Гарячий потужний поштовх і забуття –  історія підірвавшогося на міні волонтера з Миколаєва (фото, відео)

Свою історію Дмитро Єлісеєнко розповів кореспондентам Української Служби Інформації Ганні Бодровій та Ніні Ляшонок.

Більш детально про це – дивіться у відео.

Життя під обстрілами

Коли ворог почав атакувати регіон, його насамперед цікавило захоплення Миколаєва. Селище Благодатне було для російських військових транзитним пунктом. Місцеві щодня спостерігали, як танки та інша техніка прямують у бік міста, тоді загарбники ще не чіпали благодатчан. Дмитро згадує, що в середині березня росіяни встановили блокпост на мосту через Інгульський канал, вони перевіряли всіх, хто хотів виїхати. Тих, хто вважався за якихось причин «підозрілим» – розвертали.

Бувало, люди пішки йшли до сусіднього селища до рідних. На такий «похід» окупанти давали 2-3 години, потім необхідно було йти назад та відмітитися на пропускному пункті, – згадує Дмитро.

Поряд з блокпостом у полі стояла сторожка місцевого охоронця. Чоловік спостерігав за зрошувальними системами в полях. Росіяни бігали до нього заряджати телефони, адже в сторожці була встановлена сонячна панель. На стіні у будиночку висів календар, оформлений російською. За словами Дмитра, цей факт здивував загарбників, адже вони були певні, що йдуть визволяти наші землі від україномовних бандерівців.

Сторож  їм відповів, що тут живуть люди різних національностей, та ніхто нікого не притісняє. А сам він, до речі, за походженням молдаванин, – каже Дмитро.

Люди жили в постійному жаху та незрозумілості – що далі? Далі ж доля була невтішною. ЗСУ давали ворогу відсіч та не дозволяли захопити Миколаїв. Військові маневрували та намагалися відтіснити росіян від міста, тож «визволителі» гатили по українських позиціях, незважаючи, що поряд живуть люди. За словами Дмитра, «прильоти» по Благодатному розпочалися після 20 березня. На той час в селище знаходилося понад 1000 людей – це вдвічі більше, ніж проживало там до війни.

Коли почалося вторгнення, деякі миколаївці вважали, що безпечніше буде в селах, тож їхали до своїх родичів. В кожному підвалі сиділи по 10-15 людей, майже в кожній родині були діти, – пояснює Дмитро.

Почалися важкі близькі бої. Дмитро каже, що такі бойові дії – куди страшніші за дистанційні обстріли, адже їх неможна пересидіти  у сховищі.

Гатили весь час. По вулицях їздили танки та інша техніка, увесь час стріляли. Також орки ходили по будинкам та шукали українських військових, – каже Дмитро Єлисеєнко.

Одного з жителів Благодатного вбило ворожим снарядом, коли чоловік порався по господарству во дворі власного будинку. Саме через це господарство чоловік відмовився виїжджати з села.

Він працював  на подвір’ї свого будинку, коли почався обстріл з «солнцепьоків». Його розірвало на шматки. Голову, руки – все, що знайшли, ми так і поховали у воронці від вибуху снаряда, який його вбив, – розказує Дмитро.

Хлопець каже, що вулицями села лежали тіла людей. Здебільшого це були українські військові. Також буди й жертви серед місцевих. Дмитро каже, що жителі Благодатного самі ховали воїнів ЗСУ на околиці селища.

Місцевих ми ховали прямо у селищі. Під абрикоскою, під яблунькою… Щоб родичі потім могли ексгумувати рештки та перепоховати належним чином, – додав чоловік.

Люди вже не мали змоги пересуватися між населеними пунктами, тож виживали на власних запасах. Також не було й ліків –  просили за потреби один в одного.

З початку війни і до моменту, коли я покинув Благодатне, туди жодного разу не привозили гаманітарку, люди виживали на своїх запасах. Наприклад, наші сусіди оселилися в Благодатному незадовго до війни. В родині були три дитини, хлопчики 8, 5 й 3 років. У них не було закруток та інших запасів, тож моя родина ділилася з ними їжею, – каже Дмитро.

