«Якщо можемо дати комусь тепло і підтримку, чому ні?»: як двійнята Аня і Ваня стали частиною родини Чабаненків

Вероніка й Андрій Чабаненки приїхали познайомитися з дітьми, які залишилися без батьківського піклування. Вони привезли подарунки й готувалися до обережної першої зустрічі. Але розмови майже не було: Аня і Ваня самі побігли до них на руки й почали обіймати.

Тоді Ані й Вані було близько чотирьох. Незабаром вони переїхали до села Гольма Одеської області – у великий дім Андрія та Вероніки, які створили велику прийомну родину. 

Тепер їм по сім. У їхньому житті є домашні справи, заняття з логопедом, і велика родина, до ритму якої вони вже звикли.

Дім, у якому знову чекали на дітей

До рішення створити дитячий будинок сімейного типу – велику прийомну родину, яка приймає на виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, – Чабаненки прийшли поступово. У Вероніки та Андрія восьмеро рідних дітей. Коли старші почали дорослішати, вступати на навчання й виїжджати з дому, у великому двоповерховому будинку залишалися вільні кімнати.

Загалом у Чабаненків 14 дітей: восьмеро біологічних і шестеро дітей, яких родина прийняла на виховання. Старші діти вже навчаються або працюють, молодші ходять до школи. Дітей, яким потрібні додаткові заняття з фахівцями, родина кілька разів на тиждень возить до міста – до логопедів та інклюзивно-ресурсного центру.

Такі родини не залишаються з цією відповідальністю сам на сам. В Україні дитячі будинки сімейного типу отримують державну соціальну допомогу на дітей, грошове забезпечення для батьків-вихователів і соціальний супровід. За потреби громада також може забезпечувати житлом чи допомагати з облаштуванням простору для дітей.

Знайомство з Анею й Ванею

Про Аню і Ваню родині розповіли у службі в справах дітей. Двійнята тимчасово жили в патронатній родині – сім’ї, яка на певний час приймає дитину, коли та не може залишатися з біологічними батьками і поки для неї шукають постійну форму сімейного виховання. 

Чабаненки вирішили поїхати й познайомитися з ними. У родині вже була дитина приблизно такого самого віку, тож Вероніка й Андрій думали, що дітям буде легше звикати одне до одного.

На першу зустріч узяли подарунки. Але найбільше Вероніка запам’ятала реакцію дітей. 

Вона пам’ятає й перші «мама» та «тато».

Перші обійми ще не означали, що діти одразу почнуть довіряти новому дому. Попереду були нові правила, ритм, багато людей поруч і прості речі, які треба було освоїти заново.

Як Аня й Ваня звикали до нового дому

Поступово Аня і Ваня звикли до нового розпорядку, спільних вечерь, домашніх справ і дорослих, які завжди на їхньому боці.

Старші діти прийняли двійнят тепло: допомагали, підтримували, брали на руки. Вероніка каже, що в їхній родині не ділять дітей на «своїх» і «чужих.

У родині Чабаненків ранок починається рано: дітей треба зібрати до школи, перевірити речі, підготувати одяг і встигнути на шкільний автобус. Додому школярі повертаються ближче до вечора: школа далеко і дорога займає час.

Після школи – вечеря, уроки, купання й підготовка до наступного дня. З домашніми завданнями Вероніка переважно допомагає сама, інколи підключаються старші діти.

Кілька разів на тиждень Аня й Ваня їздять до міста, в інклюзивно-ресурсний центр. 

Прості речі, з яких складається дім

Вероніка каже, що дитина в родині змінюється не за один день. Спершу це видно у простих речах: скласти одяг, почистити зуби, звикнути до вечері, правил і допомоги одне одному.

У великій прийомній родині турбота – не лише побут і щоденний догляд. У родині дитина бачить дорослих, на яких можна спертися, вчиться жити з іншими, поступово набуває навичок для самостійного життя і отримує мотивацію вчитися й планувати майбутнє.

З її досвіду, найкраще зміни видно тоді, коли дитина починає говорити про дім як про місце свого майбутнього. Вона згадує одну зі старших дівчат у родині, яка якось сказала: «Мамо, я вже від тебе і на старість нікуди не піду».

Для Вероніки це означає: дитина більше не чекає, що все знову зміниться.

У вихідні родина відпочиває разом: їздить до ставка, іноді вибирається в місто на дитячі заходи, фільми чи цирк. У дітей є свої заняття й успіхи: хтось читає вірші, хтось займається танцями, хтось любить футбол. Це не означає, що все просто. Але сталість щоденного життя дає дітям відчуття опори.

Родина як частина системних змін

Про шлях Ані й Вані до родини Чабаненків ми розповідаємо в межах проєкту «Стійкі сім’ї, стійке майбутнє: трансформація системи догляду за дітьми в Одеській та Миколаївській областях», що реалізується за підтримки UNICEF.

Проєкт спрямований на розвиток сімейних форм виховання і підтримку родин, які приймають дітей. Його ключова ідея, щоб дитина, яка залишилася без батьківського піклування або потребує захисту, могла зростати не в інституційному закладі, а в безпечному сімейному середовищі.

Для Вероніки за цими словами стоять конкретні діти, конкретний дім і конкретний ранок, у який когось треба зібрати до школи, а когось – відвезти до фахівців. Коли її питають, що вона сказала б людям, які думають прийняти дитину, але бояться, вона відповідає просто: на початку страх є, але він минає.

У домі Чабаненків ця підтримка має дуже конкретний вимір: діти живуть в родині, де є безпечні дорослі, спільний побут, правила, турбота і відчуття, що завтра їх знову чекатимуть удома.

Дізнатися більше про те, як прийняти дитину в родину, можна за телефоном гарячої лінії 0 800 60 33 77 або на офіційному сайті https://dity.gov.ua.

У кожній громаді працює служба у справах дітей, де можна отримати фахові відповіді на всі питання. 

Проєкт «Стійкі сім’ї, стійке майбутнє: трансформація системи догляду за дітьми в Одеській та Миколаївській областях» реалізується МБФ «Українська фундація громадського здоров’я» у партнерстві з ГО «Одеська обласна організація медико-психолого-педагогічної допомоги ГО «Здорове суспільство» спільно з @UNICEF Ukraine за фінансової підтримки @Bundesministerium für wirtschaftliche Zusammenarbeit und Entwicklung (BMZ) через державний банк розвитку KfW.