Поетеса Катерина Харченко: шлях від забави до культурної боротьби

Крок за кроком: від набивання руки до верлібру

Поезія постійно була присутня в моєму житті. Ще змалечку я пробувала писати прозу чи вірші. Однак у певний момент остаточно впевнилася, що ця діяльність стає для мене не просто захопленням, а перетворюється на щось більш серйозне та пріоритетне.

Перші мої вірші технічно були слабкі: мали типові образи, рими та недотриманий банальний розмір. Проте це цілком нормально для поетеси-початківця. Це той період, коли мені потрібно було «виписатись», щоб набити руку. Згодом я все більше опановувала техніку написання, краще звучання тексту, порушувала різні свої правила. Мій стиль став змінюватися з підліткового на більш усвідомлений.

Коли написання віршів стало виходити все більше, то почала роздумувати щодо оприлюднення своєї творчості назагал. Я розпочала з опублікування власних текстів просто в Інтернеті, а потім стала виступати на різноманітних літературних вечорах в Одесі. У мене сформувалося поетичне коло, з’явилися друзі, які також пишуть, та я усвідомила певну цінність своєї діяльності. Усе складалося органічно та природно: від простого відвідування літературників до того, що тепер без поезії складно уявити своє життя.

Сьогодні моя поезія — це рефлексія на події в житті. Я вважаю, що це нерозривно пов’язано. Неможливо писати про те, про що ти не думаєш. Наприклад, коли я закохана або мене турбує щось громадянське, я відчуваю потребу написати про це. До того ж у моїй нинішній творчості є більше експериментів, я відійшла від класичної силабо-тоніки, створюю верлібри. Водночас я не приховую того, що попри роки діяльності моя поезія не зовсім така, якою я хочу її бачити. Мій стиль ще остаточно не викристалізувався — я постійно в процесі трансформації, адже він безперервний.

Андеграунд, експерименти та творчий рух

Значну роль у моїй творчій діяльності відіграє угрупування «Оголені поети». Я була знайома з іншими учасниками до виникнення спільноти, бо ми бачилися на різних літературних заходах. Однак у листопаді 2021 року ми разом із Данком Пташиним, Денисом Дмітрієвим та Михайлем Громовим остаточно зрозуміли те, якою бачимо діяльність «Оголених поетів». Нас згуртувало те, як ми пишемо. Ми бачили рівень наших текстів і відчували, що робимо справді потрібну справу.

Однак із часом ми зазнавали певних змін та розвитку. У нас усіх змінювався підхід до усвідомлення поезії, навколо збиралося різне близьке за духом ком’юніті, ми почали залучати до взаємодії між собою різні покоління, проводити поетичні слеми, занурюватися більше в експеримент та андеграунд. Тож, спираючись на це, можна сказати, що наше угрупування сприяє розвитку поезії в Одесі. Загалом на сьогодні до нас прийшло таке усвідомлення, що те, що ми раніше називали «Оголені поети», це вже не стільки про угрупування чи об’єднання, скільки про творчий рух.

Особисто для мене «Оголені поети» —  це натхнення. Я думаю,  що бути в колі однодумців краще, організовувати будь-яку активну діяльність у місті разом легше. Спільнота — це спільнота. Проте я не заперечую, що бувають різні ситуації. Наприклад, я можу подивитися на те, що роблять інші учасники й подумати, що вони створюють ліпше. Або в мене можуть виникнути думки, що якась із моїх поезій слабка або надто «попсова». Але це більше про мої особисті обмеження. У такі моменти мені варто пригадати, що в мене є  індивідуальний стиль і не потрібно намагатися писати як хтось інший. Однак частіше угрупування підштовхує мене до того, щоб щось робити й не закинути це зовсім.

Співіснування із буремною реальністю

Повномасштабне вторгнення вплинуло на мене доволі сильно. Воно стало значним поштовхом до того, що я остаточно перейшла на українську у своїх текстах. Раніше в мене були спроби віршувати рідною мовою, але не повністю. Хоча я добре знала та розмовляла українською, проте писати мені було незвично. З великою війною я усвідомила потребу розвивати саме українську культуру. Я відчувала, що треба щось писати, проте в мене не було на це сил. Треба було плести сітки, волонтерити та збирати гроші для війська, а не віршувати. Згодом усе ж таки з’являлися якісь тексти. Потім вийшло так, що у перший рік повномасштабної, я мала про війну найбільшу кількість віршів у свої творчості.

