> Війна зближує: як християнські волонтери допомагають Херсонщині (фото)

Війна зближує: як християнські волонтери допомагають Херсонщині (фото)

17 Грудня 2023, 12:42

Павло - відставний офіцер, який боронив Україну на сході з 2014 по 2020 роки, зараз – волонтер. Андрій - інженер з опалення, капелан з Військового корпусу «Християнська спілка». До літа 2022 року вони не знали один одного, та кожний намагався допомогти українцям у скрутні часи чим міг. Але війна згуртовує і чоловіки об'єднали зусилля у волонтерській діяльності на півдні України. Вони привозять гуманітарну та медичну допомогу у зруйновані села Миколаївщини та Херсонщини, опікуються пораненими бійцями та навіть планують побудувати модульне містечко для переселенців в Одесі.

Кореспонденти Української Служби Інформації вирушили разом із християнськими волонтерами в селище Комишани, що в 8 км від Херсону. Туди ми відвезли медичне обладнання для маломобільних людей, яких в громаді попри щоденні обстріли залишається чимало.

Дорогою до Камишан Павло та Андрій розказують про те, яку ще допомогу вони надають людям.

Павло воював з 2014 по 2020 рік. Пройшов всю лінію фронту починаючи з Луганську та закінчуючи Маріуполем. Зараз він відставний офіцер й представник ГО «Сімейний клуб два в одному». До війни ця організація надавала психологічну та духовну допомогу людям, які хочуть вступити у шлюб чи мають якісь труднощі у родині. З початком повномасштабного вторгнення ГО «переформувалося» та почало забезпечувати продуктами харчування та гігієною людей з вразливих груп населення.

Ми партнери місії ООН «Сумка Самарянина». Від них ми отримували гуманітарку та роздавали її у Миколаївській, Херсонській та Одеській областях. Війна зближує і в нас з’явилося багато партнерів по всьому світу. Окрім гуманітарки ми почали возити ліки та медичне обладнання. Наприклад, ми вже доставили багатофункціональні ліжка із Франції до одеського санаторію, де проходять реабілітацію поранені бійці, – розказав Павло.

За його словами, ГО «Сімейний клуб два в одному» за підтримки американських благодійників хоче побудувати в Одесі модульне містечко для переселенців.

Спільно з державою та закордонними партнерами з США ми хочемо в Одесі побудувати містечко для переселенців. Це будуть модульні будиночки на базі санаторію «Зелена Гірка» у Чорноморці. Також є варіант розміщення будиночків у Нерубайському під Одесою. Наразі ми чекаємо дозвіл на будівництво від Офісу Президента. В нас 480 сімей зможе одразу жити у Зеленій Гірці. Якщо капітал дозволить, поставимо будиночки у 2 локаціях, – розповідає Павло.

Основний напрямок допомоги ГО «Сімейний клуб два в одному» – це допомога цивільному населенню. Проте за можливості волонтери надають підтримку й військовим.

Зокрема зараз за кошти грантової підтримки ГО планує відкрти проєкт з соціальної реабілітації військових.

Андрій також наголошує, що проблема психологічної реабілітації військових є нагальною.

Коли почалася війна, я дуже хотів духовно та психологічно підтримувати бійців на нулі. Але там і без мене вистачає капеланів. Наразі в нас постає питання щодо психологічної реабілітації військових після лікування. Після хірургії їх відправляють додому і вони не знають, як жити далі. Наприклад, у Білій Церкві був випадок, коли чоловіка після важкого поранення виписали до дому без надання психологічної допомоги. Одного дня він просто дивився телевізор і через гучний вигук сина, який бавився поряд, втратив зв’язок з реальністю та вдарив малого. Чоловік проти волі подумки перенісся на війну та сприйняв дитину як ворога. Дитина вилетіла у коридор, а коли свідомість повернулася до чоловіка, він від жаху за скоєне закрився на балконі та почав нервово курити. Його дружина дзвонила моєму колезі, теж капелану, щоб той допоміг витягти чоловіка з того стану. І таких випадків безліч. Після хірургії немає психологічної реабілітації. Саме цим я й займаюсь – двічі на тиждень проводжу бесіди з пораненими в Одеській обласній лікарні, – розказує Андрій.

До війни Андрій працював інженером з опалювання та їздив на Донеччину волонтером у 2017-2019 роках. Він допомагав з доставкою гуманітарки та відновленням опалення в будинках.

Коли почалася війна, мої віруючі друзі з Європи захотіли допомогти людям в Україні бодай чимось. Після декількох грошових переказів вони порадили мені звернутися до великої церкви в Канаді. Ми зкомунікували, але для того, щоб отримати допомогу від цієї церкви я мав створити фонд чи ГО. Я розгубився, адже звик допомагати людям мовчки, без розголосу. Зрештою я все ж відкрив фонд «Життя для України» – адже це потрібно донорам для звітів, а допомога благодійників вкрай важлива для наших людей. Півроку вже маємо спільні проєкти з ГО «Сімейний клуб 2 в 1», – розказує Андрій.

