Служити разом: історія кінологині та її вірної напарниці на захисті українського кордону (фото)

Читайте інтерв’ю з Мирославою на сайті Української Служби Інформації.

Як довго ви працюєте на кордоні та чому обрали саме цю професію?

Від початку повномасштабного вторгнення кінологічний клуб, у якому ми займалися з Аттілою, почав патрулювати місто, море з поліцією та громадськими формуваннями. Наших собак вчили шукати зброю і вибухівку. Коли я зрозуміла, що в Аттіли це добре виходить, вирішила бути корисною своїй державі і своєму місту. Обрала професію? Напевно, це професія обрала мене. Я закінчила Одеський національний морський університет, і одним із напрямків, за яким я могла працювати, була митниця. Я могла бути митником та стояти на кордоні. Але так сталося в житті, що я не пішла за своєю професією, обрала зовсім інший напрямок. І через багато років я підписую контракт з Державною прикордонною службою України — тобто я на кордоні. Тому вважаю, що професія обрала мене.

Як проходило ваше навчання на кінолога? Чи були особливі виклики?

Це було дуже довго. Бути без сім’ї, не бачити дитину — емоційно важко, бо так надовго я ніколи не залишала родину. Але є великі плюси: можливо, ніколи в житті не буде такої нагоди, коли я сам на сам із собакою. Немає сторонніх подразників, таких як сім’я, діти, робота, якісь проблеми. Є тільки ти і собака, і ти можеш весь час присвятити навчанню. Особливих викликів було чимало. Я цивільна людина, і на момент підписання контракту мені було 35 років — тобто досить доросла сформована людина, і трохи важко було пристосуватися до військових. Коли ти молодий, це, напевно, м’якше проходить, а коли ти вже дорослий зі своїм устроєм, світоглядом, характером — трохи важкувато було пристосуватися.

Якими якостями має володіти хороший кінолог? Які з цих якостей вам довелося розвивати в собі?

Напевно, безумовна любов до тварин. Дуже багато так званих кінологів, у яких немає культури поведінки і спілкування з твариною. Собака — це не зброя, яку ми почистили, привели до ладу, і вона безвідмовна. Собака — це вир відчуттів, емоцій. Вона теж жива, їй теж сняться сни, теж засмучується, у неї теж може не бути настрою. Це все треба враховувати. Я безмежно люблю тварин, навіть більше, ніж людей. У мене багато котів вдома, я підбираю всіх, і мені здається іноді, що я б усіх-усіх забрала, якби була можливість. Але це велика відповідальність, не можу собі таке дозволити. У мене шість котів, Аттіла і ще маленька собачка. Це любов! Коли працюєш з собакою – це окремий вид задоволення. Ти кайфуєш від того, що вкладаєш у собаку, даєш їй зрозуміти, чого ти хочеш, і у вас виходить. Це круто! Я просто обожнюю тварин, для мене складності тут немає. Мені здається, що головне – це любов.

Ще дуже крута якість у собак і взагалі у всіх тварин – вони добре відчувають кожну твою емоцію, кожне коливання настрою. Вони доволі круті психологи. Тобі сумно, ти втомився, в житті щось не ладиться? Ти береш пса, йдеш у парк, береш м’яч, філіжанку кави і відволікаєшся. Тварини полегшують стан людини. Бувають дуже важкі дні, коли працюєш з людьми — беру Аттілу з собою. Вона їздить у мене в машині на передньому сидінні, ми вмикаємо гучну музику і їдемо до парку. Для мене це окремий вид відпочинку.

Кінолог має розвивати в собі терпіння та дисципліну, вміння не звертати уваги на сторонні подразники та мати наполегливість. Ти маєш правильно донести до тварини, що ти від неї хочеш, тому терпіння найважливіше. І коли стається цей контакт між вами, собака дуже швидко включається в роботу. Деякі команди вимагають небагато часу, все дуже швидко виходить. А є такі, з якими ми довго билися, особливо тренування навичок слухняності, але у нас все вийшло. Це можна порівняти з тим, коли твоя дитина вперше сказала «мама» або зробила перші кроки. Ти настільки емоційно задоволений, словами не передати, і собака кайфує від того, що ти задоволений.