Але я усвідомлюю, що оцей початковий гнів, першочергову лють неможливо відчувати абсолютно безперервно. Якщо описувати сьогоднішній стан моєї поезії, то повномасштабне вторгнення більше є певним фоном, який постійно впливає на моє життя. Війна є буквально в кожному моєму тексті, і водночас я практично не пишу про неї як таку.

Повномасштабне вторгнення вплинуло не тільки на мої тексти, а й на мене як особистість. І, напевно, найбільший його вплив — це виснаження. Бувають моменти, коли дуже складно прокидатися після нічних обстрілів. Це забирає твою енергію, на творчість її просто не вистачає. І тут виникає дилема, з одного боку, ти розумієш, культуру потрібно розвивати попри все. А з іншого, постає питання фізичного та психічного самозбереження. Тому я дуже захоплююсь людьми, які щось створюють. Я розумію, що теж дію, проте мені здається недостатньо.

Не можна оминути те, як повномасштабне вторгнення втрутилося в мою діяльність як співзасновниці «Оголених поетів». Перед нами, як перед угрупуванням, постало питання адаптації до нових умов. Для нас було найважливіше не розбігтися, не покинути це все та ментально підлаштуватися до того, що відбувається в країні. Перші пів року повномасштабної ми майже нічого не робили. Але потім почали все більше спілкуватися, частіше збиратися і активізовуватися. Наша мистецька діяльність відродилася вже в новому стані. Однак далі «Оголені поети» стикнулися з іншими викликами. Під час війни люди не так активно відвідують заходи через питання безпеки, також перестали працювати деякі майданчики для виступів. З часом ми змогли підлаштуватися під це також. Наприклад, більша частина заходів нині проводиться в підвальних приміщеннях, де аудиторія відчуває себе безпечніше.

Нова одеська поезія

Досить довгий час Одеса в культурному плані була доволі замкнена. По-перше, не було творчої комунікації між представниками різних поколінь. А, якщо створювалися поетичні спілки, то не для загалу. По-друге, наше місто довгий час не було в контексті загальноукраїнської культури. Але наразі в Одесі відбуваються великі зміни в цьому плані. Ми активно відходимо від усталеного імперського міфу, досліджуємо нашу історію, відкриваємо інші імена письменників, окрім нав’язаних. Завдяки цьому пошуку ми увійшли в культурний контакт, бо внутрішньо усвідомлюємо себе в загальноукраїнському контексті. Також сьогодні різні поетичні угрупування, зокрема «Оголені поети», налагоджують діалог, створюють ініціативи, обмінюються досвідом як зі старшими поколіннями, так і з молодшими. Окрім цього сама аудиторія має великий запит на поетичне слово в Одесі. Вона потребує різних стилів, жанрів та, загалом, українського. Люди нині дуже багатогранні, тому різні види поезії можуть знайти якогось свого прихильника. Це все стимулює розвиток міського поетичного середовища.

Проте я не можу оминути й певні проблеми, які мають поети та поетеси міста. Я завжди кажу, що в Одесі не вистачає інституції, яка б вивчала, досліджувала й популяризувала українську літературу, історію, культуру. У місті відбуваються якісь події, літературні вечори, поетичні слеми чи якісь спілки, але це все переважно роблять молоді люди. І якщо це якась подія, то, на жаль, частіше за все вона тимчасова. У нас немає чогось, що працювало б безперервно, професійно і ґрунтовно. Такого місця, куди могли б звернутися автори та авторки, а там були експерти та авторитети поетичної справи. Такою інституцією теоретично міг би бути Одеський літературний музей, але він доволі, я б сказала, консервативний. Отже, тому мені здається, що ми втрачаємо певні речі в поетичній творчості. Моя порада — це живити теперішній літературний процес, оскільки в ньому так само багато чого відбувається.

Але загалом українська поезія в Одесі розвиватиметься далі попри все. Сьогодні на вірші є запит, і я думаю, що після війни він нікуди не зникне. Поетам та поетесам завжди буде що відреагувати, осмислити й дослідити, тому поезія потрібна. Звісно, виклики для майбутньої творчості можуть бути теж. Це, наприклад, нестача ресурсів чи не дуже високий рівень зацікавленості. Але треба намагатися не втрачати оцей запал та натхнення, які маємо зараз. Тоді аудиторія знайдеться, адже її приваблює щирість, бажання говорити і робити.