Однією з перших таких ініциатив було встановлення системи з очищення води у приміщенні церкви в селі Комишани під Херсоном.

Комишанська громада постраждала через підтоплення після підриву ГЕС, тут була проблема з питною водою. В молитвеному будинку є свердловина глибиною 40 метрів. Ми встановили тут систему очистки води «Зворотній осмос». Установка збагачує воду мінералами. Кран виведено на вулицю, де люди можуть набирати воду. Наразі водою користуються місцеві жителі, але є можливість ділитися нею і з селищами, які поряд з Камишанами. Установка очищує 300 літрів на годину, – розказує Андрій.

За розмовою не помічаємо, як вже доїхали до Комишан – центру Комишанського старостинського округу, до складу якого входять ще селища Зимівник, Приозерне та Благовіщенське. Як ми дізналися від старости громади Катерини Рогової, до війни в цих чотирьох селищах проживали майже 11 тис. людей. На момент деокупації Херсону половина населення виїхала. Попри щоденні обстріли люди повертаються до громади. Так, станом на кінець листопада в окрузі проживають близько 7 тис. людей, з них 211 – діти. В самих Комишанах залишилося близько 1 500 людей.

З 24 жовтня у нас ввели примусову евакуацію дітей, тож родини з малечею мають залишити громаду. Але люди не хочуть покидати свої оселі та попри заборону залишаються. З такими родинами працюють поліцейські та вмовляють їх поїхати, – каже Катерина Рогова.

Щодо обстрілів, найбільше від них страждають саме жителі Комишан. У всій же громаді від вибухів пошкоджено понад 600 будинків, ще понад 200 будинків зазнали руйнації унаслідок підтоплення. Постраждали школа та поліклініка, бібліотека. А ось у місцеву церкву не зачепило. Віряни кажуть, «бог відвів». Сюди й прямуємо.

Два знаряди летіли у нашу церкву. Сатана хотів її зруйнувати. Але вони пролетіли зовсім поряд і нас не зачепило. Один впав у городі в 20 метрах від молитвеного дому. В росіян немає розкладу обстрілів. Стріляють і вдень, і вночі. Тихих днів немає, а вночі ще й дрони дзижчать, – розказує пастор Франц Петрович.

В підвалі церкви віряни облаштували так званий «Пункт незламності». Тут люди можуть отримати їжу, одяг та гігієнічні набори.

Камишанівці самі приходять за допомогою. А ось, наприклад, у Кизомис, Киндійку та Білозерку – ми розвозимо. Бо туди майже не приїжджають волонтери через обстріли. А люди живуть, не хочуть евакуюватися, – розказує нам волонтер Михайло.

У Михайла десятеро дітей і всі вони теж знаходяться в Комишанах. Питаємо, чому так.

В мене тут батьки, тато з інвалідністю. Пропонували евакуюватися моїй дружині Віолетті з дітьми, але вона не погодилася. Тож ми з родиною вирішили залишитися. Молодшій дитині рік і три місяці. Також тут моя сестра живе, в неї шестеро дітей. Бог береже, ми бачимо все своїми очима та розуміємо небезпеку, але все одно відчуваємо божий захист та потребу залишатися на місці для того, щоб допомагати іншим людям, – розказує чоловік.

Чотири місяці тому до городу будинку Михайла прилетів снаряд. Це відбулося на очах їх 11-річної доньки Аделіни.

У сусідів усі вікна вилетіли та уламками побило будинок. У нас же вікна всі цілі, ніщо не постраждало, – згадує Михайло.

Тим часом до нас підходить молода жінка та запрошує пообідати разом із вірянами. Це – Віолетта, дружина Михайла.

В мене тут батьки. Й тут батьки Михайла. Коли люди почали виїжджати, я одразу сказала, що без батьків не поїду. Діти спочатку хотіли, щоб ми виїхали. Але коли наша родина почала займатися допомогою іншим, вони зрозуміли, що місце нашої родини – тут. Старша донька Аніта, наприклад, куховарить, щоб я могла більше займатися волонтерством. Всіх наших дітей ми назвали на букву А: Аніта, Артур, Аделіна, Авінір, Авєль, Алєкс, Антон, Амір, Авіталь та Анель. Коли друзі дізналися, що я вагітна у десятий раз, жартували, що дитину треба назвати вже на букву Я, – розказує Віолетта.

Жінка розказує, що до них вже приходила поліція та наполягала на евакуації.

