Цього не можна робити, бо публікація таких фото є останньою формою комунікації. Люди дивляться на ці кадри в звичному ритмі свого життя - за кавою, в поїзді, на нараді, ... в туалеті. Я хз де ще вам доводилося відкривати в телефоні стрічку фейсбуку.
І люди не роблять з цим нічого, окрім поставити сльозинку в лайках. Реакція не стає дією.
Наступного разу, коли вам захочеться аргументовано і спокійно пояснити своїм родичам, колегам закордоном, друзям в еміграції, що в нас тут жахіття, а вас не слухатимуть, то це тому, що ви їм говорите без жахливих картинок. І навіть якби ви їх демонстрували, то єдину реакцію, яку ви могли б очікувати було б: “так-так, я вже таке бачив”
Ці фото - це останній ривок крику душі перед тим, як замовкнути.
Це було вже. Замовкли жертви Голодомору і Голокосту. Тому що людина має межу свого ментального захисту, скільки вона може таке слухати і дивитися.
Тому якщо комусь здається, що ці оголені тіла наших сусідів і друзів, яким пощастило менше, аніж нам, “допомагають в нашій боротьбі” - ви будете скоро дуже розчаровані. Все якраз навпаки.
І ми, українські журналісти, маємо відповідальність перед мертвими, живими і ненародженими, щоби не перетворити жертв жахливого злочину росіян на спам.
