Гордість і страх
Знаєте, я довго не могла зібратися, щоб написати хоч якийсь текст, коли Тарас пішов до ЗСУ. Бо так всередині все змішалося, що це неможливо передати словами. Рік повномасштабної війни ми йшли на компроміси в сім’ї, бо я не була відважною настільки, щоб відпустити його добровольцем. Хоч ми і жили на дві країни. Але у нього цей рік – це були компроміси із совістю. Це він мені скаже потім. Одразу після повістки.
Ми домовились – покличуть і ти підеш. Повістку йому вручали при мені. І це той момент, коли я зрозуміла, що він усміхнувся і сказав «дякую». А після «ну все зайчику, нарешті і мій час». Я мовчала і в мене боролися дві емоціі – гордість і страх.
Гордість, бо він того чекав і дуже мучив себе що ще не там, і страх, який почав пробиратися у мою голову. Дуже важко відганяти погані думки, бо ти боїшся втратити найдорожче, що у тебе є. Але це мої емоції, у нього вони інші. Ми дуже багато про це говорили і я просто зрозуміла, що це його шлях і він має його пройти. І як би я не хотіла його до себе пришити і оберегти – я маю прийняти це гідно.
Я теж маю бути хоробрим воїном, яка захищає зараз нашу дитину і мені не час розкисати.
Я пишу це все, бо мене дуже тригерить, коли люди дізнаються про це і плачуть, жаліють мене, обіймають і наче вже все пропало. Це сильно допомагає страху пролазити у голову. Не робіть так! Бо в голові я уявляю свято Перемоги. Ми з Євусіком будемо стояти на Майдані Незалежності і будемо махати таточкові квітами і синьо-жовтими стягами і він буде йти зі своїми побратимами у строю у формі. І буде світити сонце і більше ми ніколи не будемо окремо. А ще я складаю списки країн для подорожей. Відкриваю і дивлюсь на готелі з неймовірними видами. І так це допомагає моїй голові.
Я хочу думати як переможець.
І все буде! А поки війна сама себе не виграє. Для цього потрібно багато наших спільних зусиль, бо на фронті хлопцям треба все, абсолютно все. Тому радійте життю, кайфуйте кожним днем, тільки не забувайте про наших котиків, які наближають цей день Перемоги дуже великою ціною.