Найважчим, за словами хлопця, була відсутність зв’язку. Люди не знали, де базуються ЗСУ, а у які населені пункти вже зайшли окупанти. Тим часом ситуація погіршувалася, били вже більш потужними снарядами, які пробивали й підвали. Люди були у розпачі, допомога не надходила та жителі Благодатного вирішили покидати селище самотужки.

Вихід із села та страшна ніч напередодні

Дмитро згадує день, коли він із мамою залишив село. Це було 28 березня. Незважаючи на постійні обстріли, жінка поралася в городі, а хлопець лагодив вікно. Повз їх будинок пробігав сусід та спитав, чи планують вони виходити з села, адже інші жителі сьогодні покидають Благодатне.

Я був збентежений, але розумів, що далі тут залишатися не можна, адже всі йдуть. Я побіг до сусіда, допоміг йому зібрати трьох дітей. Пам’ятаю, як взяв двох хлопчиків за руки, повісив на себе їх рюкзаки, та разом із моєю мамою ми рушили в дорогу. Це відбувалося під обстрілами, – згадує Дмитро.

Хлопця обурює, що місцеве населення не евакуювали.  Він каже, що чекали на зелений коридор, чи хоч якесь повідомлення від місцевої влади щодо їх евакуації.

Ми не знали, куди йти. Не знали, де наші позиції, де ворожі. Йшли навмання. Вже згодом, коли ми були у відносно безпечному місці, я побачив сюжет одного з центральних каналів, де повідомляли про евакуацію нашого селища. Мені було дуже прикро, адже це неправда, – наголосив Дмитро.

Люди виходили з села невеликими групами. Група з Дмитром йшла полями та дісталася  Інгульського каналу. Там люди побачили, що у селищі Партизанське, куди вони прямували, теж йдуть бої, тож вони змінили курс на Первомайське. Прямуючи старою Снігурівською трасою, вони натрапили на український блокпост.

Військові пригостили нас їжею та дали води, кому було потрібно – дали заспокійливе. Пам’ятаю як зараз: бутерброд з майонезом та вареною ковбасою. Смакота! – згадує хлопець.

Дмитро також додав, що селяни, які йшли групою після них, потрапили під обстріл. Один чоловік отримав важкі поранення.

Був ще дідусь, який вийшов пізніше за нас. Він хотів вийти до сусіднього селища Партизанське, а для цього треба перейти Інгульський канал. Там його й накрили вогнем. Старий проповз на животі полями два кілометри, доки не дістався позицій ЗСУ. Звідти його забрали волонтери,  – розказав хлопець.

Взагалі, за словами Дмитра, старше покоління не хотіло покидати село. Хто турбувався через хазяйство, а хто й взагалі відносився до «ждунів». Таких було не багато, але вони до останнього не могли повірити в те, що такі жахіття робить «братський народ».

Ті, хто залишав село ближче до літа, отримали важкі психологічні травми. За словами Дмитра, спілкуватися з цими людьми було практично неможливо, адже через пережите на питання «Що там відбувалося?» – вони лише плакали.

Останніх шістьох жителів Благодатного евакуювали примусово українські військові. Старі вже не могли пересуватися самостійно, тож їх винесли на ношах.  Під час евакуації в людей «прилетіло», тож з 6 евакуювати довелося лише чотирьох….

Також Дмитро згадує останню ніч перед евакуацією. Росіяни в черговий раз обходили будинки та шукали українських захисників. В одному підвалі вони знайшли пораненого бійця.

Вони спалили його заживо. Ми чули його крики. Вранці знайшли залишки та обгорівшу каску. Думаю, вони зробили це задля розваги, адже почувалися досить вільно в наших краях на той час, – згадує хлопець.

Повернення додому та допомога тваринам

Коли ЗСУ звільнили Херсон, Дмитро вирішив повернутися до рідної Миколаївщини. На той час хлопець жив та працював у столиці. Але до 21 листопада цивільних не пускали в Благодатне.

Коли я дізнався, що блокпост зняли, то відправився в село разом із сусідом. Моєю основною метою було забрати моїх кішок, яких я не зміг знайти в день евакуації, – пояснює Дмитро.