Ще один з викликів – подолання тренувального снаряду. Він був 8 метрів висотою, а мій найбільший страх — висота. Собаці треба було подолати снаряд, а її треба було навчити. Тобто мені довелося залізти на цей снаряд з собакою в руках. Мені здавалося, що ця споруда хитається просто у мене під ногами. Я думала, що не зможу туди залізти, але довелося перебороти страх, піднятися на висоту і пояснити собаці, що треба робити. Коли ми вже декілька разів виконали завдання, інструктор каже: «Пускай собаку саму». Я стою внизу, і в мене перед очима картинки – не дай Бог вона впаде, мені доведеться бігти туди. Я просто опустила очі донизу, до землі, і питаю інструктора: «Пройшла? Вона вже пройшла?» А він: «Так, іде, іде». Це було дуже страшно, навіть коли я була на землі. Ми подолали це, я пишаюся собою і Аттілою.

Розкажіть про Аттілу, якої вона породи, як довго ви працюєте разом?

Аттіла — східноєвропейська вівчарка. Домашнє її ім’я – це Булочка. Всі на службі знають, що вона Булочка. Їй у травні виповниться 4 роки. Я не розраховувала на неї як на службову собаку. Це була моя домашня собака, яку я тренувала для домашніх потреб, зокрема для охорони приватного будинку. Але коли почалася війна, коли ми прийняли рішення, що можемо бути корисними, для мене було принципове питання, щоб йти служити з нею. Я не хотіла державну собаку, хоча були гарні варіанти напарників. Але для мене це було таке особисте питання, що якщо долею мені передбачено йти служити в армії, то мене мають взяти лише з моєю собакою. Якщо ні, то без Аттіли не брали б і мене. Я не підписую контракт, я не йду до армії без неї.

З моменту підписання контракту вона була стройова собака, потім ми пройшли навчання і вона стала службовою. Аттіла дуже ласкава і добра, незважаючи на її розміри. Вона дуже крупна, довга і велика. Це не завжди зручно, але собаку меншої породи, меншого розміру я б не хотіла. Мені здається, що ми гармонійно з нею виглядаємо. Коли на іспитах приїхали з керівництва і подивилися на Аттілу, вони питали, як я справляюсь з такою великою собакою. Якщо вона стає лапами мені на груди, зростом вона витягується як я. Всім я завжди відповідала, що я теж не маленька, і ми сміялися з цього. Незважаючи на свої розміри, вона дуже велелюбна дівчинка, вона потребує, щоб її тіскали, гладили. І навіть якщо ти не хочеш цього робити, вона підійде і зробить так, що ти її потіскаєш. Вона добивається свого, вона справжня дівчинка.

Які основні завдання виконує ваша собака під час служби?

Аттіла сертифікована з пошуку зброї, вибухівки та набоїв. Також я навчила її шукати наркотичні засоби, наркотичні речовини та прекурсори. Головними завданнями Аттіли є обшук автотранспорту, багажу, пасажирів на предмет заборонених речовин, які переміщуються через кордон. Влітку ми плануємо поїхати до навчального центру, отримати сертифікат з пошуку наркотичних засобів. Тобто, ми шукаємо заборонені предмети та речовини, які заборонено переміщувати через державний кордон України.

А також вона мене охороняє. Вона мій великий, найкращий охоронець. Коли ми ще до війни займалися в кінологічному центрі, Аттілу поставили на захист. Тобто, якщо вона відчуває загрозу від людини в мою сторону, то вона мене неодмінно захистить.

Як ви балансуєте між професійними та особистими відносинами з вашим чотирилапим напарником?

Як такого балансу, напевно й немає. Це моя власна собака, вона живе в мене вдома і до неї такі самі вимоги вдома, як і на службі. Вона має слухатися, виконувати команди, бути чемною, людиноорієнтованою, тому що собака працює серед людей, вона не може проявляти агресію без причини. Вдома вона більше розслаблена, тому що коли ми на службі, це видно по собаці, вона в напрузі, постійно насторожі. Коли ми приходимо додому, видно, що собака розслабляється. Вона відпочиває, відсипається, і потім давай гратися, бавитися.

Так само і на службі вона відпочиває. Коли Аттілі стає сумно або нудно, вона знає, де складені її іграшки, вона йде, обирає яку хоче і підходить до мене, чи заглядає в очі й починає гавкати. Я кажу: «Ти хочеш гратися?» Вона: «Гав». «Ти хочеш їсти?» Вона: «Гав». Люди, оточуючі, наші колеги дуже часто кажуть, що вона ніби як людина, тільки не говорить. У нас з нею любов та взаємодія що на службі, що вдома.

