УСІ Online

> Новини

> «Трояндочки серед тюльпанів». Як жінки працюють на Херсонському водоканалі (фото, відео)

«Трояндочки серед тюльпанів». Як жінки працюють на Херсонському водоканалі (фото, відео)

10 Березня 2025, 18:15

На очисних спорудах Херсонського водоканалу працює 83 людини. Більша ніж половина з них – жінки.

Про те, як під постійними обстрілами жінки виконують «чоловічу» роботу – в репортажі Віктора Саєнка для Української Служби Інформації.

Коли ми приїхали в Херсон, на місто спустився густий туман, тож ми мали надію на тихий день – в таку погоду дрони майже не літають.

В офісі Херсонського водоканалу нас привітно зустрів директор підприємства Олексій Савченко. Вітаємося та відразу переходимо до роботи. За словами Савченка, підприємство наразі відчуває гострий кадровий голод. Насамперед це пов’язано з тим, що в Херсоні з 300 тисяч жителів через постійні обстріли залишилося лише 60 тисяч. По-друге, 50 працівників водоканалу мобілізовано до лав ЗСУ.

Олексій Савченко

Станом на зараз в Херсонському водоканалі працює 630 людей, а штатна чисельність працівників, які мають працювати на підприємстві дорівнюю 900. Ми відчуваємо великий кадровий голод, нам не вистачає працівників, зокрема чоловічих професій. Нашій галузі, як об’єкту критичної інфраструктури, дозволено бронювати 50% від військовозобов’язаних на підприємстві. Станом на зараз мобілізовано до ЗСУ 50 осіб, висококласних спеціалістів, яких підприємству дуже не вистачає. Звісно, на роботу приходять нові люди, але здебільшого це жінки або пенсіонери. Є деякі вакансії, наприклад машиністи на помпових станціях, оператори на жироловках – з яких пішли чоловіки, а їхнє місце зайняли жінки, – розказує Олексій Савченко.

За його словами, на підприємстві зараз працює 256 військовозобов’язаних, з них понад 100 – заброньовані. Наразі Асоціація водоканалів України створила петицію з проханням дозволити 100% бронювання працівників.

Наші працівники працюють на прифронтовій лінії: від ворога нас відділяє лише 700 метрів Дніпра. Було таке, що наші бригади обстрілювали навіть стрілецькою зброєю, автоматними чергами. Який у мене, як у керівника є вибір, коли я маю кадровий голод, а до мене приходять працевлаштовуватись лише жінки і пенсія? Брати їх. Я маю закрити одиницю. Вибору немає, – додає керівник підприємства і пропонує нам відправитися на екскурсію та побачити, як працює один з підрозділів підприємства – херсонські очисні споруди.

Так, на очисних спорудах Херсонського водоканалу з 83 працівників більше як половина з них – жінки. Протягом минулого року сюди на «чоловічі» посади прийняли десятьох представниць «слабкої» статі. Дехто з робітниць одразу обрав для себе важку фізичну роботу, дехто – перейшов з більш легкої, та, відповідно, і менше оплачуваної.

Очисні споруди водоканалу знаходяться приблизно в 10 км від Херсону. На територію їхню територію також регулярно «прилітає». В цехах підприємства вибиті вікна, неодноразово страждало й обладнання. Через обриви ліній електропередач після атак працівники водоканалу вимушені весь час перезапускати пристрої, заживляючи їх від генераторів, адже процес очищення води є безперервним. Зараз очисні працюють у 4 зміни по 8 людей. Жінок на зміні зараз щонайменше п’ятеро.

Машиністка Світлана Григорівна працює на очисних вже 23 роки. Попри великий досвід, жінка каже, що зараз як ніяк раніше працівники відчувають нестачу чоловічих рук.

Чоловіків стало менше, вся праця перейшла в жіночі руки. Дуже важко. Коли були чоловіки, праця відповідно розподілялася, було легше, – зітхає жінка та відкручує величезний вентиль.

Світлана Григорівна

Видно, що піддається він їй неохоче. Потім жінка перевіряє показники тиску на пристрійній панелі та знов йде до труб, в цей момент лунає гучний вибух, за ним – ще один.

А це зараз приліт. Ну якщо вже сильно б’ють, ховаємося в бомбосховище. Ну буває і два, і три рази за зміну спускаємося, бо страшно. Працювати під постійними обстрілами страшно, але ж треба комусь працювати. Тримаємося, – всміхається жінка та продовжує роботу.

За її спокійною поведінкою ми розуміємо, що за мірками херсонців б’ють ще не сильно та йдемо поспілкуватися з її колежанками.

Наталя працює оператором помпової установки відносно не довго. Раніше вона також працювала у водоканалі, але на посаді контролера. Вона також ніяк не реагує на пролунавші щойно вибухи.

Наталя

Страшно при вибухах, але робота є робота. Раз я прийшла працювати, потрібно працювати. А взагалі, страшно було в окупацію. Тоді я ще працювала контролеркою. Страшно до нестями було. Я тоді працювала контролером. Коли виходила з підприємства, біля воріт стояли 8 БТР. Росіяни стоять, дивляться на нас, всміхаються та наводять на нас автомати, зводять затвори. Вони тиснули на нервову систему. І так щодня, – згадує жінка.

