Страшні речі «фото»

Страшні речі

«На війні відбуваються страшні речі. Але ви не повинні про них знати. Там і гарне, і погане трапляється. Й кумедні речі, й страшні. Але цивільні не зможуть цього зрозуміти, бо там біль, гріх, смерть зовсім інакше сприймається».

«Після крайньої його молитви, тієї, яку я чув, о. Василь сказав: «Хлопці, не вірте кацапам. Обдурять і все одно зроблять не по-людськи». І я запам’ятав ці слова. Напевно вже на все життя», – згадує Олександр. Із рук одеських медиків він не може «вирватися» понад півроку. Сюди, до його палати, вже кілька разів приходив капелан, священик ПЦУ Василь Вірозуб. Вони обидва пройшли важкий полон, зустрівши ворога на Зміїному.

Про самого Сашка-«Діда» я вже розповідав. А сьогодні хочу його словами висловити величезну подяку нашому вірному другу, чия підтримка, весела вдача та своєчасне потрібне слово дають сили не лише хлопцям у палатах, а й дівчатам-волонтерам. Але ми бачимо цю людину за умов нехай відносної, але безпеки. «Дід» спостерігав його в екстремальних обставинах. Вперше ще до 24.02.22.

«Ми на плацу стояли, зледенілому. І тут – священик. Роздавав усім солодощі й кожному – камуфльовану Біблію. І тоді я його помітив».

Друга зустріч відбулася в Криму, коли до 80 українських полонених зі Зміїного «докинули» ще 22 особи – хлопців із «Сапфіра», яких на той час усі вважали загиблими. Виявилося, що судно, на якому їх везли, збирало по дорозі трупи. Там же, на борту були лікар і два капелани. Один із них – о. Василь.

Зібравши обидві партії, рашисти повезли їх до Сімферополя на аеродром. У транспортному літаку летіли годин шість. Перше припущення було, що приземлилися у Курську. Але, на щастя, то був Старий Оскол. Потім посадили в автозаки й везли ще години зо три. І доставили до Шебекіно (адмінцентр у Білгородській області). Відчуття було, що привезли до лісу. Довго возили по колу, жорстко били руками, ногами, прикладами, шапки натягли на ніс, поставили навколішки у сніг.

«Виявилося, не ліс. Снігу було дуже багато, -22, а в нас осінній одяг. Потім завели до намету, розрізали стяжки та змусили скинути з кишень у мішок усі особисті речі – від цигарок до окулярів. Один із рашистів призначив мене старшим в наметі. Сказав, що про всі проблеми та прохання хлопців говорити наглядачам маю право лише я, сам обираючи пріоритет. Інші повинні мовчати. І голову піднімати теж дозволили лише мені. Типу, найстаріший і сивий. І знову, як у Криму, почали водити на допити», – згадує морпіх.

Сашка повели з хлопцем-строковиком. Той зумів розтопити піч командирам «другої армії світу», і його залишили «при частині». Завдяки цьому у полонених з’являлася їжа та цигарки. «А о. Василь підтримував дух хлопців. То якусь молитву до місця прочитає й роз’яснить сенс, то жартами підбадьорить, віру в хлопців вселяв. Завжди вчасно. Якщо наш другий капелан згаслий був, то цей – як не від цього світу, ніби не розуміє, де знаходиться. Тільки іноді замикався, відходив убік. І тоді ясно, що все він розуміє, але намагається всіма силами нас «перемикати», за що йому велике спасибі».

Гуляти хлопців виводили у периметр із високими бетонними стінами з колючим дротом нагорі. Годинну «прогулянку» конвоїри скоротили до 15-хвилинної, бо військовополонених було надто багато. Вся чергова партія ставала під стіни лицем до сонця й відігрівалася. «Потім до нас кинули одного громадянського з-під Харкова. Він розповідав, як пацанва-підлітки з 9-поверхівок коктейлі Молотова кидали, а вже внизу тероборона добивала всіх цих чеченів та росгвардію. Теж настрій піднімав. Хоча й моторошного багато розповідав. Про розстріляні машини цивільні на дорогах, про трупи в них».

Згадує, що в полоні ходили розповіді про те, що Курськ та Таганрог – найстрашніші місця, де з українців знущаються всіма можливими способами. «Коли з Курська приїжджали фсинівці (федеральная служба исполнения наказаний), страшний час був. Нас ганяли гуськом, вмикали цілодобово «любэ», розенбаума та кобзона, що спати було неможливо. Світло не відключали. Могли, як покарання, змусити стояти до відбою. У лазню запускали на три хвилини, били ногами за будь-яку провину.

І ти не знаєш, що на тебе чекає завтра. Ми в одній із камер бачили у вікно, що періодично когось із наших відводили у формі. Але куди – на розстріл чи обмін – ніхто не розумів».

Про місця служби та бойові завдання між собою полонені не говорили: не були впевнені, що в камері всі свої. Тому, наприклад, кухара питали, як готувати ліниві вареники, мешканець Білгород-Дністровського розповідав, як він удома ловив-коптив рибу, вино робив, про довоєнне життя…

«На війні відбуваються страшні речі. Але ви не повинні про них знати. Там і гарне, і погане трапляється. Й кумедні речі, й страшні. Але цивільні не зможуть цього зрозуміти, бо там біль, гріх, смерть зовсім інакше сприймається. Ви щойно разом курили, а тепер від людини лише шматки. І думаєш часом, «краще б це я був». Але, з іншого боку, і здохнути просто не хочеться, хочеться щось встигнути зробити. Й я ніколи не засуджу того, хто просто там, під обстрілом, вирішить помститися полоненому за смерть однополчанина. Тому що там взагалі незрозуміло, чим усе закінчиться, хто виживає – ти чи ця тварюка. А от коли вже довели беззбройного ворога до безпечної смуги, вигалятися з нього – злочин. І о. Василь усе це бачить та розуміє, як ти. Тому що пройшов через це сам і відчуває фронтовиків душею».

Все буде Україна!

Для тих, хто хоче допомогти нашим хлопцям, які зазнають поранень, захищаючи нас від орків, реквізити нижче.

Реквізити для допомоги:
– Приватбанк 4149 6293 1636 7622 Танцюра А.В.
– Монобанк 4441 1144 5450 6823 Танцюра О.В.

– Посилання на Банку у Моно
https://send.monobank.ua/jar/8nnTsUzyKh

Для перерахувань з-за кордону:
PayPal
Переказ на: atv50@mailfence.com
Western Union або Money Gram
Tantsiura Andrii Odessa, Україна.