Є жінки, яких били і ображали жахливо, нестерпно. І вони повірили, буцімто це нормально і буває з усіма - так їм було легше то витерпіти. Легше вижити. Тепер цих виживальниць люто бісить, коли хтось інший не хоче таке терпіти. Ну, бо чим вони кращі? Чому виживальниці своі трагедії замели під килимок і не бентежили суспільство зайвий раз, а ці так не хочуть?
 
Є жінки, які навіть навчилися отримувати кайф від того, що їх метелять та принижують. Для цього і назва є, походить від прізвища одного пана, що народився у Львові.
 
І от щоразу, коли жертва сімейного насильства чи сексуального аб’юзу наважується заявити про свою біду... Щоразу ці пані збиваються в зграї та починають шмагати ту жертву, затюкувати її, щоб сиділа мовчки і не виносила біль на загал.

Бо вони не можуть на це дивитися. Воно або нагадує їм про власне пережите - і це нестерпно. Або воно жахає їх, їм страшно, що так може бути з ними, з їхніми дітьми. Тому хай краще та жертва замовкне і не нагадує, що такий жах трапляється. Або, принаймні, хай вона виявиться не такою вже й хорошою - тоді їй можна менше співчувати і взагалі тоді так їй і треба. Навіть якщо їй 15.

А потім ми дивуємось, чому жертви насильства роками мовчать...

А потім ми дивуємось, чому не всі за кордоном хочуть слухати про біду України...