На війні не буває гарних рішень
На початку четвертого місяця війни з’ясувалося, що в Україні всі розуміються не лише на політиці та футболі, а й на тому, як вести війну.
Хор, який співає: “Уряд неправильно воює, уряд приймає погані рішення” стає дедалі більше і гучніше. Само собою перед хором є й солісти, але зараз не про них, а саме про хор. З солістами, що мріють про булаву, все зрозуміло.
Для стислості не будемо наводити конкретні приклади “куплетів”. Головне не зміст більшості з них, а саме існування хору. Він свідчить про те, що більшість людей у країні досі живуть поняттями мирного часу. І, виходячи з них, оцінюють дії командування ЗСУ, президента та уряду. Звідси й обурений хор.
Тим часом нашій свідомості вже давно настав час піти на війну. Просто тому, що війна давно прийшла до нас і нікуди йти не збирається. Перший крок, який треба зробити – зрозуміти сумну істину: З погляду мирного життя під час війни немає гарних рішень. Є погані, дуже погані, та ті, що ведуть до катастрофи. Така суть війни.
Проводячи мобілізацію – ви вже ухвалюєте погане рішення. Забрати людину в армію, відправити її на війну – для кожної конкретної сім’ї це створює величезні проблеми. Якщо мобілізованого ранять, якщо він тяжко захворіє, якщо повернеться інвалідом – для сім’ї та для нього це буде лихо. А якщо вб’ють? Що це буде для конкретної сім’ї, як не катастрофа, наслідки якої долатимуться цілим поколінням? Давайте чесно запитаємо себе, чи багато хто з нас скаже, що готовий заплатити… ні, не своїм життям, а життям близької людини за свободу та незалежність України?
Але чи можна сподіватись перемогти у повномасштабній війні, не проводячи мобілізацію? І не закриваючи кордони для тих, кого доводиться знеособлено називати “мобілізаційним резервом”?
Уявіть собі, що ви не воюєте, а граєте у шахи. Тільки не фігурами, а живими людьми. Якщо не вистачає уяви – не полінуйтеся, знайдіть його у філософській антиутопії братів Стругацьких “Град Приречений”. Чи можна грати у шахи, не жертвуючи фігурами? І що про це думають фігури? Наприклад, слабкий пішак, якого поставили на шляху слона, тури чи ферзя? Чи гарне це рішення для пішака? Але для перемоги треба бачити партію не стоячи на клітці, а перебуваючи над дошкою та бачачи її всю. Приймаючи одне за одним погані рішення з точки зору окремих фігур заради загальної перемоги.
Поставити піхотний батальйон без броні та гармат проти посиленої БТГ – хіба це добре? Особливо якщо в резерві є повноцінні батальйони з танками та артилерією. А якщо при цьому знати, що в іншому місці довіреної тобі ділянки фронту намічається ще один прорив – не однією БТГ, а цілою бригадою? І для парирування цього удару слід зберегти важкоозброєний резерв і пожертвувати – саме пожертвувати! – легкою піхотою. Бо інакше противник прорветься та обвалить всю ділянку. То може ну її боронити, цю ділянку? Відійти та віддати кілька селищ, чи навіть міст оркам? Ви не забули, як вони поводяться із мирним населенням? Так де у цій ситуації гарне рішення із позиції мирного часу?
А якщо оцінювати ситуацію в масштабах не ділянки фронту, а всієї країни? Щоразу, коли хтось починає казати про те, що повинен був зробити командувач або президент, перш ніж прислухатися до його критики, запитайте себе – той, хто підносить цю історію, знаходиться над дошкою чи на дошці? Щоразу коли вам здається, що командування чи уряд помиляються, перш ніж вплести свій зойк у багатоголосий хор обурення, задумайтеся, чи маєте ви всю повноту інформації.
Згадайте про те, що на війні правда – перша жертва. І все, що належить до військових дій та планів – інформація, якою заборонено ділитися із суспільством. Втрати, постачання зброї, підготовка ударів та контрударів – все це, та багато іншого – військова таємниця. Право вимагати від уряду звіту у всіх діях та рішеннях – це опція для миру, але не для війни.
Нам доведеться зрозуміти й прийняти, що у наших ворогів більше зброї та більше резервів. Вони не чекатимуть, поки ми отримаємо достатньо гармат, бронежилетів, ракет та іншого. Вони не погодяться взяти паузу для того, щоб всі, хто опинився в армії, пройшли необхідне навчання. Їм начхати, що не тільки рядові, а й багато офіцерів не мають необхідного досвіду. Вони продовжуватимуть бомбардувати, обстрілювати й наступати. Ще не одноразово їх доведеться зупиняти високою ціною. Приймаючи погані та дуже погані рішення, які ведуть до перемоги.
Багатоголосе виття: «Не забезпечили, чому не підірвали, не навчили, чому підірвали, не там розмінували, чому не вивели, не там замінували, навіщо вивели, чому не наступаємо, не туди послали, чому наступаємо і загальне СКІЛЬКИ МОЖНА!!!» – на руку ворогові. Він б’є по нервах сильним та викликає паніку у слабких. Він дає козирі сучасним західним чемберленам. Він відволикає від ухвалення важливих рішень командування. І головне – створює у ворога враження того, що єдність українців дала тріщину і в неї можна спробувати запхати якийсь псевдомирний компроміс.
Треба закінчувати з ниттям та криками “Все погано, все не так”. Нехай у публічному просторі буде лише демонстрація сили та впевненості у перемозі. Бачите проблему – не кричите про неї на весь світ, не інформуйте про неї ворога. Повідомте тих, хто може її вирішити – військову адміністрацію, поліцію, прокуратуру тощо. Не забувайте. Ми вже перемогли. Просто до ворога це ще не дійшло. І може доходити ще довго. Орки, знаєте, інтелектом не відрізняються.