У мережі шириться відео, в якому відпочиваючі на пляжі шукають укриття під час сьогоднішнього денного обстрілу.
Я сиділа у підвалі будинку, де майже не має звʼязку. Син був у центрі міста. Навіть за 5/6 км були чутні вибухи. Я не могла дозвониться. В якийсь момент я вийшла на вулицю бо зрозуміла що просто втрачаю здоровий глузд і побігу до нього.
Кому здається, що це «совкове свято», - почитайте хоча б вікіпєдію, у нашому Львові його почали відзначати задовго до всякого СРСР і раніше, ніж у Росії.
Це може бути не очевидним, але заборона публікувати такі фото в усіх можливих кодексах журналістської етики є не через те, що ніхто з нас не хоче залишитися в пам'яті цілого світу як кусок голого побитого тіла. Не це є основною причиною, хоча і важливою.
Є тимчасова батьківська мода, а є дитяча психологія. Вони не завжди перетинаються. Наприклад, колись багато хто вірив (а хтось і досі вірить) у «дітей-індиго». Це не психологія, це міф, націлений на прагнення батьків визнати свою дитину особливою.