Росіяни цілеспрямовано полюють на медиків й обстрілюють евакгрупи – боймед Надія Біла про воєнні злочини окупантів (фото)

Як окупанти полюють на медиків на фронті, про цивільне життя, а також про те, за що варто боротися попри все, Надія Біла розповіла кореспондентці Української Служби Інформації Тетяні Горбонос.

Надія Біла – бойова медикиня 127 харківської бригади територіальної оборони ЗСУ, засновниця благодійного фонду на честь свого чоловіка, Руслана. На передову пішла добровольцем рік тому, адже зрозуміла, що її допомога вкрай необхідна на передовій.

До поранення медикиня перебувала на одному з найгарячіших напрямків запорізького фронту. Увесь цей час Надія не переставала оновлювати свій блог в Facebook, там вона веде пронизливі й точні, буденні репортажі з війни, а також пише про важливість підтримки наших бійців на передовій.

Надіє, розкажіть, будь ласка, про себе і свою родину. Чим займалися до війни, де працювали?

До війни я працювала молодшою медсестрою в операційній та реанімації. Тому до операцій, крові, голок та шприців була звикла. Усім цим я вміла користуватися, коли йшла, все було напрацьовано. У мене троє дітей – дві доньки й син молодший.

Що мотивувало стати парамедиком?

Довго була військовим волонтером – у мене є благодійна організація в пам’ять мого чоловіка Руслана Білого. Я є засновником і головою цього фонду. У якийсь момент здалося, що я роблю мало, що можу більше і повинна більше. Тобто збирати шкарпетки, цукерки і чай вже здавалося не потрібним. Тому вирішила, що теж час піти.

Ваш чоловік загинув на війні?

Мій чоловік загинув одразу ж після повномасштабного вторгнення. Оскільки він до цього служив в АТО, тільки-но почався наступ росіян у лютому 2022 року, наступного дня він пішов у військкомат. І, як учасник бойових дій, був кинутий у саму гущу подій, у саме пекло і 13 квітня він, і практично весь їхній батальйон, загинув. Це сталося під Авдіївкою.

Після цього я заснувала Благодійний фонд пам’яті Руслана Білого.

Ви пішли добровольцем – пам’ятаєте той день?

Це було рівно рік тому, у лютому минулого року. Ще ввечері я не збиралася нікуди йти, але один з волонтерів, який був моїм водієм і ніс дуже велике навантаження, сказав, що він йде воювати. Тоді я відповіла, що теж піду. Наступного дня вирушила до військкомату і там на мене дуже чекали. Оскільки був досвід у медицині, сказали – ось прямо зараз можемо відправити в навчальний центр. Я сказала – «А можна завтра, щоб речі зібрати»?

Після цього я поїхала одразу ж до доньки, зайшла і кажу: «Марин, тобі одразу сказати чи якось м’якше?». Вона відразу зрозуміла, що я йду воювати. Донька перейняла повноваження голови фонду на себе. Ну, і я наступного дня поїхала в навчальний центр, де відбула місяць і потім розподілили у 228-й батальйон.

І одразу ж потрапила, з тими хлопцями, які їхали з нами – під Бахмут. Вони дісталися до Бахмута, а ми були на позиціях далеко від Бахмута – це був Часів Яр, Дружківка, потім перебралися до містечка з назвою Нью-Йорк, це вже було зовсім близько до бойових дій, і там вже я перейшла жити на позиції, всіх медиків відправили туди. До цього ми жили трохи далі у будинку: там теж бомбили і прилітало, але все ж таки це було трохи осторонь. А потім уже перевели в окопи, ми жили в бліндажах. Це були мої перші окопи – поранених і загиблих, на щастя, там у нас не було. Якось нас пронесло так.

Далі була ротація, і ми на кілька місяців переїхали в Сумську область. Там охороняли кордон – між нами і росіянами було всього два кілометри. У поле дивишся – і там вже видно росію.

Як росіяни там поводяться?

