Маска, хвіст і дивні рухи. Хто такі квадробери і як одеський психолог консультував «дівчинку-кішку» (фото)

Хто такі квадробери, в чому полягає суть нової підліткової культури, чи несе вона загрози самій дитині і суспільству і як реагувати батькам на підлітка-квадробера кореспондентка Української Служби Інформації Наталія Костенко розбиралась разом з фахівцями. 

Все почалося з маленького японця, якому дуже подобались мавпи. 

Історія виникнення квадробіки

Кенічі Іто

Кенічі Іто народився і виріс у Токіо, Японія. З дитинства він захоплювався тваринами, особливо мавпами. Змалку Іто намагався імітувати рухи та поведінку тварин, що іноді виглядало дивно для оточуючих. Та попри це згодом бажання дитини наслідувати приматів переросло у справжню пристрасть. Іто витратив кілька років на тренування, щоб максимально точно відтворювати ці рухи. Адже, на його думку, такий спосіб пересування є більш природним для людей, ніж класичний біг на двох ногах. 

На початку 2000-х японець популяризував біг «по-мавпячому» і навіть встановив кілька світових рекордів у цій незвичній дисципліні. Найвідомішим досягненням Кенічі Іто став його світовий рекорд у спринті на 100 метрів на чотирьох кінцівках. Його досягнення не лише принесли йому популярність, але й привернули увагу до альтернативних форм фізичної активності та дослідження можливостей людського тіла. Саме так виникла нова форма рухової активності квадробіка.

До чого тут вуха, маски і хвости? 

Захід фурі

Діти є діти і будь-яка активність їм тією мірою цікавіша, якою нагадує гру. Тому в багатьох країнах світу і, зокрема, в Україні підлітки стали міксувати квадробіку з ще однією субкультурою, – фурі. 

Фурі-культура виникла у США в середині 1980-х років. Її корені пов’язані з науковою фантастикою, фентезі та коміксами, де людиноподібні тварини вже давно займали важливе місце. Офіційно зародження фурі-культури часто пов’язують з науково-фантастичним конвентом «Confurence», який відбувся в Каліфорнії у 1989 році. Це був перший захід, присвячений виключно фурі-тематиці, і він закріпив субкультуру як окремий феномен.

«Так, у мене є клієнтка-квадробер і це яскравий професійний досвід», – психолог з Одеси

Для того, щоб глибше зрозуміти, як культура квадроберів розвивається в Україні і саме в Одесі, УСІ поспілкувалася з Сергієм Чуднявцевим, психологом, кандидатом медичних наук, керівником підліткового клубу «Фрегат» і Світланою Романенко, кандидатом соціологічних наук, доцентом кафедри соціальної роботи факультету психології та соціальної роботи Одеського національного університету імені І.І. Мечникова.

Сергій Чуднявцев

Сергій Чуднявцев: Так, у мене є така клієнтка, –  дівчинка 12 років. Вона попросила про консультацію психолога свою маму, яка і вийшла на зв’язок зі мною. Запит підлітка не стосувався квадробінгу. Але, як виявилося пізніше, тільки на перший погляд. Дівчинку бентежили проблеми у комунікації з однолітками. Не складалися дружні стосунки в школі і поза нею. Ми стали розбирати її життя та як воно влаштоване. 

І от, приблизно рік тому, під час консультації, ми з нею спілкуємося на досить серйозні теми, на кшталт сприйняття та несприйняття людьми відмінностей один одного, аж раптом вона питає «А хочете я вам покажу як я вчу великий стрибок кішки?» Я кажу «Так» і вона відходить від камери (це була онлайн-консультація), вдіває маску, рукавички у вигляді лапок і показує вже освоєний «маленький стрибок 4 на 4». А потім демонструє, як встигла освоїти «великий стрибок». 

