Пережиті людьми жахи за місяць окупації – ціле життя, – інтерв’ю з Олександром Станкевичем

Кореспондент УСІ Олександра Ковтуцька поспілкувалась з волонтером Олександром Станкевичем.

Олександр Станкевич – актор театру та кіно, комік та колишній учасник проекту Ліга сміху у складі команди «Одеські манси». Він разом з Андрієм Чивуріним, редактором та сценаристом Ліги сміху, та своїми колегами зараз їздять по деокупаваних містах і селах, щоб допомогти місцевим жителям розібрати завали після того, як російські окупанти покинули ці території. В майбутньому там мають поставити модульні будинки.

Розкажіть, куди ви виїжджаєте прибирати?

Ми їздимо по населених пунктах, які знаходяться в Київській області, у містечка, маленькі села, які були під російською окупацією, постраждали від окупації, постраждали від обстрілів, де зруйновані будинки. Ми були в Макаровському районі, Буча, Ірпінь, Мотижин, Загальці, – там були. У самому Макарові багато, – в принципі, в Київський області ми майже скрізь вже були.

З чого все почалось і коли?

Це благодійна ініціатива нашої команди, все почалося в середині квітня. Наші знайомі поїхали в Ірпінь, і тоді формували через мобільний додаток волонтерські групи: ти просто записуєшся і їдеш.

І ось знайомі поїхали, і потім ми зібралися. Зокрема, Андрій Чивурін зібрав «лігосмішників», хто є в Києві, хто хоче, у кого є час. І ми всі поїхали на прибирання. Там познайомились вже з людиною, яка відповідає в сільраді, його звуть Рома, він, скажімо так, голова гуманітарної допомоги, волонтерських центрів. І ми вже безпосередньо з ним напряму працюємо, питаємо, куди треба, в яке село, він нам дає адресу – і ми їдемо.

У вас була ситуація, коли не пустили на деякі території Харкова. Чому так сталось?

Так, ми поїхали в Харків, знайомі Андрія Петровича зробили концерт, щоб ми виїхали і зіграли його для людей, для військових. І коли ми вже прибули в Харків, то там деякі напрямки, куди ми хотіли поїхати – це декілька місць – там почалась активна фаза. Нам радили, сказали, що вони не можуть зібрати там людей, бо це дуже небезпечно.

І ми поїхали в інше місце, ближче до Ізюму. Вже там дали людям концерт. Бо це дуже підіймає і настрій, і бойовий дух – і нам, і людям, які приходять подивитись.

А щодо модульних будинків, які там будуть в майбутньому, чи безпечні вони?

Ми, чесно кажучи, не були в модульних будинках. І взагалі, ми в деяких селах буваємо, розчищаємо, просто деякі будинки зруйновані до фундаменту. Ми розбираємо, робимо рівну площадку, і кажуть, що на це місце вже будуть встановлювати модульний будинок. Місцеві реагують добре, бо багато людей лишились взагалі без житла: ніякого немає. І це тимчасовий, але вихід з ситуації. Я думаю, що це добрий варіант.

Є якісь історії з ваших виїздів?

Історій, звісно, багато. Насправді, скажімо, ти приїжджаєш і цілий день не розгинаєшся, і лопатами махаємо, і риємо, і щось копаємо. Багато люди розповідають, що з ними відбувалось під час окупації, що було в селі, як ці «освободители» себе поводили, – історій тисячі. Яке жахіття люди пережили за місяць – ціле життя.

Ваш колега Андрій Чівурін публікує відеоуривки, це буде якесь документальне кіно чи це як фіксація злочинів?

Наскільки я розумію, Андрій Петрович робить це на майбутнє. Це і фіксація, це для людей, які не мають змоги поїхати і побачити це жахіття, щоб вони розуміли, що таке війна, як це страшно насправді, яка війна несе наслідки. І архів. Якщо хтось захоче переглянути, що вони наробили, то завжди є підтвердження.

Ви працювали актором в одеському театрі до переїзду в Київ, зараз — волонтер збірної Ліги сміху. Розкажіть, як виходить не втрачати оптимізм?

Так, я працював актором в одеському театрі, але вже три роки як переїхав в Київ. В Києві я працював в компанії «Кіноквартал», ми писали сценарії для серіалів. А Ліга сміху… просто я колись грав, і в мене дуже добрі стосунки з Андрієм Чівуріним, та й з хлопцями з різних команд, які грали теж, доволі дружні стосунки.

Тому, коли прийшли скрутні часи, і треба допомагати нашій країні, просто зателефонували один одному, і вирішили щось робити. Це, по суті, можна сказати, така спільна наша ініціатива. Оптимізм не втрачаєш, особливо коли бачиш, як люди біля зруйновних будинків – і вони теж із жартами, оптимізмом. Приїжджаєш, а у нас люди, як то кажуть, хлібосольні: в людей будинку нема, а вони тобі накрили стіл, наварили і солянки, і борща, і напекли, і насмажили. І ти такий: «Господи, що ж ви так заморочуєтесь!». І ці люди не дають втрачати оптимізм, які залишились взагалі без нічого, і вони руки не опускають, і це круто. Ти відчуваєш, наскільки ми сильна нація в цьому плані.

Наскільки вам морально важко працювати в деокупованих селах?

Морально було важко в перші тижні, коли приїхали, в квітні. Тоді ще нічого не прибрали, надворі холодно, дерева голі. Ось тільки вони поїхали, і ці дірки в землі, зруйновані будинки, скрізь ракети стирчали з асфальту, все розбите, потрощене.

Перші рази було дуже депресняково просто. А потім ти робиш, і коли ти зайнятий справою, це не дає тобі змоги падати духом. Відчуваєш, що якщо ми так разом, всією країною піднажмем, то ми швидко все відбудуємо. Головне, щоб війна закінчилась.

Розкажіть, хто з ваших колег з команди «Одеські Манси» приєднався до цієї справи?

З моїх колег – це Павло Демченко, він разом з нами їздить, є такий Левон Назінян або Льова, теж з нами їздять. Ці два хлопця з одеської команди, вони просто, так само як і я, в Києві живуть. І ми ось разом входимо в цю «лігосмішну» бригаду.

Що першим ділом зробите після нашої перемоги?

Першим ділом після перемоги я дуже хочу побачити свою родину, бо вони зараз за кордоном – і син, і дружина. І взагалі я думаю, що я хочу їх забрати, щоб вони повернулись, було спокійно, проїхатись по всіх містах України, насамперед. Думаю, цим я і займусь.

Автор фото: Андрій Чивурін

Ранее на USIonline.com —

Я переезжаю в Одессу: известный музыкант Юлиан Милкис (фото)

Читайте нас в Facebook, Telegram и Instagram, смотрите на Youtube.