«Війна наздоганяє мене вчетверте» – волонтерка Олена Візітіу про те, як не здаватися та наблизити перемогу (фото)

Відому у Миколаєві волонтерку, голову громадської організації «Миколаїв понад усе» війна наздоганяє вчетверте. Олена Візітіу розповіла кореспондентці Української Служби Інформації Тетяні Горбонос про об’єднання волонтерів у Миколаєві. Як низка несподіваних зустрічей у її житті, обставин і подій перепліталися між собою і врешті перетворилися на справу великої допомоги.

Розкажіть про себе. Чи були ви готові до повномасштабного вторгнення росії в Україну?

В мене тато військовий, і через це ми багато де переїздили. Взагалі ми з Молдови, але батьки мої жили у Донецькій області та щоб мене не перевозити по різних школах, було вирішено, що одразу піду в школу там й там вже буду. Тому я така зла на росію – оскільки це не перша війна для моєї сім’ї. Спочатку був Афганістан, потім війна в Молдові, через яку моя сім’я була вимушена виїхати звідти, а потім Донецьк. У Донецьку це було дуже важко, тому що моя родина мала досить сильну проукраїнську позицію, але говорила російською. До речі, я говорю українською, тому що їздила у село до бабусі в Молдову (вона з польської діаспори), отож я знаю українську, бо росла там.

Коли у 2014 році росія напала на Україну, через свою проукраїнську позицію Олена зіткнулася із непорозумінням знайомих. Вони торгували з РФ та вважали, що їхнє життя покращиться після того, коли продажі будуть йти на пряму та відкриються нові можливості.

Казала їм, що не буде і це шлях Придністров’я. Якось я так сперечалася та це почули хлопці ДНРівці у формі й побили мене. Тоді я не отримала підтримки і це було досить важко. Тому 2014 році я виїхала в Маріуполь, а рік потому до Рівного, – ділиться Олена.

Як будували життя заново? Про що думали, коли почалась масштабна війна?

До війни я працювала в досить великому охоронному холдингу в Донецькій області, одному з перших в Україні. Була на посаді старшого менеджера в салоні-магазині «Спецтехніка» – це були охоронні системи, зброя, форма для військових й правоохоронців. Потім цей досвід мені допоміг. А коли приїхала до Миколаєва – щиро закохалася в це місто. Пам’ятаю, як їхала, заснула в дорозі та коли прокинулася йшов дощ і ми якраз проїжджали Варварівський міст. Було дуже гарно, квітень та тільки почали зеленіти дерева. Тут у мене з’явилось невеличке коло друзів, бо після Донецька був острах, враження, що друзі зраджують і в один день ти можеш залишитися сам. Було дуже важко, тому я трималася відсторонено і закрито. І, коли почалися обстріли, пам’ятаю, як я лежала у себе у квартирі, це був дев’ятий поверх, і просто плакала. Мені хтось дзвонив, писав, я нікому не відповідала, просто лежала на спині й плакала, думала, що знову все втрачу й зараз буде, як в Донецьку. Думала: нащо я поїхала з Рівного, там би принаймні була б серед однодумців. У той день я переїхала у квартиру друга Жені, де й досі живу, бо це перший поверх і не так небезпечно. Ми тоді жили кілька сімей разом, ховалися в коридорі від обстрілів. І десь 26 числа у пабліках почали писати, що потрібно військовим, про те, що необхідні люди та матеріали, щоб влаштувати барикади.

Волонтерство та створення власної організації

Перед початком війни Олена та її друг Євген планували створити свій власний бізнес та мали певну відкладену суму, яку після великого вторгнення вони витратили на волонтерство. Чоловік був відомий у Твіттері під псевдонімом ZloyGik (зараз Пан Ґік), тому запропонував провести стрім, щоб зібрати ще кошти на підтримку ЗСУ. В ефірі вони розповіли, що відбувалося в Миколаєві та наскільки важлива підтримка для військових. Усі зібрані донати вони перевели військовим.