Ще Аттіла дуже хитра. Вона знає, як до кого підійти, вловлює емоції та погляд. Навіть коли ти на неї сердишся, то можеш нічого не казати, вона все розуміє по очах. Аттіла дуже прив’язана до мене, я маю постійно бути в полі її зору. Ти їй кажеш не робити чогось, а вона все одно робить, тому що їй дуже хочеться. І я багато їй дозволяю, бо люблю. Але служба є служба, є чіткі вимоги, вона їх має виконувати. Тут варіантів немає. Сказано – має бути зроблено.

Який найнесподіваніший або найкумедніший момент стався під час вашої служби?

Найкумедніші випадки, звісно, пов’язані з Аттілою. Вона вже доросла собака, у травні їй буде чотири роки, але поводиться як цуценя – постійно гасає, грається, відмочує щось смішне. Випадків багато, всіх і не пригадаєш. Наприклад, вона «кришує» дворового пса з нашого відділу – він показує їй свої точки, де є коти, і вони разом по цих точках ходять. Спостерігати за цим збоку дуже цікаво. Або ще один момент – є дівчата, з якими в Аттіли особливі стосунки. Вони з нею граються, хоч я їм кажу не робити цього, бо люди відпочивають — де там! Доросла жінка і доросла собака розважаються, як малі діти. Вона постійно щось вигадує, і всього просто не згадаєш!

Що для вас найскладніше у вашій роботі з емоційної точки зору?

Найскладніше — це зустрічі з військовими, які повертаються з нуля, з пораненнями, у відпустку чи просто після бойових дій. Ми щодня стикаємося з великою кількістю людей, але очі тих, хто прийшов із передової, неможливо сплутати. Вони видають усю біль і досвід, які неможливо повністю усвідомити, не будучи там. Ці погляди неможливо забути. Я не вмію блокувати емоції, тому біль цих людей проходить і крізь мене. Ці хлопці й дівчата платять занадто високу ціну, щоб ми могли жити в мирі. Вони не бачать своїх сімей, своїх дітей, а хтось узагалі втратив рідних, захищаючи країну. Дивитися їм у вічі — найважче, бо цей біль не можна не відчувати. І їм навіть не треба нічого казати — усе зрозуміло без слів.

Ще одна річ, із якою важко змиритися, — байдужість і неповага до військових. Коли ти всередині цієї системи, коли ще вчора взаємодіяв із військовим, а сьогодні читаєш: «загинув» — це болить. А водночас люди розважаються, живуть своїм життям. Так, заради цього хлопці воюють, щоб ми могли будувати країну, підтримувати економіку, навіть відпочивати. Але коли це демонструється зухвало, мовляв, «ми тусимо, відпочиваємо за кордоном», у той час як солдати тижнями не їдять нормально, не миються, не сплять — це важко прийняти.

Військові не вимагають поклонів чи нагород, їм потрібна лише повага та просте «дякую». Ми, ті, хто в тилу, маємо хоча б підтримувати їх, багато людей це роблять. Але є й такі, для кого війна наче не існує. І, на жаль, лише тоді, коли прилітає ракета чи дрон, вони усвідомлюють реальність. Кожен має робити хоча б щось для нашої спільної перемоги. Трагедія часто змушує людей схаменутися, але чому ми чекаємо трагедій? Чому не можемо зрозуміти це зараз?

Військовим важко. Їм бракує найелементарнішого. Достатньо хоча б раз не спати дві доби, не митися, не їсти, щоб зрозуміти, наскільки цінними є базові речі. Гарячий душ, мамин борщ, можливість спати в чистій постелі — це стає справжнім щастям. І коли людина переживає такі умови, вона інакше оцінює життя. Тому мені дуже шкода, що в суспільстві бракує розуміння й підтримки. Але я вірю: коли ми об’єднаємося, нас неможливо буде перемогти.

З початку повномасштабного вторгнення досвідчені кінологічні команди щодня несуть службу на кордонах України. Вони виявляють зброю, вибухівку, наркотики та інші заборонені речовини, запобігаючи їх незаконному переміщенню. Історія кожної такої команди — це історія відданості, дисципліни та безмежної любові між людиною і твариною. Історія Аттіли та її господині Мирослави — одна з них. І кожна з них вартує нашої уваги та вдячності.

Раніше на  USIonline.com —

Хотіли приспати, а тепер він рятує людей на «прильотах»: вражаюча історія пітбуля Едіка (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.