На зв’язку Брюссель: Марина Ярошевич про майбутнє тимчасового захисту, мобілізаційний вік та «зворотну інтеграцію» України в ЄС

Ви працювали і в українській дипломатії, і в міжнародних структурах. Як за цей час змінилося ставлення до України — від співчуття до такого вже стратегічного партнерства?

 Дуже дякую за запитання. Я в Брюсселі дванадцять років, і за цей час дійсно помітила всю палітру ставлення до України: від першого шоку, співчуття та включеності до більшої вимогливості на шляху до європейського членства. Тобто коли Європейський Союз завжди намагався слідкувати, щоб Україна дуже чітко дотримувалася плану реформ, який був погоджений обома сторонами, і навіть іноді дорікав Україні, роблячи допомогу залежною від швидкості, якості та повноти виконання цих реформ.

Останній рік, 2026-й, став, певно, першим роком, коли це партнерство уже виходить на стратегічний рівень. Відносини стають більш збалансованими і більш рівноправними. В ЄС дедалі більше голосів говорять про те, що не лише Україні потрібен ЄС, а ЄС також Україна.

Раніше говорили про те, що захист для українців в Європі закінчиться все ж таки у 2027 році. А зараз на останніх засіданнях принаймні почали обговорювати можливість його продовження до 2028 року. Чи можливо це дійсно?

Так, це можливо, і я поясню, чому. У вересні минулого 2025 року з подачі Європейської Комісії Європейська Рада ухвалила рекомендації державам-членам ЄС про перехід. Цей перехід мав би означати, що кожна держава-член ЄС визначається самостійно з тим, який надалі статус надавати українцям після закінчення тимчасового захисту в 2027 році. Також другим основним елементом цих рекомендацій було те, що держави-члени мають підготуватися до безпечного і довготривалого повернення українців додому.

Станом на літо 2026 року ми бачимо, що повернення українців додому не є можливим, тому на цьому зараз немає можливості ні для кого фокусуватися. Але що стосується першого пункту — забезпечення переходу українців на інші статуси — лише деякі країни ЄС (і це буквально горстка, яку можна порахувати на пальцях однієї руки) дійсно проактивно врегулювали це питання на національному рівні. Вони запропонували в деяких випадках трирічні статуси або окремі студентські візи, які дозволяють із тимчасового захисту перейти на інші форми перебування. Але це лише дуже невеличка частина із двадцяти семи держав-членів ЄС. Інші цього або не зробили зовсім, або все ж таки чекають на подальші кроки з боку ЄС.

І мені здається, саме таке зволікання або відсутність проактивної позиції з боку багатьох держав-членів зараз спонукає ЄС дати більше часу, тобто фактично ще на один рік подовжити тимчасовий захист. Якщо спецпосланиця з питань України Ілва Йоханссон ще пів року назад, коли ухвалювалися ці рекомендації, казала, що ми закінчуємо з тимчасовим статусом, бо його подовження більше не є можливим, то сьогодні вона є тією людиною, яка говорить: “Продовження на ще один рік є цілком не виключеним”. Тобто тут ми дійсно бачимо зміну риторики на рівні ЄС, але вона спричинена тим, що далеко не всі держави-члени поспішають з врегулюванням того, що буде після тимчасового статусу українців на національному рівні.

Втім, навколо цього питання залишається чимало невизначеності, особливо щодо чоловіків призовного віку. У публічному просторі з’являється багато різних трактувань і припущень, тому хотілося б уточнити: чи передбачаються для них якісь нові обмеження, відмови у продовженні статусу захисту або інші зміни? Що саме може очікувати на чоловіків призовного віку, які через війну виїхали з України та нині перебувають у країнах Європи?

Ні, на жаль, сказати наперед, яке рішення буде прийнято, я не можу. Можу тільки зафіксувати те, що відбувається наразі. Власне, 4 червня (сьогодні ми з вами говоримо 12 червня) відбулося засідання однієї з рад Європейського Союзу — Justice and Home Affairs (Рада з питань юстиції та внутрішніх справ). Там питання надання чи ненадання, чи відхилення тимчасового захисту для українських чоловіків мобілізаційного віку обговорювалося, були заслухані позиції держав-членів, і тепер Європейська комісія взяла час на формулювання позиції та внесення рекомендацій.

