Татарбунарське повстання 1924 року: причини, хід, наслідки

Чому спалахнуло Татарбунарське повстання: три головні причини

Дослідники виділяють три головні причини спалаху насильства в регіоні, які пізніше чітко сформулював Український інститут національної пам’яті (УІНП). По-перше, це глибоке невдоволення селян радикальною аграрною реформою Румунії 1921 року, через яку родючі землі перерозподілялися переважно на користь лояльних румунських колоністів, залишаючи корінних бессарабців без наділів. По-друге, критична ситуація посилилася через масовий голод, викликаний тотальною посухою літа 1924 року, що штовхнуло сільське населення до відчаю. По-третє, жорстка антиукраїнська політика румунського уряду суттєво обмежувала культурні та мовні права місцевих громад.

У загальнополітичному контексті Бессарабія перебувала під румунським контролем з 1918 року, коли за присутності озброєних солдатів Сфатул Церій проголосував за приєднання. Ані Українська Центральна Рада, ані гетьман Павло Скоропадський не визнавали легітимності цієї анексії — згідно з матеріалами resource.history.org.ua, ще 11 травня 1918 року Міністерство торгу Української Держави запровадило офіційну економічну блокаду, заборонивши будь-яке переміщення товарів через річку Дністер.

Як радянська розвідка і Комінтерн організували повстання

Регіональне соціально-економічне напруження стратегічно використовувалося радянськими спецслужбами: остаточне рішення про початок збройного виступу було ухвалено у серпні 1924 року під час таємних нарад в Одесі. Старт операції запланували між 10 і 15 вересня, а воєнним командиром 12 серпня призначили Йосифа Полякова (агентурний псевдонім Платов) — досвідченого рибалку з прикордонного Вилкова. За тиждень до цього, 8 серпня, Комінтерн разом із Балканською комуністичною федерацією офіційно затвердили план дій на міжнародному рівні.

Для забезпечення повстанців було організовано масштабне постачання зброї: архівні документи фіксують передачу 300 бойових бомб, гвинтівок та 3 пудів підривного матеріалу, які переправляли морем через заплутані болота біля села Жебріяни (нині Приморське). Детальна хроніка цих таємних поставок та листування організаторів доступні на краєзнавчому порталі akkermanika.org. Оскільки румунська прикордонна варта не впустила Полякова до Бессарабії, оперативне командування на місці прийняв Андрій Клюшников (Ненін) — представник Південнобессарабського партійного комітету, що підпорядковувався Компартії України.

Хронологія трьох днів: від Миколаївки до капітуляції

Збройне протистояння розгорталося стрімко та криваво. Фактичним початком конфлікту став інцидент 11 вересня 1924 року у селі Миколаївка Ізмаїльського повіту, де радикальний загін повстанців напав на місцеву примарію, вбив примаря і двох жандармів, захопивши їхню штабну зброю. Після короткого обговорення та затвердження плану дій, у ніч на 16 вересня близько 100 озброєних бійців увійшли до Татарбунар. Вони швидко ліквідували жандармський пост та підняли над містом червоні прапори.

Андрій Клюшников офіційно оголосив про створення «Молдавської радянської республіки» у складі УСРР. Бойовий дух селян підігрівався штучною дезінформацією про швидке наближення регулярних частин Червоної армії. Вже 17 вересня виступ досяг свого піку: бунт охопив весь Буджак, об’єднавши близько 6 тисяч учасників. Повсюдне формування ревкомів, загонів Червоної гвардії та міліції супроводжувалося руйнуванням ліній телефонного зв’язку і спаленням державних архівів. Проте вже 18 вересня під натиском регулярної армії повстанці зазнали розгромної поразки біля стратегічної залізничної станції Сарата і склали зброю.

Придушення і репресії: близько 3 тисяч загиблих

Для ліквідації загрози румунське командування розгорнуло повноцінну військову операцію, кинувши проти селян значні сили: до 10 армійських полків, важку польову артилерію та бойові кораблі Дунайської флотилії. Одразу після капітуляції основних сил, 19 вересня 1924 року, в регіоні розпочалися тотальні репресії та масові обшуки. Як зазначають історики у матеріалах на resource.history.org.ua, тільки у селі Акмангит (сучасне Білолісся) першого ж дня каральні загони заарештували 35 осіб, більшість із яких розстріляли на місці без проведення слідства чи суду.