Це виглядало настільки по-дитячому. Ви не уявляєте, наскільки різким був перехід від доволі дорослого спілкування, їх розумних свідомих міркувань до яскравої дитячої поведінки. Далі вона зняла атрибути кішки і ми продовжили консультацію. І я, досвідчений спеціаліст, був збентежений таким контрастом. Адже дитина, яка щойно в масці і вушках стрибала з крісла на диван, вже знову міркує на доволі абсолютно дорослі і життєво важливі теми. 

Щодо зв’язку запиту цієї клієнтки до мене, як до психолога і її хобі. Проблема в комунікації з однокласниками виник у дівчини ще до захоплення квадробінгом. Тож, умовно можна сказати, що нове хобі стало наслідком, а не причиною. Але і спровокувало новий рівень первинної проблеми. Адже її друзі, які і так вважали її дивною, дізналися про її нове захоплення з Тік-Току і виявилося, що вона стала єдиною у класі, хто мав таке хобі. І, звісно, до неї вже сформувалося ставлення, як до дивакуватої дівчинки, з якою, можливо, і не варто зближуватись. І це ще більше ізолювало мою клієнтку від оточення однолітків. 

Як проявляється і розвивається ця субкультура в Україні і, зокрема, в Одесі? 

Світлана Романенко

Світлана Романенко: Перше питання – чи тягнуть квадробери на визначення свого захоплення як повноцінної субкультури? Необхідні риси субкультури – це специфічна світоглядна позиція та особливий стиль життя. І якщо говорити про квадроберів, то елементи стилю життя одразу помітні, а ось специфічної світоглядної позиції, якихось особливих цінностей, норм, хоча б просто яскравого слогана, відмінного від інших, я не бачу. Тому поки що повністю відносити це вище до субкультури я б не стала. Але, умовно, будемо надалі називати цей молодіжний тренд субкультурою.

Насправді цікавим є питання, які явища в суспільстві призвели до появи цієї субкультури. Чому квадробери виникли саме зараз, а не 50 років тому? Про що це свідчить? 

Першим цікавим моментом, який, безсумнівно вплинув на появу квадроберів саме зараз, є зміна соціального статусу тварин в сучасному світі. Навіть, якщо висловлюватися точніше, – здобуття тваринами соціального статусу. Сьогодні тварин, домашніх улюбленців вважають членами родини, вони мають свої права, власність і навіть можуть отримати спадок. Не останню роль у цих змінах з моєї точки зору мав розвиток віртуального простору, який зробив котиків, собачок та інших тварин зірками сучасного світу. І тут навіть виникає питання, чий статус в сучасному суспільстві вищій, – котиків чи дитини? Котики і цуценята подобаються усім, а ось діти ні. 

Якщо раніше було правило, що в готелях, ресторанах, супермаркетах вхід з тваринами був заборонений, то сьогодні ми, скоріше, зустрічаємо ситуацію, коли молода пара буде шукати готель, в якому не буде постояльців з дітьми. Якщо в ресторані чийсь песик потреться об ногу  клієнта, це буде мило. Якщо це зробить чиєсь дитинча, реакцію важко передбачити. Діти останнім часом поступово перестають бути цінністю. І діти інтуїтивно намагаються повторювати прояви успішного успіху і імітують тварин, яких люблять усі просто так. 

Більшість молодіжних субкультур виникає в суспільстві, як форма протесту, проти якихось явищ. Як форма втечі від загалу, пошук нових сенсів. Може і квадробери про це? Про спробу показати, що діти – це так само круто, як і котик або собачка. І довести факт і цінність власного існування на землі?

Джерело: dailymail.co.uk

Інше явище, який теж може бути витоком нової субкультури – це інфантилізація. Небажання дорослішати набирає обертів, а приказка про те, що «маленький песик до старості – щеня» – це вихід із ситуації. Це тільки з виду я – доросли 30-літній чоловік, а насправді – маленький лагідний котик, якого всі люблять просто так, а не за певні здобутки. І якому завжди знайдеться миска смачної їжі, лагідне слово, та м’яка лежанка. Якщо про це подумати, то ми обов’язково знайдемо інші соціальні причини виникнення цієї течії. 