Побачене шокувало хлопця. В селищі не залишилося жодного вцілілого будинку. Вздовж доріг стирчали нерозірвані снаряди та міни. Скавчали покинуті кішки й собаки. В той день Дмитро не знайшов своїх «хвостиків», але за 25 поїздок, які він провів згодом – йому вдалося знайти трьох кішок з чотирьох.

Я був там, бачив руїни будинку, де народився й виріс. Але все як уві сні. На щастя, на моєму шоломі була обладнана камера, тож я згодом передивився відео й усвідомив побачене повною мірою. Я бачив багато чужого горя, але коли це твоє – то не передати словаим, – каже Дмитро.

Одна така мандрівка обходилася юнакові в 1000 грн – це лише дорога. Справжньою проблемою був пошук перевізника, адже ніхто не хотів їхати в небезпечне місце. Коли водія вдавалося знайти, хлопець привозив до селища їжу тваринам. Так він познайомився з відомою миколаївською зоозахисницею, чемпіонкою світу з пауерліфтингу Ганною Куркуриною. Жінка видала Дмитрові порцію смаколиків для чотиролапих мешканців Благодатного, хлопець же пізніше надіслав їй відеозвіт. Відео вразило Куркуріну, тож жінка відправилася у селище разом із Дмитром. Саме завдяки Ганні хлопець потоваришував з міжнародними зооволонтерськими організаціями, які допомагають рятувати тварин від війни.

Однією з наших місій з волонтерами був пошук вцілілих корів. У британців з організації STAR був дрон, тож ми облетіли їм багато полів. Ми знайшли багато тварин, але всі вони були розірвані вибухами, – згадує хлопець.

Руїни Благодатного та жодних перспектив відбудови

Як ми вже казали, в селищі не залишилося жодного вцілілого будинку. За словами Дмитра, руйнування настільки великі, що відбудовувати доведеться з нуля. Але це коштує чималих грошей, тож дешевше купити хату в іншому селищі, яке постраждало менше.

Незважаючи на міни та руїнування, в Благодатне повернулися жити двоє чоловіків. Іншого житла вони не мають, тож вирішили жити тут. Вони наглядають за залишками техніки аграріїв, які до війни обробляли поля біля селища. Чоловіки вже завели невелике господарство, пораються в городі та розводять свиней. Їжу їм привозять власники техніки, за якою наглядають відчайдухи.

Найтяжче, каже Дмитро, – відсутність жодної допомоги від місцевої влади.

Приїжджали представники ОТГ, пофотографувалися на фоні руїн та поїхали. В хатах нема навіть стін, там нічого неможливо відновити. Шифер та балки, які привозять в інші села – нам не допоможуть. Селище знищене на 100 відсотків. Мені дуже прикро, коли я бачу по телевізору сюжети, в яких йдеться про відновлення Бучі та Ірпіня. Там жило багато заможних людей, вони можуть й самі про себе подбати. А ми – ні. Зрозумійте, я рад за те, що людям допомагають, але ми теж люди й теж потребуємо допомоги, – каже Дмитро.

Однак жителям Благодатного все ж таки запропонували два варіанти підтримки.

По-перше, можна отримати каркасний брезентовий намет. Його встановлять прямо на подвір’ї будинку. Намет розрахований на 5 людей та надається на півроку. За цей термін люди мають відновити свій зруйнований будинок за власні кошти.

По-друге, благодатчанам запропонували тимчасово розселити їх в сусідніх селах. Знов таки за умови, що вони відбудують свій зруйнований дім.

Люди залишилися на вулиці. В нас немає грошей на відбудову. Та навіть якщо хтось і знайде спосіб полагодити будинок, – що, він буде жити посеред руїн інших домів? – засмучено каже Дмитро.

Вибухова посівна ціною власного здоров’я

Поля у Благодатному щільно заміновані. Тут є  й міни, й нерозірвані снаряди, й бозна які ще «подарунки» від «братського народу». Сіяти хліб тут не зможуть ще довгі роки. Однак у сусідньому селищі Партизанське фермери – родичі Дмитра все ж таки ризикнули та вийшли в поле на посів ячменю. Між селищами усього 4 км, але їх розділяє Інгульський канал, що ускладнювало росіянам логістику. Тому поля біля Партизанського вважаються безпечнішими.

ДСНС аграріям з розмінуванням не допомогла, також вони не дочекалися й розмінувальників з приватних компаній.