Це був такий початок волонтерства. Потім почали звертатися люди: у когось бабусі старенькі та їм потрібні були ліки, ми купували їх, бачили об’яви від ТРО та діставали їм потрібне, а наш друг Максим все це розвозив. Далі з нами зв’язалися з Італії, сказали що можуть передати гуманітарку, та ми створили чат та затягли перший вантаж з Італії сюди в Миколаїв. Він був дуже потрібний, бо там були ліки та допомога для немовлят, а тоді у нас не було в лікарнях всього цього. Якийсь час ми ще продовжували так робити та я познайомилася з дівчатами з місцевого районного соцзахисту й ми їм привезли допомогу з Хотину (до речі, який за час війни передав нам дуже багато допомоги). І з цього почалася створюватися наша маленька організація, спочатку звісно без назви, ми просто з кимось домовлялися, хтось приходів, відвозили допомогу до військових», – згадує Олена.

Перед якими труднощами постали?

Було дуже важко від початку, тому що військові привозили багато людей з інших населених пунктів, які тікали від війни. Були такі моменти, що в село то росіяни заходять, то наші – люди, коли чули українську мову, просто вибігали до військових в тому, в чому були, і вони їх підвозили до Миколаєва, висаджували коло центра. Водночас часом їм не могли допомогти, тому що в евакуйованих навіть з собою документів не було, щоб щось оформити. Тому вони йшли до нас: ми їх годували, взували, це був дуже напружений час і ми зранку до ночі надавали допомогу.

Про віру в людей

З раннього ранку до оголошення комендантської години Олена працювала в офісі громадської організації, намагаючись допомогти якомога більшої кількості людей. Згодом звернень й роботи стало більше, та волонтери зрозуміли, що у приміщені не вистачає місця. Через знайомого їм вдалося знайти новий простір для громадської організації та після цього команда змінила напрям своєї діяльності та стала працювати на потреби військових.

Дуже вдячні Євгену Глизіну, він тоді нам допомог й ми переїхали на Пограничну, там був більший простір та склад. Вийшло таке переформатування. Через свою роботу попередню мені було легше, тому що я працювала в охоронних системах та дещо розумілася на пошитті військового одягу, проте не була достатньо обізнана в цьому. Вдячна за підтримку, я тут не була сама і в нас сформувалася дуже гарна команда. Нас все це настільки об’єднало, та було дуже приємно працювати й розуміти, що ти не один. Тобто війна подарувала мені друзів, навіть можна сказати сім’ю! – каже волонтерка.

Коли вас стали впізнавати, як благодійну організацію?

Ми поступово зростали, проводили постійно якісь збори, закупівлі. Дуже нам допоміг Женя Пан Ґік , твітерянин. Взагалі ми були ніким, – але пам’ятаю він в ефірі мене представив, розповів, що ми розвозимо по хатах інвалідів та пенсіонерів Миколаєва харчові продукти – тоді магазини майже не працювали, міський транспорт також та води не було. У місті залишилося багато пенсіонерів і людей похилого віку, та вони не могли самі до нас прийти за їжею. Тоді дуже подорожчав бензин й ми зібрали за кілька годин кошти, і це дало нам можливість місяць розвозити харчування.

Волонтери почали активно підтримувати військових, дізнаватись про їх запити, знайомитися та співпрацювати з іншими благодійними фондами та організаціями. Тоді миколаївські активісти познайомилися з одеським волонтером Ігорем Романовим, який розробляє та власноруч виготовляє польові кухні, буржуйки, та технічні засоби для ЗСУ. Крім того, в команді організації з’явилися свої генії-винахідники.

У нас є чудова людина Ростік Желясков, він винахідник – розробив зарядний рюкзак для військових. Це зробило нас ще більш-менш відомими. За цю зиму ми ремонтували всі навіть подібні рюкзаки – «Бандеропауер» та інші тактичні сумки. Наш перший рюкзак пішов до 67-ї бригади, тоді ще Правий сектор вони були. Він вже у них від початку повномасштабного вторгнення, і досі працює. Є хлопець, який вже у шпиталі втретє з пораненням, але рюкзак все ще працює. Ще був запит від розвідників, які виходять з живленням для Starlink, дронів, а вести із собою генератор, – він шумить і димить та це демаскує. Сам виріб виглядає просто, як рюкзак. Наразі його вдосконалюємо. Всередині знаходиться акумулятор, який можна кидати та перевертати, із ним нічого не буде. Там є вихід на 220, USB та на прикурювач. У першій версії він тримав 16 годин Старлінку, у другій, посиленій, – гарантованих 35 годин. Але хлопці казали, ті що у розвідці, якщо тільки Starlink запитувати, то дає до 50 годин, – пояснює Олена.