Прилітало дуже часто – мінометні обстріли були постійними. Тобто було таке, що просто цілий день гатили. Наче вони відкопали джерело з мінами і ось їх треба використати. Ну тут теж якось обходилося у нас без поранених і загиблих.

Звідти ми вже поїхали на Запоріжжя і, коли приїхали, всі сказали, що Бахмут був легкою прогулянкою порівняно з тим, що було й є.

Що ви побачили, якою була служба в Запорізькій області?

Позиції там просто в полі, немає ніяких посадок, вони є на карті. Умовно, колись вони були, але зараз їх не існує, там викосили все. У полі просто вириті невеликі ямки-норки, які пацани самі собі повикопували. Там є бліндажі, які залишилися від росіян, але в них не живуть й туди постійно прилітає, бо росіяни знають їхнє розташування.

Наші позиції знаходяться близько до ворога, в деяких місцях навіть стикаються. Там дуже складно. Це просто голе поле, де постійно стріляють.

Поранені там щодня були і є, на жаль. Там уже мені як медику роботи вистачало. Було сумно, дуже сумно.

Що входить у ваші обов’язки як бойового медика?

У надання першої допомоги «на нулі» входить тільки одне – накласти турнікет, перев’язати і наклеїти оклюзійну пов’язку, більше нічого. Але оскільки у нас евакуація може бути 8 і 12 годин, то я і ще один у нас медик є, – ми надавали повноцінну медичну допомогу. Для важких поранених – це і поповнення ЦК (об’єму циркулюючої крові), тобто ставили крапельницю і вливати розчини, й фармацевтику тут підключаємо, ми можемо колоти і протишокове, обов’язково кололи й кровоспинне внутрішньовенно. Хоча за протоколами ми не маємо права цього робити, але так як евакуаційна допомога затримується, то більшість хлопців були б просто «200». Тому стараємося як можемо.

Робота воєнного медика дуже виснажлива. Що легше пережити — фізичну чи психологічну втому?

Мені складніше все-таки фізично. По-перше, у нас важкі рюкзаки з медициною – там і розчини, і все, важить він приблизно 8 кілограмів. Плюс на мені бронежилет, каска, має бути автомат, і все це ще додатково вага.

Зазвичай ми хапаємо свій рюкзак і біжимо під обстрілом туди, де є поранений. Хоча цього робити не можна, але по-іншому не виходить. Поясню чому так: або чекати поки принесуть і відправляти вісім людей на вірну загибель, або одному бігти – різниця є, звісно.

Рюкзак

Фізично важко там, і бруд. Було й таке, що бігла й чобіт один загубила – він у багнюці застряг, далі побігла в одному. Потім і другий зняла. До абсурду доходило.

В таких умовах бойовим медикам доводиться добиратися до поранених та хворих бійців

Психологічно не так важко – мене робота в операційній загартувала в мирному житті. По-друге – це війна, яка триває давно, і як би не страшно це звучало, ти звикаєш. Намагаєшся відключити мозок від усього цього, щоб воно не заважало працювати. Від того, наскільки ти холоднокровний, залежить, наскільки якісно ти надаси медичну допомогу і як далі складеться доля цієї людини. Чи буде вона жива, чи залишиться з ногою або рукою, тому відключаються всі переживання.

Розкажіть про трагедію, яка сталася у вашій бригаді у грудні 2023 року. Скільки членів евакуаційної групи потрапило під обстріл?

Це саме страшне фото в моїй галереї…

З вечора дізналася про важко пораненого, якого неможливо винести, довгий час хлопець лежав і чекав на допомогу, а в небі над ним висів ворожий дрон і чекав на евакуаційну групу. Але командир роти вибрав мить і, ризикуючи життям, сам пішов щоб його забрати. Хлопця винесли до найближчого укриття.

Пізно вночі я пішла туди сподіваючись, що ще зможу допомогти. Декілька годин боротьби, п’ять чи шість спроб підключити крапельницю, вен вже немає. В останній раз дивом знаходжу вену, починаємо вливати розчини, тиск піднімається, ще декілька ін’єкцій і ми видихаємо – стабільний.