Є сподівання, що в найкращому випадку ці рекомендації будуть розглянуті на подібному засіданні в липні й буде прийняте остаточне рішення. Але якщо виникнуть якісь суперечки і країни-члени не дійдуть до одностайності, тоді прийняття рішення буде відкладено на вересень.

Теж є два варіанти. Перший варіант — це все ж таки подовжити статус захисту так, як було до цього, без звуження чи обмеження прав. Другий — застосувати певні обмеження до чоловіків. І там теж є декілька варіантів. Або це буде стосуватися новоприбулих (ті, хто в’їжджають на територію ЄС, починаючи від певної дати, вже не зможуть отримати тимчасовий захист), або це буде застосовано ретроспективно до чоловіків мобілізаційного віку, які вже опинилися на території ЄС. Умовно кажучи, наступного разу, коли вони будуть подаватися на поновлення свого дозволу на проживання, їм буде в цьому відмовлено на підставі їхнього віку та статусу по відношенню до українського законодавства.

Як впроваджуватиметься цей механізм — поки що спекуляції, достеменно невідомо. В Європі ми знаємо, що мобілізаційний вік — це, наприклад, з вісімнадцяти років. Але в Україні нещодавно, лише минулого року, президент Володимир Зеленський дозволив виїзд хлопців від вісімнадцяти до двадцяти двох років включно. Тому потрібно буде прописати й запровадити такі механізми, які би на європейському рівні враховували українське законодавство.

Але тут варто зазначити, що не всі залучені сторони цього процесу мають одностайність думки. Держави-члени ЄС дуже часто посилаються на те, що в своєму рішенні вони керуються побажаннями української влади, і тоді вони орієнтуються на те, що озвучує президент Зеленський та українська сторона. Проте я дуже часто стикаюся з тим, що українці під тимчасовим захистом відчувають себе осторонь цих процесів. Якщо на міжнародному рівні ми говоримо “нічого про Україну без українців”, то, переносячи це на людський вимір, на жаль, є ситуація, коли люди відчувають, що рішення щодо їхньої долі приймаються без урахування їхніх побажань та інтересів.

Ситуація є досить складною, комплексною та багатовимірною. Є позиція ЄС як утворення, є позиція окремих держав-членів (особливо тих, які прийняли найбільшу кількість українців: Польща, Німеччина, Чеська Республіка), є позиція української влади та позиція самих українців. Звести все це воєдино — задача із зірочкою, над якою зараз іде кропітка робота. Я сподіваюся, що рішення, про яке ми почуємо незабаром, усе ж таки буде задовольняти всі сторони, і ніхто не відчуватиме себе дискримінованим або виключеним із процесу.

А чи не є це таким політичним дзвіночком взагалі для України і для українців загалом? Таке обговорення. Тому що ми ж теж розуміємо, що чоловіки і призовний вік — це не єдина причина, так? Хтось виїхав, тому що він ветеран, хтось — тому що має вади зі здоров’ям. І таке от враження трішечки, що це саме про втому, про яку говорять у контексті подій в Україні.

Це може так розглядатися. І скажу вам, що для мене як експертки такий наратив є не просто прикрим, а небезпечним. Поясню чому. Якщо ми будемо дозволяти європейцям втомлюватися від України та українців, це означатиме, що на національних рівнях наростають настрої несприйняття, відчуження та відсторонення. Наче українці є більшим тягарем, ніж повноцінними членами суспільства, які теж можуть користуватися певними правами та привілеями. Тобто українців не сприймають як європейців і відповідно, хочуть повернути додому.

Разом з тим, ми бачимо тиск і пришвидшення євроінтеграційних процесів України. І от виходить оце неспівпадіння, нестиковка: з одного боку, держави-члени ЄС нібито готові в майбутньому надати Україні повноправне членство (поки що розглядаються також якісь проміжні варіанти), але разом з тим не готові далі мати українців серед своїх громадян.

Я ще раз наголошу, що бачу нестиковку в такій позиції: Україну вітають серед майбутніх держав-членів ЄС, але разом з тим щодо українців, можливо, вестиметься активне сприяння їхньому поверненню додому. Ми маємо докладати максимум зусиль для того, щоби ця політика була послідовною. Українці повинні мати повний доступ до держав-членів ЄС, особливо якщо ми говоримо про відсутність покращення безпекової ситуації в Україні. Не може бути вибірковості в захисті: ми захищаємо одних людей, але не захищаємо інших. Має бути послідовність: і українці вітаються на території ЄС, і Україна як держава вітається серед цього клубу західних розвинених демократичних держав.

