Одеса: вічне повернення

Багато моїх друзів і знайомих сюди повертаються. Найчастіше з Німеччини.

Чому? Не можуть там прижитися. Все там добре: і лофт дизайн в апартаментах, і годують гідно, і дороге вино, люблять «траву» і розкуті, але все не те.

Тому що тут хочеться обійнятись, бути в теплі, іноді напитися, залізти в душу і звернутися калачиком, бути щасливим від одного бутерброду з коньяком на морі.

Там ніколи такого не буде. От і повертаються українці. А в когось навіть руйнуються долі, відбуваються розлучення, виникає нове/старе кохання, люди втрачають себе.

Ті, хто виїхав, ризикують душею, що залишилися – життям, – каже гламурна одеська депутатка Олена Орлова, яка стала волонтеркою.

Доречі, ті, хто залишаються, багато пишуть. Лірика вона така. Рядки сумні, екзистенційні, невигадливі і прості.

Тут і друзі, і рідні, і багаті, і бідні
Тут і з пузом, і злидні, всі — і золоті, і мідні
І в лютому, і в квітні гинуть і горді, і гідні
Південні і східні, горять свої двори й сусідні
Діти й діди, від біди нікуди піти
Лиши квіти без води, але від вікон відійди
Кілометрами бинти, ворогами вкриті грунти
Кілометрами іти будем вперед, аби перемогти.

(Skofka)

У Берліні не погодилася залишитися моя подруга, яка познайомилася з чудовим літнім німцем, який нещодавно поховав свою пару. Вона ходила з ним на прайди.

Вони класні, але ми все одно для них інші, ніколи там ти не посидиш на кухні в нашій комуні як тут, – говорить моя сусідка.

Нещодавно до Одеси приїхала німецько-українська кінорежисерка Єва Нейман. Учениця Кіри Муратової представляла свій документальний фільм «Привоз». Людина, яка брала участь на міжнародних кінофестивалях в Роттердамі, Карлових Варах, Торонто, Шанхаї та Лондоні, повернулася на Соборку.

У нас навіть з нею був невеличкий конфлікт. Вона прийшла записувати атмосферу у шинку на «7 вітрах». Але емоції «жінок на межі нервового зриву» це ж наш одеський коник. Тож усе закінчилося мирно.

Сьогодні вона прийшла в наш двір попрощатися з кошатницею Любов Костянтинівною (про зірку Марусю, яка має свій інстраграм, я вже писала).

Напевно, я почуваюся найкраще в Одесі саме через цю різнобарвність, через це вільне співіснування різних людей. Це не гомогенне суспільство, в якому існують люди з різними думками, всім можна по-різному думати і тим не менш по-людськи один до одного ставитися. Я вважаю, що у Європі такого немає, – каже Єва.

Що стосується мене, то я це відчуваю, коли працюю в редакції. Коли ми разом збираємося, ми як Ноєв ковчег.

Нам треба якось жити, – кажуть у кінці герої оскароносного фільму “Сядь за кермо моєї машини”. І кожен робить свій вибір.