Амбіціі нащадків шальних імператриць

Ще один мінус відсутності електропостачання – це те, що ти вчасно не можеш потрапити у фейсбучні срачі. От дуже хочеться сказати, але вдень біганина, а ввечері, коли саме хочеться висловитись з усіх приводів, то єлє-єлє воно щось ворушиться та теплим відблиском свічки каже «Йди спать».

Доброї ночі, у мене є світло та я скажу.
На вулиці дощ, тут Дождь. Я вмикалась туди 29 лютого. Думала чомусь, що зможу щось донести. Так і казала «до адекватних росіян». Згодом наївність оберталась відразою. Але звернення до мене увімкнутись ще продовжувались. І знаєте з якого приводу? Шальноі імператриці. Написали один раз. Я проігнорила. Написали вдруге саме напередодні отого знатного вислову телеведучого. Відповісти тій дівчині, яка писала, одразу я не змогла. Бо я тут в Одесі після того, як їх мальчікі захерачили ракетами моє місто, лишивши його без електропостачання та води, була без зв’язку та в легкому заїканні, бо та ракета летіла над головою. Хоча вона так свистить, що у якому б куточку міста ти не був, здається, що вона над головою. Так от написали мені «Татьяна, мы хотим, чтобы вы на 10 минут включились и рассказали нам о судьбе памятника Екатерине. Что люди говорят о сносе?».

Я відповіла. Через дві доби, коли більш-менш з’явився зв’язок. Відповіла, бо дощова атака була у кількох месенджерах. Ввічливо я написала, що у нас поганий зв’язок та більше вмикатися я ніколи до них не буду, бо не бачу жодного сенсу.

І що ви думаєте? Думаєте, чи запитали мене як я? Чи жива? Чи є у мене що їсти? Чи є у мене заробіток, аби нагодувати своїх дітей? Чи є у мене якась лампочка, аби я бачила пам’ятник Катерині? Може хоч ліхтарик чи пауербанк? Ви думаєте, може мені поставили якийсь «плюсик» чи смайлик зі сльозкою? Ні. Від мене хотіли безкоштовну включку з темної Одеси в передноворічну Латвію на десять хвилин про пам’ятник Катерині. І всьо. І на… там комусь мої проблеми?
Вже стільки аналізу в мережі, що нічого нового не додам. Окрім, питання емпатії. Сраного людського розуміння, співчуття, бажання не заробити самим, а допомогти тим, кому їх мальчікі наробили лиха.

Я спілкувалася за час війни з кількома руськими журналістами (в еміграції). Було це у Німеччині. І відчувала, що тут можу десь донести про друге травня, наприклад, чи відповісти на це «У Криму кажуть, що ви їх знищите!».

А ще про те, що у пропаганди є класифікація. І всі ці питання – то воно і є. Один з улюбленіших гебешних методів пропаганди – метод смердючого оселедця. Це коли ти говориш про вигадану та нав’язану подію у будь-якому сенсі, аби створювати певні асоціації та розмови навколо, щоб залишати запашок, сумніви, інтригу. Будеш ти говорити добре, чи погано – якщо ти говориш про нав’язану, часто нереальну подію, ти все одно мусолиш цю тему навколо та втираєш її асоціаціями до об’єкту чи суб’єкту обговорення.

Найкращий спосіб перевірити себе перед тим, як щось сказати, чи зробити, це запитати – «Що це дасть? Що корисного принесе?».

Нещодавно мені запропонували інтерв’ю з Чічваркіним. Розтеклися компліментами, сказали, що найкраща, що потім організують інтерв’ю з Залужним та Кімом. Знали куди бити. Але згодом я себе спитала «А що це інтерв’ю дасть?»… допомога волонтерська? То хіба без цих масових інтерв’ю нічого не вийде? Потім Чічваркін розмовляв з кимось таки, навіть, з Арестовичем, наче. Він провів дуже цікаву лінію бажання повернути візи роzіянам. Після моєї відмови, мене заблокували, ну і звісно Залужного з Кімом не дали.

Бо ми – лише ресурс, можливості реалізації власних потреб, а те що ми ЛЮДИ – то таке. З людьми ж треба говорити, розуміти, поважати, вибачатись, співчувати. А це занадто, певно. Амбіціі нащадків шальних імператриць.

Запишу в історію свого життя: «У перший тиждень великої війни у прямому ефірі того самого Дождя сказала про напрямок руського воєнного корабля». Нехай щастить.