А чи бачите ви ризики, що такі правила можуть стимулювати нелегальні шляхи виїзду для чоловіків з України безпосередньо?

Так. На жаль, я думаю, що оскільки на сьогоднішній день ці механізми контролю та перевірок ще не вибудувані... Ви у попередньому питанні дійсно підняли тему ветеранів, а також чоловіків, у яких є троє і більше неповнолітніх дітей, але не завжди всі ці діти виїжджають із батьками за кордон. Тут є дуже багато нюансів і необхідності розглядати кожну ситуацію окремо. Не можна взяти якийсь один критерій, наприклад, віковий ценз, і через цю призму дивитися на всіх українських чоловіків. Все одно є нюанси та винятки.

Оскільки цих виключень багато, і вони прописані в українському законодавстві, але не в європейському, постає велике питання: як ці механізми будуть налагоджені, як вони будуть впроваджуватися і чи залишатимуть вони якісь шляхи для маневру — легальні чи нелегальні. Дуже складно сказати, як це виглядатиме. Але я бачу небезпеку в тому, що коли впроваджується якась нова система, на початках вона не буде викристалізована настільки, щоби упередити будь-які порушення.

Європейські країни говорять, що це зумовлено в першу чергу тим, що є величезне навантаження на систему допомоги. Але наскільки це реальність, а наскільки, можливо, також політичний дискурс?

Насправді, як я вже неодноразово говорила, ЄС — це сукупність двадцяти семи держав-членів, і навантаження розподіляється дуже нерівномірно в плані кількості українців на душу населення в окремо взятій державі. Ми знаємо, що такі країни, як Чехія, а також Кіпр, мають одне з найвищих навантажень — близько десяти людей на тисячу місцевого населення. Але є великі держави, як Польща та Німеччина, які мають найбільшу чисельність українців — близько або більше одного мільйона людей у кожній. Лише Німеччина прихистила майже третину всіх українців, які виїхали саме до Європейського Союзу.

Навантаження визначається конкретною ситуацією в конкретній країні, й воно теж дуже по-різному вимірюється. Є країни, які давали соціальні виплати лише перші декілька місяців повномасштабного вторгнення, а потім люди мали самостійно себе забезпечувати, хоч і мали дозвіл на проживання. Є інші країни, які ставилися до українців так само, як і до будь-яких інших резидентів, і якщо у людини не було роботи чи засобів до існування, виплачували соціальну допомогу на рівні мінімального прожиткового мінімуму цієї країни. Звичайно, у таких випадках за понад чотири роки це може становити досить солідну суму як для кожного окремого індивідуума, так і колективно для всіх українців на території держави.

Але ситуація динамічна, адже абсолютно не всі люди, які почали отримувати цю допомогу на початку, отримують її й досі. Загальноєвропейська статистика говорить про те, що наразі 57% українців уже працюють. А що це означає? Що вони є платниками податків у приймаючих країнах. Якщо 57% людей працездатного віку вже є контрибуторами, то, відповідно, їхні податки перерозподіляються на допомогу більш вразливим верствам населення серед тих же українців.

Загальний висновок і картина такі: чим більше проходить часу, тим більше українці стають самозарадними, інтегруються, вивчають мови, працюють, вчаться і стають повноцінними резидентами цих країн, а не просто людьми під тимчасовим захистом, які в односторонньому порядку приймають допомогу. Але ця тенденція нерівномірна. Не можна сказати, що кількість людей, які залежать від допомоги, маленька. Так склалося в будь-якому суспільстві, що є пенсіонери, є люди з інвалідністю, є мами з дітьми, які не можуть дозволити собі працювати повний робочий день, оскільки у них немає поруч інших членів сім’ї чи мережі контактів, які могли б піклуватися про дітей. Профіль українців за кордоном — це переважно мами з дітьми, тобто де-факто сім’ї лише з одним із батьків. Їм набагато складніше, і вони потребують більше допомоги. Але сказати, що це колапсує всю європейську систему — я думаю, це трошки перебільшення.