Зарядний рюкзак, який забезпечує військовим живлення для зв’язку, дронів та ін.

Після іспитів розробки до організації стали звертатися багато військових – волонтери постачають захисникам рюкзаки по собівартості. Зібрати один такий рюкзак, каже Олена, коштує від 25 тис. грн. Водночас наразі розробник працює над випуском спеціальних антен, що подальшують сигнал дронів під РЕБом. Деякі вже пройшли тестування на полі бою, та ще вдосконалюються.

Кілька днів тому дзвонили хлопці, розповідали, що з останньою вдосконаленою моделлю антени дрони пролетіли 13 кілометрів. Хоча під РЕБом дрони не летіли далі трьох кілометрів і вони знищили, завдяки ним, русняве ППО. Попередні антени коштували 9 тис., а ось останні – 15 тис., був збір, – зазначила Олена.

Винахідник та розробник зарядних рюкзаків Ростіслав Желясков

Волонтерство стало справою життя

Коли ми, співзасновники, вигадували назву організації, ми розуміли, що жоден з нас не народився у Миколаєві. Для жодного з нас це не є якась маленька батьківщина. Але тоді ми були тут і ми розуміли, що кожен з нас мав робити якусь свою справу, щоб вистояв Миколаїв і звідси взялася назва «Миколаїв – понад усе», – ділиться волонтерка.

Бути волонтером – означає не лише допомагати, каже Олена. Історію кожної людини, яка звернулася за підтримкою, переживає, як свою. Кожен запит і розмови залишаються у пам’яті. Особливо важко, додає волонтерка, коли приходять звістки про втрати бійців.

Дуже багато нервових зривів. Наприклад, у мене є прапор, його розписали підписами хлопці за допомогу, прислали, й наразі жодного з цих хлопців немає в живих. Після звістки про загибель я кілька днів не виходила з дому, було дуже важко. А потім вийшла в магазин і дорогою зустріла подругу, яка розповіла, що загинув її названий брат. І це людина, яку я знала дуже близько, ми були гарними знайомими… В мене був дуже великий нервовий зрив, з психотерапевтом розмовляла через день. Ти ніби тримаєшся, гадаєш – я мушу, у мене команда, я не сам і в один день тебе накриває, а ти мусиш звітуватися, писати в інтернеті та робити якусь активність, у цей час усі дзвонять, а тобі просто хочеться плакати, але розумієш, що мусиш і робиш, – ділиться Олена.

До спільноти «Миколаїв понад усе» залучені понад 50 незалежних волонтерів, втім активний осередок громадської організації налічує 12 людей, які постійно залучені до зборів, постачання помочі та іншій діяльності фонду.

Однак Олена зауважує, що наразі стало складніше допомагати – через те, що залученість до волонтерства впала. Місто почало повертатися до нормального ритму життя: багато людей повернулися додому, вони зайняті сімейними та робочими обов’язками, тому у багатьох, каже жінка, майже не залишається часу на добрі справи.

Менше людей приходять на допомогу плюс дуже сильно впали збори. Якщо минулого року ми за місяць могли закрити півтори мільйони, то зараз у нас один збір на 30 тис. йшов кілька тижнів і ми його закрили за допомогою «Дніпро М». Вони, дякувати богу, побачили, що в цьому зборі є бензопили і вони їх просто нам прислали – та ми закрили збір.

Важко щось робити, і може я зараз скажу, можливо, неправильно, але влада так робить, щоб люди не нервували і приховують інформацію про те, що насправді відбувається. Багатьом здається, що все добре, але військові воюють, гинуть. Хтось втратив батька, брата чи кума, а у кожного військового волонтера є своє кладовище. Ти їх знаєш, ти знаєш як звати його дружину, дітей. Та ми розуміємо, що відбувається, що воно і як. А люди бачать гарну картинку в телеграмі, військові звіти.

Взагалі волонтери – це часто люди, які самі докладають кошти на збори. Буває немає нічого у холодильнику, тому що кошти йдуть на донати та постійно треба щось закрити, – зазначила Олена.

