Ілюзії і помилки. Якби нас “своєчасно” прийняли до ЕС та НАТО
Серед “помилок Заходу”, які після 24 лютого, гаряче обговорюються у кухонних суперечках та диванній аналітиці, тема цього тексту є однією з найпопулярніших.
Нерідко вона спливає й у виступах політиків та лідерів суспільних думок. Причому саме в такій, дитячій формі: Якби вони нас взяли…
Так, якби Україна році десь у 2008 опинилась під парасолькою НАТО та у складі ЄС, вторгнення РФ не було б ні у 2014, ні у 2022 році. Точніше, воно відбулося б з набагато меншою ймовірністю, а відбито його можна було б, якби правителі РФ на нього наважилися, швидко і з меншою шкодою для України.
Але для цього не вони мали нас взяти, а ми мали вступити. Саме так це працює. Ми повинні були зробити так, щоб користь від нашого вступу до міжнародних організацій та об’єднань була для них набагато більшою за можливі незручності.
Гарний недавній приклад – Швеція та Фінляндія. У НАТО в принципі питання не виникло щодо їхнього прийняття. Навіть насправді, у Туреччини, яка просто скористалася моментом для того, щоб вирішити кілька питань пов’язаних зі своєю обороноздатністю. Зокрема, свого повернення до програми винищувачів п’ятого покоління F-35.
Така ж ситуація і з Євросоюзом. Якщо завтра Швейцарія чи Норвегія вирішать, що їм потрібно вступити до ЄС, розв’язання цього питання зведеться до дуже доброзичливих переговорів щодо уточнення деталей, формальностей та суто технічних процедур.
Втім, як приклади “несправедливості” НАТО і ЄС у нас зазвичай наводять не Норвегію чи Швецію, а країни Східної Європи, які колись входили до Варшавського договору. “Чим ми гірші? Чому Болгарія, Румунія, Словаччина тощо в НАТО та ЄС, а ми ні? Хіба наш рівень розвитку настільки гірший? Хіба ми не обрали демократичний шлях розвитку?” – люблять питати українці.
Тут саме час помітити, що відповідь на ці запитання справді важлива. Ми повинні усвідомити помилки минулого, щоби не повторити їх у майбутньому.
Так ось – І ЄС, і особливо НАТО – це не про рівень економічного розвитку. І навіть не зовсім про демократію. Це про цивілізаційний вибір народу. Якщо ви питаєте, чим ми відрізняємося від наших “сусідів зліва”, згадайте роки розвалу радянського табору. Ті країни Східної Європи, які згодом були прийняті до ЄС та НАТО, взяли ясний і чіткий курс на демонтаж радянської системи та декомунізацію. Зауважте, не на “дерусифікацію”, а саме на декомунізацію. На виборах перемагали вчорашні опозиціонери та дисиденти, на зразок Леха Валенси чи Вацлава Гавела, які організували люстрацію, і масове усунення від влади комуністів та якому запуск прискореного переходу до ринкової економіки, так званої шокової терапії. Це був болючий, проте, в переважній більшості випадків – керований процес. Все це дало ясний сигнал країнам першого світу: “Ми готові грати за вашими цивілізаційними правилами, навіть якщо погано вміємо це робити й нам це буде коштувати втрат у ближній і навіть середньостроковій перспективі”. Результат все відомий. Західні інвестиції та послідовність на шляху реформ досить швидко витягли Східну Європу з економічної прірви.
Так, десь цей процес йшов складніше та повільніше. Десь мали місце автократичні рецидиви. Десь склалася неприємна ситуація із масовим виїздом працездатної молоді. Але, як то кажуть, нам би їх проблеми…
Подібна ситуація мала місце й у військовій сфері. Східноєвропейські уряди відразу почали рух з переходу на стандарти НАТО, ясно і без вагань, заявивши про бажання вступити до Північноатлантичного альянсу. Думайте при цьому не довелося ламати опір генеральських кланів, які не хотіли відмовлятися від масових призовних армій із “дешевих” солдатів, роздутих штатів військових структур та величезної кількості надлишкового майна, землі та нерухомості? Ще як довелося.
Але це було зроблено і сьогодні ми солідну частку зброї та спорядження отримуємо саме від “Східного флангу НАТО”.
До речі, під стандартами НАТО в першу чергу розуміються не калібри та зразки зброї, а якість професійної підготовки, організації підрозділів та структур, підхід до використання та обслуговування техніки, раціональний підхід до наявного майна, шанобливе та дбайливе ставлення до особового складу тощо. Хороший приклад те, що східноєвропейські члени альянсу не поспішили розпродати задешево арсенали, що залишилися з радянських часів, а зайнялися глибокою модернізацією цієї спадщини – насамперед авіації та бронетехніки. Заміна модернізованих радянських зразків новітніми розробками йшла поступово, різко прискорившись насамперед через нашу Війну за Незалежність.
А тепер згадаємо, які “сигнали” подавало Заходу українське суспільство. Для початку першим президентом ми обрали не дисидента В’ячеслава Чорновола, а комуніста Леоніда Кравчука. Причому чистої води партійного кар’єриста, який виріс у системі агітпропу та ідеології до голови відповідних відділів ЦК КПУ. Зараз зовсім не важливо, чи був Леонід Макарович глибоко законспірованим прихильником незалежності України, чи вчасно перефарбувався. Важливо зрозуміти, що українське суспільство цим вибором заявило про те, що не готове переходити на цивілізовані правила гри.