Щодо наслідків, то людство вже пережило дуже багато різних молодіжних субкультур. І більшість представників стали звичайними членами суспільства, хоча дехто з них грається у своїй субкультурі все життя.

Сергій Чуднявцев: Сьогодні квадробінг розвивається в Україні, як вид спорту. Діти виходять на спортивні майданчики або в парки і тренуються. Просто їх «спортивна форма» і фізичні вправи відрізняється від загальноприйнятих. Але після тренування вони знімають свою, умовно кажучи, спортивну форму і йдуть займатися звичайними справами. Тобто, підлітки, які захопилися квадробінгом, не ходять у масках котів, або тигрів скрізь. Фокусування саме на носінні костюмів і атрибутів – це вже інша культура, фурі. Фанати цього напряму дійсно можуть ходити по вулицях в дуже дивному для інших людей вигляді. Але це вже геть інша історія.

Я не думаю, що ця субкультура в нашій країні якось стрімко розвивається. Сьогодні я назвав би це хобі нішевим видом спорту. Але це щодо дітей. Для дорослих квадробінг став таким собі популярним мемом. Всі різко стали постити якісь картинки та жарти про квадроберів. Я бачу, як ця тема набрала обертів саме серед дорослого населення, – від жартів і мемів до «куди котиться цей світ» і «страшне, небезпечне захоплення дітей».

«Праця зробила з мавпи людину. І для квадробінг виглядає, як лякаючий крок назад в еволюції». Чому діти в масках тварин лякають дорослих?

Світлана Романенко: Бурхлива реакція, занепокоєння й осуд цілком зрозумілі. Квадробери виглядають, як люди, що сперечаються не тільки зі своїм біологічним змістом, а і взагалі спростовують мільйони років еволюції. Достатньо пригадати, що хомоеректус, як людина прямоходяча, набула переваги перед своїми чотирилапими родичами саме тим, що її верхні кінцівки були висвободжені для праці. Саме завдяки цьому людство отримало можливість розвиватися. Поширена фраза про те, що праця зробила з мавпи людину, відноситься тільки до людини з вільними та придатними для роботи руками. Тобто для багатьох квадробінг виглядає, як певний лякаючий крок назад в еволюції. 

Але варто пригадати, що разом із прямоходінням людина отримала і масу проблем. Наприклад, додаткове навантаження на хребет. Під таким кутом квадробіка, як вміння розвантажити спину, розвинути ослаблені м’язи плечового поясу, змусити мозок працювати в незвичному для нього режимі – доволі цікава гімнастика. Я, наприклад, цього літа спостерігала на одеському пляжі, як дівчинка років 12-13, дуже легко і швидко бігала берегом на чотирьох «лапках». Правда, у неї не було ані хвоста, ані маски.

Її менша сестричка, або подружка, років 5-6, намагалася повторювати за нею рухи, але їй це вдавалось дуже погано. З чого можна зробити висновок, що квадробінг – це не так вже й легко.

Разом з тим пересуватися містом на чотирьох кінцівках для людини дуже непросто, оскільки наші очі не пристосовані для ефективної оцінки навколишньої ситуації в такому положенні. Тим паче в масці. До того ж огляд території в положенні «на чотирьох лапах» неминуче стискає судини в шиї. Що може призвести до дуже небезпечних наслідків, аж до інсульту. Про гігієну і неушкодженість рук не варто навіть говорити. І тут я розумію дорослих, що б’ють на сполох навколо побаченого. 

Тож, чи варто вважати субкультуру квадроберів небезпечною для дитини, або для соціуму?

