Ми як ті мурашники, думала я. Нас можна просто розтоптати, і піти собі далі.  

Зараз у мене дуже схожі відчуття. Хтось звідти, з найвищого верху, ставить свої жорстокі експерименти.  Випробовуючи - а наскільки їх вистачить?..

Мій товариш, розумний іноземний письменник, який побував на всіх сучасних війнах і написав кілька книжок, каже мені: 

У вас найдивніша війна, яку я бачив. Півкраїни захлинається від болю, півкраїни намагається жити далі. І ви не просто виживаєте. Ви робите якісь неосяжні речі - від мілтеху і до ювелірних прикрас. Як так?! 

У нас найдивніша війна… 

Одна мати показує кімнату, порожній стіл, застелений вишитою скатеркою, і пише: «Чекаю сина додому». На цьому столі, на цій скатертині у маках, лежатиме її єдине дитя. 

Інша, теж мати, пише в ТікТоці: надо разобраться, кто первый начал вот это вот всё. 

Ну, їй там же і пояснили все, хто начал і хто закончит. 

Подивись на мене, мені 25 років, я побитий і переламаний, - військовик, 80-та бригада ДШВ ЗСУ, - я сивий весь.  У мене бажання до того життя - 0 відсотків. У мене в голові зараз лише одне - треба робити свою роботу. Робити роботу, щоб країна трималась. Немає життя. Відпустка - не відпустка, будинок знищено. Немає куди повертатися. Війна продовжується. Ти сам вже війна…

Ти сам стаєш війною. Навіть якщо у тебе лише шахеди над головою в умовно не прифронтовому місті. Шахеди, які не влучили в ціль. 

7 місяців без ротації. Військовий, почорнілий і худий, намагається посміхнутися: 

Не могли вийти раніше. Лише зараз нас витягли. 

Інший, теж вийшов, 21 рік, охочіше розповідає. Боже, дитино, чи повернешся ти коли-небудь з війни?! Чи повернемо ми тебе звідти хоч колись…

Катя Соколенко. Памʼятаєте її? На Х-факторі. Співала щось з репертуару Пугачової. Чмошник Сосєдов (Боже, скільки ж покидьків десятиліттями жерли тут у нас), тоді ще сміявся, як вона сказала про себе: село і є село. 

Катя на фронті. Медична сестра. З 2015-го року, здається. 

Дивлюсь інтерв’ю з нею. Каже: 

Я маю спасти, я маю вивезти, розумієте? Тоді, коли я побачу, що він вижив… 

І не може далі говорити. Плаче. Потім продовжує: 

Я ні про що не думаю. Є мій водій, який знає, що робити. Є мої руки - вони доведені до автоматизму. Слава богу, що у мене є ці знання, ця сила. У мене немає жодного двухсотого. Я кажу водієві: - Саша, вперед! - і він їде. Поки я не скажу їхати, він не зрушить з місця, хоч би що там не летіло. 

Репортаж зі спецколонії. Колаборант, злочинець. Одесит. Причетний до подій 2 травня. Переховувався. Каже, що ловив мідії в морі, здавав оптом на Привозі. «Минимум 100 долларов имел в день». 

Активізувався у лютому 2022-го року. Увірував в «силушку России». Каже: «ну, мы своим помогали. Тут все равно будет россия». Каже: «нету такой страны, как Украина». 

Охоче відповідає на питання. Нічого не ховає. Спокійний. Впевнений. Міжнародні конвенції. Червоний Хрест. Суворе дотримання вимог. Стандарт. Ми ж цивілізовані люди, блін. 

А ця істота чекає, що поїде в росію. Мріє. Купує цукерки в магазині, який на території колонії. Каже: «Маме 76 лет, она ничего не понимает в идеологии». 

Життя дивне. Чудернацьке. Страшне. Безнадійне. І разом з тим - справжнє. Наше. Єдине. Болюче. 

Я постійно кажу: люди дратують і люди рятують. 

Якщо тяжко - йди межи люди, - так казала колись моя бабуся. Ох, як же вона була права!… 

Люди нас збирають по шматочках. Кожного разу, коли безнадія обгортає серце, завжди знаходяться потрібні очі і потрібні руки. Які бачать тебе і тримають тебе. 

Мені здається, я ніколи так по-справжньому не жила. Відчуваючи життя практично на смак. Поруч зі своїми людьми. Разом.