Які аргументи можна використовувати під час переговорів з ЄС, аби захистити інтереси українців за кордоном?

Я вважаю, що кожен українець має дивитися на себе як на представника держави, тобто як на посла. Варто замислитися: якщо іноземець зустрінеться лише з цією особою, який висновок він зробить про всю Україну й українців?

Українці — дуже працьовита нація. Якщо люди бачитимуть, що ми докладаємо всіх зусиль, щоб працювати, ставати на ноги, бути самозарядними, налагоджувати місточки, інтегруватися в суспільство та бути включеними в життя громад, міст і селищ, то це буде найсильніший аргумент на користь українців.

І навпаки. Чим більше буде ситуацій зловживань чи порушень... Ми з вами трошечки раніше казали про ймовірне введення системи перевірки чоловіків мобілізаційного віку. Якщо через якийсь час з’явиться статистика, що було виявлено велику кількість порушень, яка рахуватиметься сотнями чи тисячами, російська пропаганда ніколи не пропустить такий момент. У Європі ці цифри почнуть роздуватися, обговорюватися; казатимуть: “Подивіться на рівень нечесності. Давайте дивитися, що роблять прості українці, як вони порушують правила і нелегально перетинають кордон”.

І тут ми говоримо не тільки про фізичний перетин кордону чоловіками. Зовсім нещодавно в Європейському парламенті я виступала на слуханнях щодо нелегальної торгівлі і чула статистику відповідних органів ЄС, які називають колосальні суми обігу нелегальних товарів. Звичайно, це все йде абсолютно не на нашу користь.

Висновок, який ми маємо зробити: репрезентацію українців робить не хтось десь далеко. Кожен і кожна вже є спецпредставником і спецпосланником. Від дій кожного складається загальна колективна картина сприйняття або несприйняття. Тому це просто такий заклик або побажання: потрібно ставитися дуже відповідально до тих європейських цінностей, про які ми говоримо і які ми сповідуємо. Ними потрібно жити, а не просто казати, що ми найбільш європейська нація, показуючи у відносинах з європейцями іншу сторону медалі.

А якщо дивитися на Україну очима європейських політиків, що, на вашу думку, недооцінюють в Україні? На що не звертають увагу, враховуючи власну думку, пропаганду чи втому, про яку говорять?

Я думаю, цей список є дуже довгим. Коли я приїхала в Брюссель дванадцять років тому, було б помилкою сказати, що там ніхто не знав про Україну чи де вона знаходиться. Але все одно, коли я говорила, що я українка, дуже часто лунало питання: “А, тобто ви говорите однією мовою з росіянами чи білорусами? Ви звідти?”. Це все одно сприймалося як якийсь схід від ЄС, пострадянський простір, де всі приблизно однакові.

Лише з анексією Криму, вторгненням на Донбас і подальшим розвитком ситуації почалося розуміння у Брюсселі — в столиці ЄС та центрі прийняття рішень. Тільки тоді почалося розрізнення: а виявляється, у українців своя ідентичність, своя культура, своя мова, своя свободолюбність і небажання прогинатися під інші держави.

Тому, коли ви питаєте, що недооцінено, я думаю, недооцінені саме ця окремішність України, наша самобутність, незалежність і прагнення до волі. Недооцінена проєвропейська прошивка українців, якщо так можна висловитися. Вона на дуже багатьох рівнях і досі викристалізовується в самій українській нації і поступово починає проявлятися в мізках місцевих decision makers (центрів прийняття рішень), а також суспільства загалом. Іде переосмислення та усвідомлення відмінностей українців, з усіма плюсами та мінусами. В Європейському Союзі є слоган: “Ми об’єднані в своєму різноманітті”. Так от, усвідомлення того, що Україна відрізняється, але належить до європейської сім’ї, приходить поступово.

Який сценарій майбутнього України через п’ять–десять років ви вважаєте найбільш реалістичним? Повернення мільйонів людей, нова хвиля еміграції чи поява іншої моделі країни?

Це дуже хороше питання. Якби хтось знав на нього точну відповідь, ця людина вже заслуговувала б на найвищі премії та нагороди. Ми не можемо говорити про якийсь один сценарій, ми можемо розглядати багато варіантів: що вірогідно, а що менш вірогідно.

