До 2022 року безпековий вимір Східного партнерства мав переважно цивільний характер. Співпраця між ЄС та державами-партнерами концентрувалася на розвитку ефективного управління кордонами, боротьбі з організованою злочинністю, торгівлею людьми та незаконною міграцією, реформуванні правоохоронних органів, зміцненні верховенства права, кібербезпеці, протидії дезінформації та підвищенні стійкості до гібридних загроз. Таким чином, безпека трактувалася насамперед як складова демократичного врядування та суспільної стійкості, а не як питання оборони чи військового стримування.

Водночас у межах самого Східного партнерства відсутні будь-які механізми, характерні для військово-політичних союзів. Документи ініціативи не містять положень про колективну оборону або взаємні гарантії безпеки, не передбачають створення спільних військових штабів чи оборонних контингентів, а також не регулюють постачання летальної зброї, військової техніки або боєприпасів. На відміну від НАТО, Східне партнерство ніколи не розглядалося як інструмент військового стримування чи оборонного співробітництва.

Однак повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну у 2022 році продемонструвало недостатність традиційних інструментів Європейської політики сусідства для реагування на масштабну міждержавну агресію. Це стало каталізатором процесу сек’юритизації Східного партнерства, який проявився не у зміні його формального мандата, а у переосмисленні його місця в ширшій системі безпекової політики Європейського Союзу. Інакше кажучи, відбулася не мілітаризація самого Східного партнерства, а інтеграція цієї політики до нової архітектури європейської безпеки, в якій цивільні інструменти дедалі тісніше взаємодіють із механізмами оборонної підтримки.

Зберігаючи Східне партнерство як платформу цивільного співробітництва, Європейський Союз виніс військову підтримку держав-партнерів за його інституційні межі та здійснює її через окремі інструменти Спільної політики безпеки та оборони. Насамперед ідеться про Європейський фонд миру, який став основним механізмом фінансування військової допомоги Україні, а також підтримки оборонних спроможностей Молдови та Вірменії. Важливу роль відіграє також Військова місія ЄС з надання допомоги Україні, що забезпечує підготовку українських військовослужбовців на території держав-членів Європейського Союзу. Додатковим елементом нової безпекової моделі стали двосторонні безпекові угоди між ЄС, його державами-членами та Україною, укладені після прийняття Спільної декларації G7 у Вільнюсі у 2023 році.

Таким чином, після 2022 року сформувалася своєрідна подвійна архітектура співробітництва. З одного боку, Східне партнерство продовжує виконувати функції інструменту демократичної трансформації, економічної інтеграції, розвитку інституційної стійкості, кібербезпеки та протидії гібридним загрозам. З іншого боку, реальні завдання військової підтримки, розвитку оборонних спроможностей і стратегічного стримування реалізуються через окремі механізми Спільної політики безпеки та оборони ЄС. Такий функціональний розподіл дозволив Європейському Союзу зберегти первинну концепцію Східного партнерства, водночас адаптувавши свою політику до нових геополітичних реалій.

Декілька слів про роль Китаю в регіоні Східного партнерства, адже усвідомлення того, що «китайський фактор» може допомогти державам подолати економічний розрив із Заходом, здатне призвести до важливих змін. Китайська загроза економічній безпеці Євросоюзу, його зближення КНР з росією і роль у російській агресії проти України є викликами для ЄС. Оскільки Китаю треба подолати упередження, що пустили коріння в ЄС і в Україні, оскільки ставлення українців до цієї країни погіршилося після повномасштабного вторгнення росії з огляду на неоднозначну позицію Пекіна до війни. Опитування громадської думки (2024) продемонструвало, що лише 4% українських респондентів «позитивно» ставляться до Китаю, приблизно 17% тих, хто ставиться «в основному позитивно», майже 59% «негативно» та ще 20% «не визначилися». Близько 62% українських респондентів не вбачають у КНР посередника у потенційних переговорах із росією, тоді як лише 22% готові довірити йому таку роль. Відкритим лишається питання щодо розуміння Пекіном впливу на політику виборців демократичних країн. Недооцінка ролі громадської думки здатна зруйнувати нові очікування в геополітичній конкуренції, надані КНР недалекоглядною політикою росії та США.

Отже, процес сек’юритизації Східного партнерства полягає у зміні політичного значення цієї ініціативи: із механізму нормативної інтеграції вона перетворюється на складову ширшої стратегії забезпечення безпеки Європейського Союзу. У сучасних умовах Східне партнерство виконує функцію підвищення стійкості держав-партнерів до зовнішніх загроз, тоді як військовий вимір забезпечується паралельними інструментами ЄС. Саме така модель відкриває шлях до подальшої еволюції політики Європейського Союзу щодо його східного сусідства в умовах постійної небезпеки та підтверджує перехід від суто нормативної до комплексної безпекової парадигми.