Ми всі їм винні. До кінця нашого життя
Він сидів напроти і ми не могли знайти порозуміння в самому простому питанні. Так буває. Він повернувся на два дні з фронту – виснажений за рік, та з повною головою завдань, які потрібно вирішити задля підлеглих, бригади, та хлопців, які стоять поруч. Він був розлючений, але все ж таки намагався знайти потрібні слова. Армія навчає бути дуже терплячим. Це я остаточно зрозуміла.
Я, після двух років ковіда і останнього року війни, нажаль маю космічне терпіння щодо чужих, але моментально детоную як вибухівка, коли спілкуюсь с близькими.
Послухай! – намагається зупинити мене на виході. – Розуміеш, тобі зараз є куди піти. В тебе безліч таких місць, а мені в такі моменти дорога одна – на донецкий напрямок. Повернутись туди, де мені дійсно зрозуміло навіщо я там і що я там роблю.
Я зупинилась як вкопана і десь хвилин десять кричала, що то є страшна маніпуляція, що так не можна зі мною, що ми тут кожного дня намагаємося допомогати (казала все те, що ми всі тут кожного дня кажемо самі собі, насправді щоб якось себе заспокоїти).
Кричала довго, але в якийсь момент зупинилась і таки змогла нарешті вимовити те, що дуже тяжко казати, але на мій погляд це єдина правда для нормальної людини.
– Зрозумій. Ми тут кожного дня відчуваємо провину. Кожного дня! Перед усіма вами, хто там. Це дуже тяжко. Але це ж правда. Тому що я також могла піти туди, де зараз вирішується доля. Але не змогла знайти в собі стільки мужності та сили і мені соромно. Кожного дня мені соромно.
Вчора загинула 29 річна чудова дівчина, яка перші 8 місяців була волонтером, а в жовтні 22 пішла до ЗСУ та стала парамедиком в 92 бригаді. Врятувала сотні життів. Загинула підчас чергової євакуаціі поранених. 29 років. Цивільна.
Сьогодні уся стрічка вибухнула – в кадрі стоїть український хлопець, який потрапив в полон і за декілька секунд до пострілу в голову він вимовляє Слава Україні.
«я допомогаю зсу; в мене багато дітей; я заробляю гроші; в мене тяжко хворіють старі, в мене .. в мене.. в мене..»
Я знаю батьків трьох дітей і більше, я знаю чудових айті спеціалістів; успішних бізнесменів, які побудували мільйонні проекти та платили великі обсяги податків; моряків, які отримували 10-15 тис євро; лікарів, яких держава готувала десятиріччами і знання яких коштує набагато більше ніж знання Парамедиків, вчителів та студентів, які 24.02 вже стояли в черзі добровольцями. Я знаю мати трьох діточок, яка стала сапером; хлопця якому ще не виповнилося 20, який вже ніколи не зможе ходити та бачити; дівчину яка залишила вдома двох малих і пішла медиком на фронт. Я можу продовжувати і продовжувати.
Кожен з нас міг встати і піти. Але ми тут. І не має значення, що ми тут робимо і як. Ми кожного дня винні перед тими, хто встав і пішов незважаючи на те, що він не був війсковим.
Бо вже на жаль немає черг у війскомати, та вже немає ким міняти тих, хто мотивовано пішов на фронт і хто не має іноді відпусток по 6-8 місяців. Вони навчилися робити все, про що не мали навіть уявлення ще рік тому. Вони стали крутішими іноді за професійних війскових.
Це Вони кожного дня гинуть. Це вони кожного дня залишаються без ніг, рук, очей…
І це вони кожного дня можуть опинитися перед автоматом ворога і єдине що їм залишиться- промовити «Слава Україні»
Заради всіх нас – хто звалив за кордон, хто тут залишився в тилу, хто скаржиться на життя чи працює як скажений. Бо це також не виправдання по суті. Це не знецінення ні в коіму разі того, що робимо в тилу- ні.
Але Кожен міг встати та піти…
Але не кожен це зробив.
Ми повинні щодня пам’ятати про тих, хто зараз намагається вирвати із зубів скаженого пса нашу можливість тут жити. Хто по суті робить це замість нас. Особливо памятаємо про тих, хто вже залишився в український землі назавжди. Як цей хлопець та Яна, як тисячі українців, які не вигадували собі виправдань та пішли захищати країну…
Ми всі їм винні. До кінця нашого життя.
Слава Україні. Героям слава.