Примчали хлопці на єваку, грузимо, і я кажу: «Все, хлопче, тримайся! Вже все позаду, зовсім трошки і все буде добре». Вони поїхали, я присіла – і саме в цей час мій боймед зробив це фото. А через мить ми почули потужний вибух, і наша евак група зникла зі зв’язку. Назавжди… Ці паскуди чекали їх. Загинули всі…

Всі ці події відбулися на Запорізькому напрямку, де зараз стоїть наш славетний 228 Окремий батальйон 127 Окремої бригади Сил ТрО ЗСУ і саме наші хлопчики загинули в ту ніч…

У групі був дуже близький мені товариш, мій друг із позивним Коша – у той день він не мав їхати. Коша був людиною, яка все перевіряла, намагався все робити правильно, і він тоді поїхав. До виїзду він поговорив з дружиною по відеозв’язку, сказав їй : «Я зараз швидко – туди і назад», і, на жаль, не повернувся.

Росіяни чекали на них ще зранку, коли накрили хлопців, вони спеціально чекали, що до пораненого прийде евакгрупа. Чекали, що прийде, як зазвичай 6-8 осіб: медики, хлопці – і вони там дроном висіли. Наші навіть не розуміли, як йти. Поранений був з іншого батальйону, але він знаходився ближче до нас. Тому пішов за ним командир нашої роти, щоб нікого не наражати на небезпеку, – витягли його.

Найстрашніше те, що, коли я його відправляла, він дуже переживав: його синові в грудні виповнювалося 8 років. Він дуже хотів жити, і коли приїхав вже евак і його почали виносити, я йому сказала – «Ти будеш жити, я тебе стабілізувала і там на тебе вже чекають лікарі, які не дадуть померти. Тепер усе буде добре, я тобі обіцяю»…

Тобто російські військові полюють на медиків та евакуаційні групи?

Так, у них зараз така тактика. Вони здавна роблять скидання, спеціально подалі від людини, щоб її не вбити, а поранити. І потім холоднокровно чекають поки за ним прийдуть. І тоді летить ще один дрон, він десь осторонь висить і потім одразу ж з’являється з нізвідки. В останні два місяці, напевно, у них така ось тактика. Таким чином вже багато загинуло і було поранено наших хлопців. Медиків загинуло багато. У нас у батальйоні з усіх залишилося лише 4 людини, а було понад 10 – хтось поранений, хтось загинув.

На передовій бойових медиків зараз не вистачає…

Бойових медиків не вистачає взагалі, саме тих, хто працює «на нулі». Це складно. У стабпунктах (стабілізаційний пункт) ще якось справляються, бо там працюють мобілізовані медики, але «на нуль» фахівців з освітою не посилають. Там мають бути боймеди. Їх немає – ніхто не хоче на них вчиться.

Це зайві складнощі й труднощі, ти не маєш жодних переваг: ти точно так само ходиш у наряди, виконуєш функції будь-якого бійця в разі штурму чи атаки, але тільки до цього всього мусиш думати, що тобі ще потрібно рятувати людей, укомплектувати собі рюкзак боймеда, що коштує дуже недешево, мусиш цей рюкзак із собою тягати окрім особистих речей. От коли я йду на позиції, хлопці несуть з собою рюкзак з особистими речами якимись, із продуктами зрештою на кілька днів, а я йду тільки зі своїм боймедівським рюкзаком, решту просто не донесу. Тому мало хто цього хоче, плюс – це морально важко.

Це кругла доба роботи, наряди бувають вночі, бувають вдень, як випадають. Приміром, припустімо, у мене наряд до 7-ї ранку, хлопці на позиціях  теж міняються, і коли я приходила, не могла, як вони просто лягти відпочивати, бо всі поприходили і їм потрібні пігулки від горла, від головного болю, комусь укол від болю в спині, ще комусь руку перев’язати.

15 січня ви отримали тяжкі поранення –  як це сталося?