Я відмовилася, адже нам запропонували варіант переселення у гуртожиток. А тут в моїх дітей великий будинок, у кожного своя кімната. Так, раніше було страшно, але зараз вже звикли. Реально важко було після деокупації – світла не було місяць, а я тоді щойно вийшла з пологового після кесарева. Уявіть, як в холод без світла випрати речі на 10 дітей. Днями ось вночі сильно стріляли. Я встала та запустила пральну машинку! І о третій ранку електрика вимкнулася, а я встигла все перепрати. Війна закінчиться, прийде час та все буде добре, – говорить Віолетта.

Далі відправляємося разом із волонтерами на склад у іншому кінці селища – туди як раз під’їжджає машина з теплим одягом, постільною білизною, побутовою хімією, ковдри, продуктами, ліками, інвалідними ходунками та колясками. Всі ці речі в громаду доставляють волонтери з ГО «Сімейний клуб два в одному» та БФ «Життя для України».

Дорогою до складу волонтери показують нам руйнування у селищі та розказують сумні історії.

Ось бачите, цю машину за часів окупації спалили росіяни. Сусід пригнав на ремонт, звечора зняв старі полу осі, а зранку хотів нові чіпляти. А вночі руські п’яні ходили, та вирішили викрасти. Сіли, а вона не їде. Вони тоді просто спалили автівку. Життя було жахливим, – розказує Михайло.

Вулиці у селищі майже пусті, лише поодинокі бабусі сидять на лавках біля своїх домів. Дивляться вони на нас з недовірою – бояться, що фотографуємо щось для ворога.

Вікна у багатьох будинках забиті фанерою, дахи – перетягнуті синьою плівкою, паркани – побиті уламками, а газові комунікації завалені мішками з піском для безпеки при влучанні.

Проте в селищі працює ринок та поліклініка. Але обидві локації часто обстрілюються через велике скупчення людей.

На волонтерському складі ми познайомилися з його завідувачкою, волонтеркою Іриною. Жінка каже, що частина отриманого сьогодні медобладнання направлять до селища Приозерне та у Зеленівку.

Там дуже потрібна допомога. Ось сьогодні, наприклад, в Зеленівці через обстріл постраждала родина. Дідусь загинув, мамі відірвало ноги, а дворічний син вцілів. Ви ж знаєте, як нас тяжко обстрілюють, – каже Ірина.

Жінка розказує, що за гуманітаркою на склад за раз приходять по 2-3 людини, масових видач більше не проводять, знов таки – через обстріли.

Будинок Ірини не постраждав, але одного дня снаряд влучив в будівлю літньої кухні та розтрощив її. Діти жінки вже дорослі та виїхали з селища, наразі вони живуть у Хмельницькому.

У вересні померла моя мама. І я не дозволила дітям сюди приїжджати. Сама до них їздила. І в мене там сталася панічна атака. Два роки я не бачила цивілізації. А там машини, люди…, – розказує Ірина.

Волонтерка розказує, що 11 листопада для всіх Херсонців- велике свято. А особливо для неї день звільнення важливіший за День народження та Новий рік.

В нас саме велике свято, нас звільнили. Я торт спекла. Всю окупацію тут були. Тут був жах. Я пів року не виходила з подвір’я. Вони не соромилися, перевертали все до гори ногами в хаті під час обшуків. Шукали зброю. Я не можу передати словами те відчуття, коли в селище зайшли наші військові. Це відчуття свободи. Коли росіяни залишали Херсон, вони підірвали вишку зв’язку і ми були відрізані від світу і не знали, що коїться. Бачу, чоловік несеться вулицею на дитячому велосипеді- колінки вище за вуха, та кричить, що наші прийшли. Хто відкопував прапори, хто зі схованки на горищі діставав, примотували на лопати та сапки, дорогою квіти рвали – всім селом біжали зустрічати. Плакали. Потім тиждень святкували, хоч без світла, газу та води були. Прали хлопцям задублі речі – у сусідки був слабенький генератор і він тягнув пральну машинку «Ауріка». Сушили біля печі, я розвішували їх куртки на ходунках мами. Було важко, але це таке щастя було! Звільнення Херсону – це справжнє свято! – Ірина не стримує сліз.

Далі допомагаємо волонтерам із розвантаженням автівки з допомогою. Пакунки виймає також усміхнений чоловік невеликого зросту. Це дядя Гріша. Він весь час жартує, але, як розказали нам інші волонтери, за його посмішкою ховається величезне горе.

В серпні цього року ворожим снарядом вбило його дружину Ірину. Жінка вийшла розвісити білизну на подвір’ї та у город прилетіло. Дядя Гриша не хоче про це розповідати і починає плакати при одній згадці про кохану, тож з цим питанням ми до нього не підходимо.

Перед від’їздом волонтерів всі присутні обіймаються та утворюють коло- так люди моляться за мир, життя та розквіт нашої країни. Незламні люди різного віку, статі, віросповідання та долі- кожен наближує Перемогу як може.