Зрозуміло Кравчук і команда, що склалася навколо нього, принципово нічого змінювати не стали. Просто почали будувати свій “маленький радянський союз” зразку другої половини вісімдесятих – такий самий неефективний і наскрізь корумпований. Змінилися вивіски та прапори, але система та управлінці всіх рівнів залишилися на місці. Аж до перетворених у “завучів з виховної роботи” старших піонервожатих, багато з яких і української мови не знали. Це не кажучи вже про армію, міліцію, прокуратуру, суди тощо.
Так, для проформи ненадовго засунули до комори комуністичну партію, надавши можливість “червоним” стати “рожевими” під прапорами Соціалістичної партії. Подекуди зняли пару пам’ятників і перейменували пару вулиць. І бадьоренько сіли писати “соціальну конституцію”, яка дозволила понатикати приватному бізнесу, що ледь народився, податкових палиць у колеса…
Якщо ви не помітили, ми до певної міри й зараз живемо в цьому самому “маленькому радянському союзі”. Все та ж адміністративно-територіальна система, непідконтрольні громадянам суди, поліція та прокурори, слабка, місцями просто декоративна, місцева влада та корупція, корупція й ще раз корупція. Причому не така, як у Південній Кореї чи Японії – яка знає береги та бачить червоні лінії, а дика та нещадна.
Навіщо Євросоюзу така радість у своєму складі? Чи зуміло наше суспільство продемонструвати системний запит на євроінтеграційний курс? Не революційно-майданні сплески, а саме системний? Ми готові влаштовувати революції й навіть битися за переконання та свободу, але залишаючи Майдан чи поле бою охоче знову занурюємося у “соціально-корупційне” болото “маленького радянського союзу”. І це наша відповідальність як громадян. Якщо наші політики та чиновники не привели нас до Євросоюзу, то винні ми й тільки ми – громадяни, які не зуміли дати їм зрозуміти, що ми саме цього від них хочемо.
Аналогічна ситуація із вступом до НАТО. Чи могла Україна почати переходити на стандарти НАТО, не чекаючи вступу до НАТО? Так. Чи вистачало у нас військової “спадщини” СРСР, щоб на його базі побудувати професійну, гарно озброєну армію, яка постійно тренується та відпрацьовує навички коштом витрати величезних старих запасів? Чи можна було на базі вітчизняного ВПК із залученням закордонних компаній організувати модернізацію старої зброї та випуск нової? Так. Все можна. Хто винен у тому, що це не було зроблено? Хіба наше суспільство було не в курсі бардаку та розвалу, що коїться в армії? Та будь-якого візиту до будь-якого військкомату достатньо було для того, щоб це зрозуміти. Будь-якої розповіді будь-якого солдата про свою службу. Формуванню сучасної професійної армії майже не приділялося уваги.
Не важливо, призовна у вас армія, чи та, що базується на багаторівневій системі добровольців-резервістів. Про принципи, на яких можуть бути організовані сили оборони, ми поговоримо в інший раз. У будь-якому разі держава повинна мати високопрофесійне ядро армії, що постійно вдосконалює свої навички з урахуванням новітніх досягнень військової техніки та військового мистецтва.
Насамперед це стосується авіації, флоту, розвідки, спецпризначенців, ППО, ПРО, ракетників, прикордонників, сил швидкого реагування – вони завжди мають бути готовими до бою. Щоб у разі чого не бігати із криками “закрийте небо!” і “підкиньте снарядів!”
Якби у нас була така армія, хай навіть невелика – ми могли б вступити до НАТО? Відповідь очевидна. Ми були б цікаві Альянсу як спосіб посилити та зміцнити свої позиції. А чому у нас такої армії немає? Правильно – тому ж чому ми за тридцять років не вступили до Євросоюзу. Суспільство не сформулювало запит на таку армію та вступ до НАТО. Усі в українському суспільстві були в курсі, що коїться в армії, але звертали на них увагу тільки стикаючись з ними особисто і вирішуючи їх у “в індивідуальному порядку”. “Нейтральний статус”, “НАТО нам не треба”, “Та з ким нам воювати, армію взагалі треба розпустити та не викидати на неї гроші” – ось які запити формулювало суспільство. А політики радісно у цьому напрямі рухалися.
З чого НАТО потрібно було робити хоч якісь зусилля щодо включення до свого складу корумпованої держави з погано навченою та погано озброєною армією? Просвітлення почалося лише з першими пострілами 2014 року, причому далеко не у всіх. І навіть не у всіх з керівництва країни.
Підбиваємо підсумки. І до ЄС і до НАТО ми не вступили самі. Винні у цьому насамперед не політики, а громадяни, які не зуміли визначитися з тим, куди має рухатися їхня держава. Якщо в майбутньому нам потрібний вступ до ЄС та НАТО – ці питання мають стати для нас ключовими під час аналізу передвиборчих програм та оцінки діяльності політиків.