ДСНС проходили лише вулиці, прибирали міни звідти. Що до полів у Партизанському, нам сказали самим обходити територію та фіксувати снаряди. Росіяни там не стояли, тож, й мін бути не повинно. Лише нерозірвані снаряди. Знаходиш такий, ставиш біля нього прапорець та відправляєшь геопозицію в ДСНС.  Зазначу, що такі снаряди прибирали швидко, за день-два, – пояснив Дмитро.

Хлопець допомагав родичам з посівною та виконував роботу саме по таким обходам полів. Але одного дня йому все таки довелося сісти за кермо трактору.

Я не хотів цього робити, в мене було погане передчуття. Але що робити, треба підтримувати родину. Коли я йду пішки, я уважний, я бачу все, що під ногами. А ось з трактору огляд куди менший. До того ж, є міни, які спрацьовують від великої вага. Людина може по ній ходити скільки завгодно та міна не розірветься, а от під вагою техніки снаряд детонує, – пояснив хлопець.

Під час робіт у полі на тракторі родича Дмитра зломалася сівалка, тож хлопець поїхав назад до Партизанського за інструментами для ремонту.

По цій дорозі ми їздили технікою багато разів. Все було добре. Дорога була чиста. Я доїхав по ній до села, взяв інструменти та поїхав знов у поле. І тут я раптово відчув гарячий болючий удар. Я натрапив на міну, – розповідає хлопець.

Дмитро каже, що втратив свідомість на декілька хвилин. Коли він опритомнів, почав рятуватися з залізних уламків трактора.

Коли я виліз, я боявся дивитися на трактор. Я боявся, що побачу себе на землі. Боявся, що саме так помирають люди і я теж вже помер. Зробив зусилля над собою та озирнувся. Тіла не було – тож живий! Почав перевіряти, чи вціліли кінцівки. Руки й ноги були на місці, а з лиця текла кров. Не текла – падала густими шматками. Я дістав телефон, який чудом вцілів, та увімкнув селфі-камеру. Лице було скривавлене, кров йшла з очей, рота. Я був весь посічений уламками та склом, – згадує Дмитро.

Хлопець зателефонував родичу, який чекав на нього у полі та повідомив, що підірвався.

Потім він попрямував до траси, адже розумів, що кожна хвилина зараз важлива. Доки він зупиняв попутку, приїхав сусід, якого визвав родич. Вже на під’їзді до Миколаєва хлопця «перехопила» швидка.

Довге лікування та туманні перспективи

Хлопця привезли до миколаївської лікарні, але там не було апарату МРТ, тож лікарі направили постраждалого в інший медзаклад. Зробивши там обстеження, його знов повернули до лікарні.

Я підірвався десь о дев’ятій ранку, а прооперували мене о пів на п’яту вечора. Все тіло боліло, голова наче розривалася, доки мене возили з однієї лікарні до іншої, – згадує Дмитро.

В Миколаєві Дмитрові провели першу операцію – «зібрали» розірване око. Після того, як хлопець набрався сил, друзі-волонтери перевезли його на лікування до одеської клініки Філатова.

Через тиждень лікування я почав бачити тіні. Лікарі кажуть, що це – добрий знак. Тобто близько 5% зору повернулося. Попереду на мене чекає складна операція. Але чи поверне вона мені зір – спрогнозувати не можна, – каже хлопець.

Дмитро також згадав цікавий факт. Рік тому, в той самий день, в який він підірвався на міні, поряд з ним у Благодатному приземлився снаряд. Хлопець намагався дістати води з колодязю сусідки, там вона ще була. Зовсім поряд пролунав вибух. Дмитра контузило.

Коли літає над тобою – ти чуєш. А коли прилітає в тебе – не чуєш, – зауважив хлопець.

Він жартує, що наступного року не вийде з дому 21 березня.

Ми спитали хлопця, чи планує він після одужання знов повернутися до волонтерства та допомоги родичам-аграріям.

В поле я більше не вийду. А ось що до допомоги тваринам – однозначно, так! Я повезу корм до Благодатного одразу, як мене випишуть з лікарні, – каже Дмитро.

Раніше на USIonline.com —

Як одеські сапери розміновують деокуповані території (відео, фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.