Все залежить, безумовно, в першу чергу від того, як розгортатиметься безпекова ситуація в Україні. Чи продовжить Росія свою брутальну атаку, і чи будуть справджуватися прогнози, які зараз лунають усе частіше, про те, що Російська Федерація стягує війська на кордони з Європейським Союзом і може чинити провокації або повітряні атаки вже навіть у цьому році. Ситуація настільки динамічна, крихка та нестабільна, що забігати на тиждень чи місяць уперед подекуди вже є викликом, не говорячи про п’ять чи десять років.

Я скажу вам швидше про бажане бачення, до чого хотілося б прийти, і як максимально скористатися ситуацією, в якій опинилася Україна. Дуже б хотілося, щоби за ці наступні п’ять-десять років Україна дійсно стала повноправним членом ЄС, виконала вимоги щодо верховенства права, демократії, стабільності інституцій та економіки. Але разом з тим — щоб Україна увійшла в європейську архітектуру безпеки не тільки як отримувач допомоги, а і як контрибутор. Дуже хотілося б, щоб європейські нації могли на нас рівнятися, запозичувати найкращий досвід і практики, організовувати з нами спільні підприємства з виробництва захисного обладнання.

Мені би дуже хотілося сподіватися, що наступальне озброєння не буде потрібне, тому що на європейському континенті не буде повномасштабної війни. Але поки ми маємо Росію як сусіда, це швидше мрії, аніж реальність. Проте хочеться, щоб здобутий кров’ю і потом досвід України на полі битви міг транслюватися і користувався великим попитом.

Також дуже хотілося б, щоб знялося питання про міграційні хвилі та права доступу українців. До повномасштабного вторгнення, з 2017 року, набрав чинності безвізовий режим, який дав змогу за біометричними паспортами їздити в ЄС на 90 днів протягом 180-денного періоду. Це був такий маятниковий рух. Коли Україна стане членом Європейського Союзу, питання про короткочасність чи маятниковість просто зніметься, тому що українці будуть громадянами ЄС, які зможуть абсолютно вільно, безперешкодно, навіть без закордонних паспортів, а тільки з внутрішніми ID-картками пересуватися в межах Союзу.

Звичайно, тут треба давати роз’яснення, що набуття членства в ЄС не дає автоматично всіх прав одразу. Зокрема, держава не відразу стає частиною Шенгенської зони, можуть діяти певні обмеження. Наприклад, Болгарія та Румунія, коли стали членами ЄС, не одразу увійшли до Шенгену, там певний час залишався паспортний контроль на кордоні. На сьогоднішній день Болгарія, Румунія, більшість інших держав і навіть країни-нечлени ЄС, такі як Швейцарія та Норвегія, є частиною Шенгенської зони. Хотілося б, щоби Україна ці етапи успішно подолала.

Також ми знаємо, що коли відбулося велике розширення 2004 року, були накладені певні обмеження на новодоєднані держави в плані трудової міграції. Полякам, угорцям чи чехам можна було їздити з короткостроковими поїздками, але вони не могли просто спакувати валізи й одразу легально працювати. Але це прецеденти 2004 року. Більшість експертів сьогодні говорять про те, що до України це вже не може бути застосовано ніяким чином, тому що в нашому випадку де-факто за кордоном під тимчасовим захистом уже опинилася величезна кількість людей. Тому не можна застосувати ті ж самі правила й перехідні періоди, що були раніше.

Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн деякий час назад сформулювала таке бачення, як Reverse integration process for Ukraine — тобто зворотна інтеграція. Це означає, що держави-члени вже просто фіксують те, що відбулося по відношенню до України, і сприймають це як частину інтеграційного процесу, який не потрібно починати наново. Наявність великої кількості людей на території ЄС могла би бути одним із цих компонентів: українці фактично вже стають частиною європейського простору, і це просто потім підтверджується та фіксується на папері, без перехідних періодів, квот чи необхідності чекати на відкриття ринків праці.

Все, що зараз відбулося на тлі вторгнення Російської Федерації — це дуже прикро і травматично. Ми би хотіли, щоби цього ніколи з нами не сталося. Але раз це вже відбулося, ми маємо отримати з цього максимум у плані швидшого, якіснішого та ґрунтовнішого зближення з європейською сім’єю націй.