«Загинула 15.01.2024» – саме такий допис сподівався побачити той, хто місяць тому холоднокровно дивився на мене і ще двох хлопців, які лежали серед поля. Жінка-медик і двоє поранених… Саме між нами він не поспішаючи обирав на кого скинути те, що приніс на нашу землю – біль і смерть.

Це була звичайна зміна бойових медиків, я заходжу на позиції, мій напарник виходить на відпочинок. Все, як завжди. Але звечора від командира надійшов наказ, що потрібно також завести невелику групу, хлопці не знали дороги, тому йшли зі мною. І от тоді мені вже стало не дуже спокійно – я дуже не люблю ходити в групі, тим більше відповідати за неї. Але накази не обговорюються.

Ще затемна ми дісталися пункту висадки, далі потрібно пішки. Коротко пояснюю хлопцям дорогу, наказую ні в якому разі не скупчуватися, розтягнутися як умова далі один від одного, йти швидко і обов’язково слухати небо. Щоб ніхто не відстав і не загубився, пішла замикаючою. Хвилин через десять нас обігнала ще одна група – бійці іншої роти. Ще й сказала: «Хлопці, дуже скупчилися, розтягніться!». Але коли це чоловіки слухали жінок?

Ще хвилин десять і раптом попереду вибух і роздираючі душу крики про допомогу. Як можу прискорюю крок, розумію, що суміжна група звернула в поле і практично відразу попала під скид з дрону. Мені потрібно прямо, потрібно вести своїх. Але на відстані декількох десятків метрів лежать також наші… Вони точно знають, що медик десь поруч і тому відчайдушно кличуть на допомогу.

Так, я порушила наказ. Я звернула вбік від свого маршруту і наказавши своїм залишатися, побігла до поранених. На ходу скидаю свій автомат, вже бачу що з трьох двоє – триста. Декілька секунд оцінити ситуацію і розгорнути наплічник, краєм ока бачу, що один з моїх хлопців також побіг за мною. Вдвох швидко оглядаємо поранених і тут чуємо в рацію: «В тил іде ворожий дрон. Біла, в укриття». Але яке укриття посеред чистого поля? Кричу хлопцям, щоб розбіглися як можна далі, падаю на землю і чую його все ближче і ближче. Один скид… інший… тиша…

Кричу – чи всі живі? Слава Богу – з хлопцями все гаразд. Одного пораненого вже відтягли до трохи безпечнішого місця, працюю з іншим. Декілька ін’єкцій, бандаж на ногу. Розумію, що ще може десь бути кровотеча, але оглянути немає часу. Приймаю рішення вколоти внутрішньовенно кровозупинне, накрити хлопця і забрати пізніше. Кричу іншим, щоб уходили. Він же, побачивши це, впадає у відчай: «Хлопці, не кидайте мене! Не залишайте». Намагаюся зробити укол, вже затягнула джут, бачу вену.

І знову чую мерзенне дзижчання над головою… Розумію, що далеко вже не відбіжу, але хоч трохи, хоч на десяток кроків від пораненого. Падаю. Чую, як він зависає над Андрієм, потім переміщується до пораненого, – розуміємо, що він зараз з насолодою, не поспішаючи, вибирає. Коли він завис наді мною, я зрозуміла зразу – він обрав.

Секунд п’ять, за які в голові декілька думок – про дітей, про близьку людину. «Свій» вибух я не почула, лише раптом з’явився дзвін. Я навіть не розуміла, чи був він навкруги, чи всередині мене. Тіло було повністю паралізоване, я намагалася крикнути: «Хлопці, я 300!», але розуміла, що мене не чують, потім прийшла думка – повзти, треба повзти. Він повернеться. Раптом зрозуміла, що поруч є ще хтось. Один з моїх хлопців не пішов, він залишився поруч зі мною. Крикнула йому, що я поранена в шию та руку і не можу рухатись. Наказала передати по рації про те, що сталось. Йти я не могла, то ж Андрій Горбатий тягнув мене на собі.

