Від Мексики до Балтії: хто і як підтримує Україну у боротьбі – інтерв’ю із заступником міністра закордонних справ

Чому це можливо та які проєкти стали найуспішнішими Українська Служба Інформації дізнавалася в інтерв’ю у заступника міністра закордонних справ України Олександра Міщенка.

З якими країнами Україна зараз працює у сфері залучення волонтерської допомоги та з ким найбільш успішно?

Волонтерська допомога є надзвичайно важливою складовою загальної підтримки України, особливо в період триваючих переговорів між урядами України та країн-партнерів про сфери та обсяги допомоги. Ця діяльність волонтерів триває вже три роки, і найбільшу активність демонструють наші сусіди. Водночас підтримка надходить з усього світу.

Для віддалених країн, таких як Мексика, це значне навантаження через складну логістику, проте навіть звідти Україна отримує допомогу. Найактивніше підтримують Україну волонтери з країн Балтії та Скандинавії, Польща, Румунія, Чехія, Німеччина та Італія.

Коли ми говоримо про волонтерство, маємо на увазі офіційні організації, приватні фонди чи окремих осіб? Які з них є найефективнішими?

Серед волонтерів найефективнішу підтримку надають недержавні організації. В Італії особливо активними є релігійні спільноти, що співпрацюють зі Святим Престолом. Вони створили кілька осередків у Львові та Києві й надають допомогу Україні ще з 1991 року.

Окремі країни, наприклад Балтійські держави, зокрема Латвія, де я мав честь бути Послом України, значно посилили свої волонтерські ініціативи з початку війни. Наприклад, Латвія передала Україні 4 800 автомобілів – і це виключно завдяки волонтерським організаціям.

Розкажіть про вашу спільну роботу з Латвією. Які там люди, і як вони ставляться до українців?

Коли я лише їхав до Латвії, мене застерігали, що балтійці – холодні люди, а клімат там суворий. Проте жодне з цих тверджень не підтвердилося. І люди там теплі, і клімат виявився цілком комфортним.

Особливо під час війни латвійці показали себе як наші найближчі союзники і брати. Попри відмінності в мовах та релігії, у нас багато спільного в історії. Вони пережили 50 років радянської окупації й чудово розуміють, що таке путінська Росія. Саме тому з перших днів війни Латвія стала одним із найвідданіших союзників України.

Перше озброєння від Латвії надійшло в Україну за день до повномасштабного вторгнення – 23 лютого о 18:00, коли до Києва прибули переносні зенітні ракетні комплекси Stinger. Тоді я обіймав посаду Посла й прибув в Україну разом із Міністром закордонних справ Латвії Едгарсом Рінкевичсом, який нині є Президентом країни. Саме він особисто доставив ці Stinger, демонструючи рішучу підтримку України в найнеобхідніший момент.

Потім був Гостомель. Коли наші війська відбивали атаки російських диверсійних груп, у нас вже були Stinger. Тому без сумнівів можна сказати, що Латвія зробила вагомий внесок у протидію російському плану «бліцкригу» по захопленню України. Хоча ця допомога була невеликою за обсягом, у той критичний момент вона відіграла без перебільшення вирішальну роль.

У чому саме полягає допомога волонтерських організацій? Чи є конкретні цифри?

Обсяги допомоги різні, але загальна сума вже перевищила мільйон євро від кожної великої волонтерської організації. Зараз я підтримую зв’язок приблизно з десятьма організаціями в Латвії. Деякі з них спеціалізуються на забезпеченні України автомобілями, зокрема Agendum.

Спочатку це було невелике СТО, але з початком повномасштабного вторгнення до них почали звертатися люди, які пропонували свої автомобілі з незначними несправностями або другу машину, якою вони не користувалися. Вони просили відремонтувати їх і передати в Україну. Ідея швидко набула популярності, і організація почала зростати.