Сергій Чуднявцев: Нова субкультура, незалежно від її назви, форми і змісту, сприймається будь-яким суспільством, як певною мірою небезпечна. Все нове людство сприймає з побоюванням. І квадробінг – не виключення. Але якщо порівнювати його з іншими течіями, то ризики для дітей і суспільства не такі вже й великі. Візьміть до прикладу, певну войовничу течію, скажімо, скінхедів. Вони не просто пропагують, а втілюють в активні дії агресію проти інших людей. Квадробери ж відносяться до творчої, спортивної субкультури. 

Звісно небезпечно, якщо дитина-квадробер вирішила навчитися робити занадто складні рухи і дії. Скажімо, стрибати між гілками дерев.  Хоча з допомогою батьків і тренерів і цього можна навчитися безпечно. Врешті-решт, є такий вид спорту, який колись теж викликав нерозуміння й обурення, – паркур. А сьогодні він вже є нормою. Підлітки займаються в секціях, тренуються, створюють ком’юніті. Стрибок з трампліна у воду без підготовки і попередніх тренувань не менш небезпечний, ніж захоплення квадробінгом. Чи потрібно нам відмовляти дитину займатися стрибками у воду? Ні. Йому потрібно допомогти усвідомити свої можливості та правильно сформувати свою програму тренувань, щоб він міг виконувати ці завдання, поступово нарощуючи свої можливості. Те саме з квадробінгом. Не треба відразу стрибати з гілки на гілку, почни спочатку стрибати на підлозі. Можна спочатку вдома в кімнаті пострибати. І якщо в тебе це виходить, переходь там трохи вище на якийсь рівень. Все, ось і вся техніка безпеки при квадробінгу. 

Окремо стоїть небезпека, пов’язана із соціальним ставленням до такого виду спорту. Тобто, уявіть собі, що дитина пішла в парк, одягла маску і стала скакати по галявині, повторюючи рухи зайця чи кішки. Легко уявити, що навколо можуть з’явитися люди, які поставляться до побаченого негативно, стануть висміювати дитину. Якщо це будуть старші підлітки, вони можуть почати ображати квадробера, або навіть спровокувати конфлікт. Відповідно, батькам варто підготувати дитину до таких ситуацій, щоб вона знала, що відповідати, як поводитися. 

Світлана Романенко: Якщо продовжити тему небезпеки субкультури, важливо розуміти, які культурні коди, яку соціальну поведінку транслює дане об’єднання. І з приводу квадроберів ми не можемо сказати щось більш менш впевнено. Якщо це просто гра, така собі розвага, фізична активність, то це – одне. А якщо ця активність має на увазі копіювання не тільки рухів, а й поведінки тварин, наприклад, непоодинокі випадки, коли квадробери лякають, дряпають людей, – це зовсім інша ситуація, яка не може не викликати осуд. Другий момент – це наскільки сильно захопила дитину субкультура чи певне явище. Важливо чітко оцінювати ступінь впливу друзів, однолітків на дитину. Тут важливою формулою для батьків повинно бути розуміння, що жодна спільнота не повинна заміняти дитині родину. Порушення балансу між авторитетом батьків та авторитетом об’єднання на користь останнього – це шлях до проблем.

Як зрозуміти, що квадробінг стає небезпечним для дитини?

Сергій Чуднявцев: Так само як і за будь-якого іншого захоплення. Якщо дитина захоплюється чимось так, що це забирає весь її час і вона починає жертвувати іншими важливими галузями, сферами свого життя в ім’я цього захоплення, то це вже небезпечно. Не важливо про що йдеться, – комп’ютерні ігри, шахи чи квадробінг. Якщо дитина не хоче йти до школи, спілкуватися з однолітками, їсти, пити, спати, а хоче весь час приділяти своєму захопленню, нехтуючи нормальним життям, розвитком і навіть здоров’ям, то це захоплення стає для неї небезпечним. 

Що порадите батькам, які побачили як їхня дитина одягає вушка і хвіст і копіює поведінку тварин?