У подяку військовий ЗСУ надіслав волонтерам світлину зі збитим російським «Орланом»

Є ще одна проблема, каже волонтерка, – це відсутність у державі механізму підтримки захисників із посттравматичним стресовим розладом. Часто, повертаючись з передової, бійці не витримують травм війни – через постійну напругу, яку вони відчували на ліні фронту, їм складно адаптуватися до життя у родині та суспільстві.

Приїхав нещодавно мій знайомий з передової під Куп’янськом. Він каже, Олена, у вас тут ходять всі посміхаються, відкриті кафе та ресторани, – з одного боку я повинен радіти, що таке відбувається, а з іншого боку у мене вчора 18 хлопців загинуло. І ти не можеш йому пояснити, чому це відбувається. Люди бачать якусь картинку, їм не розповідають і вони не розуміють. А він каже: «Що мені робити? У мене «їде дах»». Зараз він лежить на Володарського (прим. ред.– Обласна психіатрична лікарня), – розповіла волонтерка.

Чи був у вас під час війни якийсь переломний момент, після якого ви зрозуміли, що не можна здаватися?

Коли тільки звільнили Посад Покровський, ми везли туди у супроводі військових допомогу. У місті на той час залишилося трохи більше ста людей. Ми приїхали, одразу людей не було, та коли ми вивантажували вантаж, до нас підійшов старенький дідусь: він тягнув за собою велосипед, на ньому була корзинка, в якій він все перевозить. І він каже: «А що, гуманітарку вже роздали?», а ми кажемо – да, й хотіли договорить, сказати йому, щоб він зайшов у приміщення. Але він заплакав, каже «А що ж я тоді буду їсти». І це було настільки жахливо. Я тоді зрозуміла, що так, нам в Миколаєві було страшно, ми сиділи, у нас гахало, багато хто серед моїх знайомих постраждли, загинули, мій будинок два рази обстрілювався, але такого не було, бо це велике місто. А у Посад Покровському лише один будинок не постраждав від обстрілів. Тобто все розстріляно.

Інша ситуація – у мене зараз волонтерить хлопчик, йому 17 років, звати Саша, в нього тато до речі військовий артилерист. І коли в його місто Благодатне заходила русня, вони із родиною тікали. Він розповідав це сидячи на стільці, колихаючись вперед-назад. Поділився, як із однієї сторони заходили руські, з іншої сторони були українці. І поки були наші, вони швидко кинули рюкзакі на плечі та пішли. Він так це зворушливо розповідав, а це ж дитина, їй 17 років. Він описував, як вони тікали під обстрілами. Для мене це, мабуть, два з найстрашніших моментів, які вразили – коли ти бачиш наслідки війни на людях. Бо, мабуть кожному з нас здається, що тобі страшно, але ми не можемо уявити, що це значить переживати подібні страхіття, – ділиться волонтер.

Окрім чергових, у ГО «Миколаїв понад усе» відкритий постійний збір – на зарядні рюкзаки. Волонтери стверджують, що чим більше вдасться зібрати донатів, тим більше зручних зарядних станцій зможуть отримати українські захисники. Під час бойових виходів ці пристрої дозволять бути тихими й непомітними, а також залишатися на зв’язку.

Зараз холодає і раніше темнішає, й хлопці використовують зарядні рюкзаки не лише для Старлінку, але й під’єднають ліхтарики і павербанки, починають більше заряджатися. Тому на зарядні рюкзаки у нас черга, – зазначає очільниця фонду.

Підтримати Збройні Сили України можна за посиланням, а повні реквізити організації доступні тут.

Військовий збір (на різні термінові запити від військових) – send.monobank.ua/jar/rnLJ4edAw

Оренда офісу та складу для гуманітарної допомоги – send.monobank.ua/jar/4qggc3HihU

На логістику (пальне для розвезення гуманітарки та відправку посилок) – send.monobank.ua/jar/2h1pHxeRVW

На адресну допомогу (продукти, ліки та ін.) для миколаївців та переселенців – send.monobank.ua/jar/29Z7ZfHdMe

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Раніше на USIonline.com —

Волонтерка Бахмутського напрямку: «Люди стали менше донатити. Треба розуміти: якщо ми разом, то йдемо до Перемоги!»

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.