Я нікуди звідси не поїду-2

Я хочу ще раз написати – Одеса – ах…на!

І хто цього не зрозумів, поїхав – Бох вам суддя.

Ну от наприклад, трішки з учорашнього вечора.

Я приїхала від рідних і дуже втомилася.

О десятій вечора дзвонить мені мій друг і каже – може кави?

Ну гаразд. Йдемо на каву. Приходимо, кафе майже зачинено. Але нам відчиняють, роблять каву, столик, коньяк авжеж.

Обговорюємо новий проєкт. У захваті. Радіємо. Сміємося. Ми щасливі.

Розмовляємо з охоронцями, офіціантками, «мєстним» котом. Навіть грошей не залишаємо. А завтра нащо?

Йдемо далі. Зустрічаємо гарну пару з багатьма собаками. Любов. Друг фотографує. Усі щасливі. Сміємося. Хіба не обіймаємо незнайомих кльових людей.

Знаходимо олівець в шаурмічній, щоб підписати фото. «Вірю в дружбу». Господи, кайф!

Місяць, зірки. Сідаємо на парапет.

І тут з диким гаком проїжджає крутий моцик з дівчиною на задньому. Розвивається її червона сукня. І ми кричимо: «Ах..ть!». Амелі…

Ну як це? Як відчувати це кіно у житті?) Це тому, що все добре! Все буде добре!