Світлана Романенко: Боротися безглуздо. А якщо неможливо боротися, необхідно хоча б спробувати організувати та очолити. Як це зробити? Головне правило – жодних різких радикальних рішень та заборон. Якщо ситуація не є деструктивною для дитини, то найкращим рішенням буде ухвалити цю реальність. Можливо, допомогти знайти секцію квадробіки, зробити необхідний захист для долоней, разом вибрати маску, щоб вона була не тільки гарною, а й зручною, не заважала дитині дихати, не викликала подразнень та запалень на шкірі. І не забути при цьому сказати: «Так, маска чудова, але твоє личко ще краще!». 

Тобто взяти таким чином ситуацію під контроль. Звичайно ситуація може виявляється більш занедбаною, – якщо, наприклад, з’ясовується, що дитина не може позитивно сприймати своє обличчя, своє тіло. В такому випадку знадобиться більш уваги та праці. І в такій ситуації краще звернутися до професіоналів, – до соціального педагога, або до психолога, щоб вивести дитину з цього стану. 

Придивляйтеся і прислухайтеся до підлітка. Важливо розмовляти не тільки про школу та оцінки, а про інтереси дитини. Ці поради виглядають досить банально, але наші дослідження, в тому числі одеських школярів, свідчить про те, що діти та дорослі існують сьогодні в різних паралельних світах. Нібито поряд, але кожен у своєму віртуальному просторі. 

Необхідно шукати перетин таких світів.

Мем із соцмереж

Сергій Чуднявцев: Я б порадив батькам частіше згадувати себе у дитинстві, у підлітковому віці. Наприклад, я можу згадати себе і пригадую, як у віці 7-8 років дуже любив грати з друзями в гру, яку ми назвали «Звірята». Масок у нас, на жаль, не було. Ми просто поринали у світ фантазії, де ми були не людьми, а якимись оленятами, тигренятами, ведмежатами. Ходили один до одного у гості, будували собі норки чи лігва. І для нас це було чимось на кшталт казки чи ніби занурення в якийсь мультфільм. 

Не знаю, чи всі дорослі грали в подібні ігри, але вони, напевно, грали у щось, що зараз їм може здаватися геть дивним, безглуздим, непотрібним. Але оскільки тепер це частина їхньої історії, вони не критикують самі себе в тому періоді часу, а просто вважають за краще думати про це, як про невинні дитячі витівки, ігри. Чому б не подивитись так на власних дітей? 

Мені здається, кожне захоплення, будь-яке заняття наших дітей насамперед слід розглядати саме з цього погляду. А вже потім поспостерігати, чи не виникає якихось небажаних ефектів, коли дитина занурюється у своє захоплення. І тоді можна прийти з відкритим діалогом і сказати: «Я радий, що ти осягаєш світ і знаходиш нові цікаві способи для цього. Дозволь поділитися з тобою своєю думкою, точкою зору, яку, можливо, ти поки що не побачив. Давай подивимося на твоє захоплення разом». І так будь-яке захоплення можна зробити більш безпечним, цікавим, веселим і щасливим для всіх оточуючих і для себе в першу чергу.

Світлана Романенко: Якщо повернутися до нашої гіпотези появи саме цієї субкультури, умовно кажучи, заздрості дітей успіху тварин в сучасному світі та інфантилізації, то варто ненав’язливо пояснити дитині, що людиною бути краще, ніж твариною. Що людина живе довше, що дорослішати не страшно, а, навпаки, цікаво. Що у дорослому житті з’являється більше можливостей. Змінюються погляди на оточуючий світ. А я, мама або тато, буду поряд та буду допомагати. Тому що, знов таки, за результатами наших досліджень, найбільш бажана допомога, яку підлітки сподіваються отримати від своїх батьків в майбутньому, – це моральна підтримка.

Раніше на  USIonline.com —

Флешмоб Емми Антонюк «До та після» – нова хвиля підтримки та сестринства (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.