Загальний масштаб трагедії виявився катастрофічним для Південної Бессарабії: загальна кількість убитих в боях та розстріляних під час каральних акцій склала близько 3 тисяч осіб. Офіційно заарештованими числилися 1 600 повстанців. Хвиля жорстких затримань, примусових допитів та катувань у в’язницях тривала понад пів року, повністю паралізувавши цивільне життя у бунтівних повітах.

Що таке «процес 500» і чим він завершився

Резонансний судовий розгляд, відомий в історії як «процес 500», проходив у форматі військового трибуналу і тривав з 24 серпня до 2 грудня 1925 року. Румунська судова влада намагалась перетворити цей процес на показове політичне шоу, щоб юридично довести пряме втручання СРСР у внутрішні справи королівства. Загалом перед судом постали сотні людей, проте вироки отримали лише 85 осіб: більшість засудили до термінів від 6 місяців до 6 років, двоє отримали по 15 років каторги, а активіста Іустина Батищева засудили до довічних каторжних робіт.

Більшість підсудних виправдали через очевидний брак доказів та безпрецедентний тиск міжнародної спільноти. На захист арештованих селян публічно виступили провідні світові інтелектуали: Альберт Ейнштейн, Бернард Шоу, Томас Манн, Теодор Драйзер та Ромен Роллан. Відомий французький письменник Анрі Барбюс особисто відвідував засідання трибуналу, після чого написав документальну книгу «Кати».

Повстання у радянській пропаганді і декомунізація 2023 року

Після окупації та приєднання Бессарабії до СРСР у 1940 році, події 1924 року стали наріжним каменем радянської ідеології в регіоні. Радянський наратив звеличував виступ як «героїчну класову боротьбу пригніченого пролетаріату», використовуючи його для виправдання радянських територіальних претензій. У 1949 році на місцях братських могил було встановлено перші меморіали, а у 1956 році в Татарбунарах з’явився величний пам’ятник, який масштабно реставрували до 50-річчя події у 1974 році, додавши нову скульптурну групу та гранітні плити.

Сучасний етап оцінки цієї події регулюється Законом України «Про засудження та заборону пропаганди імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» № 3005-ІХ. Відповідно до офіційного фахового висновку Експертної комісії УІНП, опублікованого на uinp.gov.ua, монументи та топоніми, присвячені повстанню як загальноісторичній події, не є символікою російської імперської політики і не підлягають демонтажу. Водночас будь-які знаки чи назви на честь конкретних більшовицьких керівників (агентів Комінтерну) підлягають обов’язковому перейменуванню або ліквідації.

Татарбунари сьогодні: громада, пам’ятки і вино

Сучасне місто Татарбунари (назва походить від татарського «Tatar bunar» — татарська криниця, що зафіксовано в працях Димитрія Кантемира 1712–1716 рр.) є адміністративним центром Татарбунарської міської громади Білгород-Дністровського району. Колишній Татарбунарський район було ліквідовано у 2020 році в межах адмінреформи (Постанова ВРУ № 807-IX). Наразі громада об’єднує 10 населених пунктів із загальною кількістю населення 26 028 осіб.

Для туристів та дослідників край пропонує вагомий історико-культурний потенціал:

• Татарбунарський краєзнавчий музей: Працює з 1949 року на вулиці Гімназичній, 1, має 8 експозиційних залів та картинну галерею.
• Архітектурні святині: Свято-Успенська церква 1877 року в місті та Свято-Преображенський жіночий монастир у селі Борисівка.
• Історичні рештки: Залишки середньовічної Татарбунарської фортеці XVI–XIX століть, детально описаної мандрівником Евлією Челебі у 1657 році.
• Екотуризм та виноробство: Поруч розташований Національний природний парк «Тузловські лимани», а в місті діє виноробне підприємство «Агро-Дар» (марка «ВинЛюкс»), яке розвиває традиції бессарабського виноробства з 2001 року.
• Озеро Сасик: Величезна водойма-лиман, відокремлена від моря піщаним пересипом — популярне місце для риболовлі та дикого відпочинку.