А далі з’явився він – біль. Страшенний, ні з чим незрівнянний, він роздирав руку, шию, це було єдине, про що я могла тоді думати. А ще, ще були очі… Очі моїх хлопців, такими я не бачила їх ніколи. Розгублені, сповнені співчуття і болю, кожен з них повторював лише одне: «Надю, Надю, тримайся. Ще трошки».

Такі ж очі потім я побачила вже в наших лікарів, які робили все можливе і неможливе, аби полегшити мій стан. Далі все, як в тумані. Швидкі, еваки, лікарі, лікарні… Незмінним залишалось лише одне – той самий пекучий, роздираючий біль, який я відчула одразу і який є й досі.

Лікарні Запоріжжя, Дніпра, Києва. Різні діагнози, різні прогнози. Єдине, в чому зійшлись всі лікарі – дуже невдало розташований уламок в шиї, сильне пошкодження правої руки, яка на цей час втратила можливість рухатись.

Видалений уламок, який застряг біля хребта Надії

Як ви себе почуваєте зараз?

Загальний стан більш-менш стабілізувався. Рука, шия, звісно, болять увесь час, де є поранення, але це не той біль, який був раніше.

Зачепило шийні хребці, три перебиті шийні відростки, четвертий зачеплений. Ще знайшли два осколки в руці, про які не знали. Тут лікарі не хочуть їх оперувати, іншим медикам показували, вони кажуть, що потрібно виймати. Мені б не дуже хотілося, щоб вони залишалися, тому що один із них сидить прямо в лікті, безпосередньо прямо з пучком нервів, і якщо він трішечки рушить, то це буде погано. А він рано чи пізно рухатиметься, тому що почне капсулюватися й виходити. Питання – в який бік, якщо в бік пучка, біля якого він стоїть, – це може закінчитися дуже погано.

Днями виходила на першу прогулянку після поранення. Встояла, навіть світлини зробили. Було гарно.

Як ви вважаєте, у чому сила українців?

Напевно, в тому, що ми українці насамперед. Адже в нас ніколи не було ні царя, ні короля. Ми – нескорені. Ми не будемо нікому підкорятися, ця жага до свободи, як на мене – це найголовніше. Нас ніхто не зможе зламати, і навіть якщо залишиться одна людина, в якій хоч одна крапля української крові, ось цієї козацької буде, нас не зламають. Я вважаю, що сила наша в жазі до свободи. Ми будемо спокійно собі працювати на своїй землі, біля своєї хатки, на своєму клаптику землі – не потрібно нас чіпати! А то ми теж можемо зуби показати, – згадати, хто ми і яка в нас кров.

Усе чим зараз живу, адже мені потрібно до чогось прагнути, – я хочу якнайшвидше одужати та повернутися туди, до своїх хлопців. Знаю, що вони без медика, що вони без мами, вони там ходять у мокрому взутті й може початися «окопна» стопа й все на світі. За ними потрібно дивитися, так – на полі бою вони божевільні воїни, які битимуться до кінця зубами, пазурами, чим завгодно, вони будуть гризти ворога. А з іншого боку, незалежно від віку для мене це просто діти.

Фото 228 Окремого батальйону 127 Окремої бригади Сил ТрО ЗСУ/Facebook

На передовій нашим бійцям постійно потрібна допомога. Запитів від військових у найгарячіших ділянках фронту дуже багато, каже медикиня. Особливо у холодну пору року потрібні ліки, шкарпетки, зазвичай і засоби гігієни, антисептики та інше, загалом все, що закриває базові потреби й допомагає триматися. Підтримати наших воїнів можна донатами на рахунок Благодійного фонду пам’яті Руслана Білого, головою якого є Надія.

Реквізити:

4149 4390 2698 1898

Біла Надія Станіславівна.

Кожного року фонд надає щорічну звітність, переглянути її можна – за посиланням.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Раніше на USIonline.com —

Тортури, голод і приниження: звільнений волонтер з Херсону розповів про катівню та ув’язнення (фото, відео)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.