ворогові. В іншому бабулька здавала наші позиції окупантам. А потім вони вдарили не туди, й загинуло та постраждало дуже багато мирних жителів та їхніх домівок. Її потім водили по селу, щоб бачила, що наробила. Але при цьому, коли місцеві прознали, що ми переїжджаємо, вони плакали й благали – не їдьте, не кидайте нас тут самих, бо боїмось рашки», – розповідає наш Герой.
«Я зараз відчуваю себе зовсім безпорадним. Не можу підняти більш ніж два кило, не можу допомогти мамі, татові, дружині. Але, якщо одужую, хочу повернутися туди. Й побачити, що всі мої хлопці живи. Й закінчити цю війну, вигнав з нашої землі всю ту наволоч, що прийшла. Вони навіть емоції ніяких не викликають. Ти просто розумієш, що їх треба або вбити, або прогнати. І всі, кому тут не подобається жити, теж хай йдуть», – впевнено каже Микола.
І додає, що після Перемоги мріє впроваджувати нововведення у воєнну справу. Бо є багатий досвід. Лейтенант багато навчався самостійно, щоб розуміти, як має поводитися командир танку, якщо поранять наводчика або механіка, як керувати екіпажом, як безпечно вивести машину з поля бою, не пошкодивши.
Микола каже, 12 років пропрацював на бурових під Донецьком. Адже, ані до Майдану, ані одразу після противників України серед його багаточисельних колег майже не було, «а ось потім звідкись з’явилися».
Танкіст після прильоту знов прийшов до тями вже в Дніпрі, після операції. Потім була Винниця, потім Одеса. Втрачене око, друге ледве бачило контури (зараз хлопець відмічає покращення на 15%), тоді Микола розрізняв лікарів тільки по голосах. Також в нього були пошкоджені барабанна перетинка та стравохід, втрачений при операції голос, погано працююча права рука, сепсис – надважкий стан, констатували одеські лікарі.
Мати хлопця поряд з сином майже чотири місяці. Людмила безмірно вдячна тутешнім медикам: «Вони просто янголи в шпиталі на Пироговський – торакальні хірурги Богдан Руденко та В’ячеслав Миколайович Горохов, травматолог Ілля Трифонович Гайдаржи, який пообіцяв нам пластику, бо вся рука пошматована. Вони усі мені сина врятували. Й ставлення до пацієнтів тут, як до людей. Та й взагалі в Одесі ставлення до нас неймовірне. Спочатку я тут жила більше місяця в квартирі безкоштовно у жінки, яку я ані разу не бачила. Зараз живемо у гуртожитку при Филатова та чекаємо на операцію. Оксана Степанівна Петрецька з Наталією Павлівною обіцяють, що зір повернеться. А ось наскільки, залежить від Миколи. А на початку наступного року сподіваємось на пластику втраченого ока».
Саме це відбудеться в чотири етапи. Спочатку сформують слизисту, потім сльозовий канал, а ось нерв там зберігся, то око може рухатися, як своє, майже непомітно. І все це знов потребує від нас з вами уваги та грошей.
І лише потім, після відновлення очей та операції на руці, мамі з сином треба буде їхати до Києву, де нашому Герою мають зробити штучну барабанну перетинку.
Я впевнений, що всі випробування Захисник пройде з гідністю і завжди може розраховувати на підтримку та допомогу друзів-волонтерів одеського війського шпиталю.