Не страшно

Мені страшно.
Майже увесь день без зв’язку. Бо в Ізюмі його нема.
Ввечері прогортую стрічку – вона вся у повідомленнях «мені страшно», «путін оголосив мобілізацію», «вони готують ядерну зброю».
Ну, правда? Це пишете ви, харків‘яни, які щоночі рахують ракети з Бєлгарада ось уже майже 4 місяці?..

Страшно – це розпитувати ізюмського ритуальника з єдиної на все місто похоронної контори, яка працювала всю окупацію.
Який власноруч писав ті страшні цифри на хрестах.
Скільки номерів Ви написали? 455?
У Вас був хоч один вихідний за цей час? Ні?
Зараз 6 вечора, чому Ви знову їдете на кладовище? Після заходу сонця ж, кажуть, не ховають…
Страшно – це бачити, як на головному майдані Ізюма люди б‘ються за хліб. Як, оскаженілі від пережитого, вони втрачають людські обличчя. Як бабця розповідає, що вчора комусь зламали так ребра.

Страшно – бачити о*уєвше не по-дипломатичному обличчя посла з Європи, повз ноги якого в ізюмському лісі проносять десятки тіл і одним мішком таки зачепляють. Він дипломатично знімає для інтерв‘ю маску-респіратор, а повз знову несуть мішки.
Страшно – це бачити хлопців з ДСНС, які вже котрий день – за копачів, і на обід вони розсідаються на гілляках поряд із тілами.

А від заяв про мобілізацію мені геть не страшно. Смішно. Люблю, коли мережа масово вибухає мемами.

Не страшно. Бо я щодня спілкуюся з армійцями. Вони – найкращі ліки від паніки. Купа моїх знайомих та друзів тепер волонтери. Іноді здається – геть усі. І це – теж мій антидепресант.
Не страшно. Бо ж вони там саме цього і домагаються. Налякати. Посіяти вчергове паніку. Коли людям страшно, вони ховаються, а не б’ються. А ми – б‘ємося.

Фото Sashko Brynza