В окупацію працівники з Херсону пішки ходили на очисні споруди, це близько десяти кілометрів. Зараз співробітників возить автобус підприємства. Проте безпечною дорогу назвати важко.

Коли ми їдемо в автобусі, водій постійно говорить: дивіться що коїться у небі. І ми дивимося, виглядаємо. Бачимо щось, якщо крилами махає – то птах, а якщо зависло у повітрі – то дрон. Якщо бачимо таке, кажемо водію і він же чи їде скоріше, чи зупиняємося, доки не улетить, – розказує Наталя.

Питаємо жінку, наскільки важко їй працювати на посаді операторки помпової установки.

Звісно, важко крутити вентилі. Холодно. Ми вдягаємо теплі шкарпетки, чоботи, та ми й весь час у русі, ми тут не сидимо та не відпочиваємо. Всю важку роботи робимо ми. Крутимо вентилі, засувки, набиваємо сальники, шевери крутимо. Раніше це робили чоловіки, але зараз такі обставини, що доводиться робити самим. Бо за нас ніхто не зробить, – розказує жінка.

Нашу розмову перериває собачий лай. Це підняли галас місцеві улюблениці – Лисичка та Жужа. Менше ніж за хвилину лай змінюється на жалісне скавчання та знов лунають вибухи.

Від вибухової хвилі стіни будівлі, де ми ведемо бесіду, здригаються. Думається, що були б вікна, точно повилітали…

Це наша жива сигналізація. Собаки передчувають обстріл до його початку. Вони дивляться у небо та починають гавкати, – пояснює Наталя.

А от Світлана працювала на підприємстві охоронницею. Каже, коли повернулася в Херсон після окупації іншої роботи не знайшла і зрештою з радістю погодилася і на «чоловічу» посаду. Згодом вона почала обслуговувати споруди біологічного очищення води.

Світлана

Я виїжджала в окупацію, а коли повернулася, була вакансія охоронця. Так я стала однією трояндочкою серед тюльпанчиків. Потім звільнилося тут у цеху місце і я перейшла. Бо, жінка в охороні…. Ну там самі чоловіки, трошки ніяково. А тут і зарплата приємніша, хоч і важко. Фізична праця – є фізична праця. Насамперед тут гази. Я онкохвора людина, мені дужа важко і потрібна чоловіча сила. Її не вистачає. Доводиться час від часу просити колегу, щоб допомагала мені, – розказує жінка.

Звертаємо увагу на каски, бронежилети та вогнегасники на поличці біля входу. Світлана пояснює, що частина її роботи проходить на обладнанні просто неба, де висока загроза потрапити під обстріл.

Були пожежі, які гасили самі, поки не приїдуть пожежники. Влітку тут спека 40 градусів, вибух і миттєво спалахує вогонь, який може перекинутися на будівлі. Доводиться гасити самотужки. Зараз дуже багато дронів стало. У нас вже йде звичка до вибухів. Це погано, але іноді ми навіть на це вже не звертаємо уваги, працюємо та і все. Найстрашніший момент: було, здали зміну, вийшли з приміщення і тут приліт поряд з нами по обладнанню. У різні боки розлетілося скло, ми впали на землю, але сховатися було нікуди, – розказує Світлана.

Попри це жінка залишати Херсон не має навіть і думки. Каже, 7 місяців на чужині далися їй з родиною дуже важко. А тут – все рідне.

Багато моїх сусідів по вулиці повиїжджали. Залишили котів, собак, свої будинки. А у нас дуже часто прильоти. Ремонтувати будинки нема кому – чоловіків майже не залишилося. І ми лишаємося, бо у нас є будинок. Якщо поїдемо, завтра у нього прилетить і ніхто його не полагодить. Це своє, ми його побудували, з любов’ю кожен куточок вибудовували, нам шкода залишати, – зі сльозами на очах пояснює Світлана.

А от машиністка помпової установки Людмила на відміну від своїх колег «чоловічу» роботу на водоканалі не вважає важкою.

Я виросла в селі. Там ми працювали від світанку до перших зорь, тож труднощів не боюся, – каже вона.

Людмила

Людмила працює на очисних два роки. Навчалася вона «з нуля». На питання, чому жінка обрала таку складну роботу, відповідає – життя змусило.

Була геть інша робота, потім почалася війна і я її втратила. Мені знайомі порадили піти сюди, після співбесіди мене прийняли. Перший рік була учнем, а потім вже стала сама працювати. Важко працювати, коли прильоти йдуть. Страшно. А іноді треба працювати, процеси не можна зупиняти, – пояснює жінка.

Чоловік Людмили також працює на очисних спорудах, проте у будь-який момент може потрапити до війська.

У мене чоловік служив в АТО, я це вже раз пережила. Що буде, то буде. Заберуть – так і буде. Але без чоловіка жити дуже страшно та важко. Жінки, які залишилися без чоловіків, дуже страждають. Це й переживання за кохану людину, й вся робота по господарству на них…Коли мого не було, я часто зверталася по допомогу до сусідів, але тоді й не було такого напливу мобілізованих, як зараз. Що робитиму, якщо заберуть, і не знаю, – з сумом каже вона.

Попри важкі умови праці та постійні обстріли робітниці водоканалу не втрачають оптимізму та жодна з них не хоче залишати місто, яке нещадно атакують російські війська.