Ця трагедія болить геть по-особливому

Напевно, всі ви вже бачили це фото сьогодні. Черговий росіянський теракт, концентрована ненависть без жодної логики та сенсу.

Я ж бачу тут також вікно свого колишнього дому, з яким пов’язані найсвітліші спогади дитинства.
Ось бабуся прасує білизну біля цього самого вікна, і пил красиво кружляє у променях світла.
Ось в цій кімнаті мама затишно підтикає мені ковдру перед сном, вона робила так навіть коли я вже студентом приїжджав на вихідні з Одеси.

Ось під цим вікном ми, малеча, спекотним літнім днем жеремо кислі жовті сливки з пакета та обговорюємо пістолети на пластикових кульках, ця територія у нас звалася «сзади дома», практично як одне слово.

І ще багато багато кольорових кадрів, залитих в пам’яті якимось невимовним сонцем.
Сергіївка завжди залишалася моїм місцем сили. Навіть після того, як ми продали квартиру кілька років тому, нічого не змінилося – ми з сім’єю приїжджали туди зарядитися енергією та спокоєм, такими, яких для мене не було більше ніде.

Теперь на цьому місці руїна. На майданчику, де ми грали у м’яча, лежать в пакетах тіла мешканців, багатьох з яких я знав. Я впізнаю на страшних фото ДСНС такий звичний декор з пофарбованих шин та балкон, з якого мене кликали додому вечеряти.

Я знав там кожен куточок, і ця трагедія болить геть по-особливому. Звісно, я не порівнюю це з болем постраждалих та їх близьких. Це такий собі фантомний біль. І дивне відчуття, що смерть підібралася до мене цього разу трохи ближче. Помилилася адресою, бо мала застарілу інфу.

Глибокі співчуття рідним загиблих. Одужання постраждалим. Тримайтеся, будь ласка.
Молився б за вас, але вірю тільки в ЗСУ.

P.S. Безліч разів сьогодні натикався на дописи про цей теракт і кілька разів лишав коментар, що це мій дім. Питаю себе: навіщо? Задля співчуття? Та яке там, в мене все добре, всі мої близькі живі й здорові, сім’я поруч. Можливо, це мій спосіб поділитися ненавистю. Просто написати, що я ненавиджу русню – це вже надто звично та не чіпляє. Сказати, що русня роз’їбала колиску мого дитинства – і про ненависть вже й казати нічого не треба. Ви відчуваєте її. Чи потрібно нею ділитись? – спитала б в мене Марічка. Так, бо в мене її забагато і я не вигрібаю. Вибачте.