Історія видобування солі на Куяльницькому лимані
Назва «Куяльник» походить від тюркського «куянлик», що означає «густий». Через велику концентрацію солі вода в лимані справді густа.
Сіль Куяльницького лиману видобувалась та вивозилась до Польщі та західної Європи ще у XVI столітті. Вперше видобуток солі згадується в договорі між польським королем Сигізмундом II Августом та кримським ханом Сагіб-Гіреєм у 1540 році. Згідно з договором українським чумакам надавався дозвіл на видобуток солі в соляних озерах поблизу Хаджибея (Кочубієва). Кримський хан всіляко підтримував видобуток солі в Куяльнику, оскільки ханська скарбниця одержувала від цього непоганий прибуток. Соляні озера поблизу Хаджибея згадував на шляху з долини річки Барабой до Тілігула в 1578 посланник польського короля Стефана Баторія.
Є відомості про те, що в 1774 році на Куяльницькому лимані сталося особливо потужне солеутворення. Ця подія співпала із захопленням Хаджибейського замку запорізькими козаками. Призначений в замок новий комендант з дозволу коменданта Бендер дозволив запорожцям добувати сіль на лимані не лише для потреб місцевого загону, а й для всього запорізького війська. Було видобуто близько 8000 пудів солі, з яких 6601 пуд був відправлений у Кош запорізький, який на той час був на околицях сучасного Нікополя.
У 1858 році право на організацію солепромислів на Куяльнитцькому лимані отримав майбутній міський голова Микола Олександрович Новосільський.
Міська Дума, яка затвердила права Новосільського на видобуток солі, передала йому частину будівель Куяльницького курорту для зберігання продукції. Міський лікувальний заклад перетворився на квартири для службовців на соляних промислах. Микола Олександрович зобов’язався зробити хоча б на одному з одеських лиманів солепромисли, видобуваючи солі не менше 1,5 мільйонів пудів на рік і продаючи її не дорожче за 14 копійок за пуд крім акцизу. При цьому йому відстрочили виплату акцизу із солі на 5 років (на той момент акциз становив 21 копійку з пуду).
Для організації солепромислів Новосільський почав в 1859 році будувати греблю, яка розділила лиман на північну і південну частини. Проте через топкий ґрунт вона давала постійне просідання. Попри це, до грудня 1860 року роботи було завершено. В цей же час дві великі балки, якими вода проникала в південну частину лиману – Корсунцовська та Гільдендорфська (Гільдендорф – стара назва села Красносілка), були загачені.
Проте, ідея створити із південної частини лиману самосадочне озеро провалилася, тому керівництво солепромислів почало використовувати басейновий метод, що застосовується в Європі. Басейни будувалися на глинистому ґрунті Куяльницьких берегів, з глини робилися валики між басейнами. Вони повідомлялися один з одним для переливання ропи. Вода з лиману накачувалась насосами, що приводилися в дію паровою машиною. Проходячи тонким шаром через серію басейнів, вода випаровувалась і її солоність постійно підвищувалася.
Штучні басейни для видобутку солі розташовувалися “східцями”. У кожному з басейнів розташовувалися спеціальні підйомні щити, за допомогою яких робилося переливання ропи з одного басейну в інший. В деяких випадках використовують насоси. Вода з лиману насосами, що приводять у дію паровими машинами, перекачувалась у перший басейн. Потім з цього басейну вода перекачується в другий, який лежав нижче першого, після другого вода перекачується в третій і т. д. При цьому відбувалося осадження сторонніх солей, таких, як карбонат кальцію і гіпс. В результаті в останньому басейні відбувається випадання чистої солі майже без сторонніх домішок.
В 1866 році, незадовго до вступу на посаду Одеського міського голови, Новосільський передав солепромисли міністерству фінансів, а воно своєю чергою розділило Куяльник на 7 ділянок і почало здавати їх в оренду.
Незабаром для організації солевидобутку було створено спеціальне товариство. 14 липня 1872 року Наталія Лузанова (дочка Марії Дембровської, якій належало право на солевидобуток на лимані з 1829 року), та колишній міський голова Микола Новосільський стали співзасновниками акціонерного товариства з видобутку солі. До наших днів збереглася адміністративна будівля солепромислів на Куяльнику.
Після Першої світової війни солепромисли продовжували свою роботу. Влітку 1920 року на берегах лиману було безліч дрібних водойм, де кустарним способом місцеві жителі видобували сіль. В 1921 самосадну сіль видобували вже в самому лимані. За зразковими підрахунками у 1920–1921 роках місцевими жителями та офіційним солепромислом з ропи лиману було видобуто від 300 000 до 450 000 тон солі. Це не такі вже й великі цифри, враховуючи, що, згідно з даними досліджень кінця XIX століття, загальна кількість кухонної солі в лимані може досягати 7 млн. тон.
В 20-30-ті роки XX століття сіль на лимані добували артілі. З осадових басейнів сіль вивозили на тачках та складували на березі у вигляді пірамід (які мали назву «кагати»). Сіль, складена в ці піраміди, залишалася на довгий час на сонці для того, щоб з неї вивітрилися різні домішки, які могли б змінити її смакові якості. В окремі роки видобуток солі перевищував 49 000 тон.
До 1931 року на лимані тривали роботи солепромислів. Однак після сильних паводків, які серйозно пошкодили солепромисли, було прийнято рішення їх не відновлювати, тим більше що вже працювали інші родовища солі.