Про Маріуполь, снікерси і любов, яка ніколи не перестає
На якийсь день облоги і голоду батьки почули від сусідів, що неподалік хтось відкоркував склади з провіантом. Усі магазини в місті на цей момент вже давно розграбовані (якщо ви в танку, то в Маріуполі від початку березня нема води, світла, газу, зв‘язку і завозу харчів та ліків).
Хто молодший і вправніший, дійшов до тих ще незайманих складів і вигріб усю ковбасу, м‘ясо, крупи. Мабуть, щось іще.
Кароч, день на третій того атракціону на складі вирішив туди сходити і батько. Повертаєттся він домів – добитчик! – і каже:
– Мать, живьом! Нічьо вже там нема, оце снікерси і ще пачку кави знайшов! Здається, з молоком!..
Радий такий. Мама відкриває ту пачку, а то – котячий корм.
Нічо, каже мама, і до нього черга дойде.
На сніданок вони раділи окропу – і гризли ті снікерси.
Мій 78-річний тато, аби приготувати на багатті те, що було вдома, зробив якусь принаду зі старого відра. І на цьому всьому вони навіть примудрялися спекти щось накшталт хлібу.
Тато ненавидить моркву. Я це знаю змалечку. Він народився 1943, ріс у дитбудинку, і в якийсь з голодних років вони рятувалися тим, що поряд було поле з морквою. Морква на сніданок, обід та вечерю. Тому у нас в родині і засмажка для супу та борщу, і голубці, і соте – все було без моркви. Хіба мама окремо нам натирала зі сметаною і цукром.
Вибираючись із Маріуполя більше тижня (це буде окрема історія про фантастичну людяність), залишившись у такому віці без всього, що мали, ці двоє привезли своїй донечці снікерси.
Не з‘їли, Машенькє везли.