З’явилися меценати, готові фінансувати цю ініціативу. Наприклад, група заможних ентузіастів ралі, які займалися перегонами в горах, передали свої автомобілі, інвестували у розвиток майстерні, і тепер організація Agendum перетворилася на потужну волонтерську структуру. Вона підтримує прямий зв’язок із багатьма підрозділами Збройних Сил України та отримує замовлення на транспортні засоби безпосередньо від наших військових.

Інша організація — Tavi Draugi — спеціалізується на допомозі Чернігівській області. Вони привозять дітям із прифронтових регіонів комп’ютери, книги, канцелярські товари, а також допомагають облаштовувати лікарні Чернігівщини.

Ще одна організація — Spotify — передає Україні Starlink, квадроцикли, дрони та іншу техніку.

Проте головною латвійською організацією є фонд Ziedot — це некомерційна благодійна платформа, яка акумулює зібрані кошти та спрямовує їх на різні програми допомоги. Вони впровадили повну автоматизацію та цифровізацію процесів, що дозволяє кожному відстежувати, скільки коштів було витрачено на ту чи іншу ініціативу.

Пригадую випадок, коли вони оголосили збір на Bayraktar і зібрали 900 000 євро. Цієї суми виявилося недостатньо для придбання безпілотника, проте, оскільки кошти вже були акумульовані, фонд вирішив спрямувати їх на закупівлю дронів і позашляховиків. У підсумку вони завантажили 15 джипів дронами та відправили їх на передову.

Кожна організація допомагає, чим може. Ми завжди закликали латвійців: кожна банка тушонки, кожна куля, кожна гармата, кожен танк чи автомобіль — це врятоване життя наших людей і ще один крок до нашої спільної перемоги над нашим спільним ворогом!

Ми щиро вдячні їм за цю підтримку та небайдужість.

Як зараз організована медична допомога українським військовим після поранень? Куди звертатися за такою допомогою? Як потрапити в програму лікування та реабілітації?

Централізовано цей процес координується Міністерством у справах ветеранів України та Міністерством оборони України. Медична служба при цих установах приймає заявки та самостійно здійснює пошук людей, які відповідають критеріям для певних категорій лікування.

Щодо Латвії, там діє реабілітаційний центр Vaivari, розташований у Юрмалі. Він уже прийняв близько 500 наших воїнів на реабілітацію після протезування або для подальшого протезування. Усі операції проводилися безкоштовно, оскільки їх фінансувала Латвія за власні кошти.

Першим військовим, який потрапив у цю програму, був Богдан Мазненко (інтерв’ю з ним дивіться в наступному випуску). Унаслідок бойових дій він зазнав тяжкого поранення, яке призвело майже до повного відриву ноги. Проте лікарям вдалося не лише врятувати кінцівку, а й повністю її відновити. Сьогодні він мешкає в Борисполі та ходить на власних ногах.

Усі країни надають підтримку Україні, проте балтійські держави є одними з найактивніших союзників. Вони не лише фінансово підтримують Збройні Сили України та державний бюджет, а й організовують відпочинок для українських дітей, чиї батьки загинули або перебувають на фронті та надають іншу допомогу.

Польща стала найбільшим військовим хабом і першою прийняла найбільшу хвилю тимчасово переміщених українців. Обсяг наданої допомоги настільки великий, що його можна перераховувати нескінченно.

Військовослужбовцям варто звертатися до українських організацій, які вже мають налагоджені контакти із закордонними партнерами. Крім того, наші посольства активно долучається до цього процесу та опікується військовими, які проходять лікування за кордоном.

Це мають бути якісь особливі травми, щоб потрапити на лікування?

Кожна країна спеціалізується на певному напрямі медичної допомоги. Наприклад, Латвія зосереджена на реабілітації осіб, які втратили кінцівки, але не приймає пацієнтів із черепно-мозковими травмами, нейротравмами чи іншими складними діагнозами. Водночас інші країни мають власні підходи та спеціалізації. Саме тому медична служба Міністерства оборони України чітко координує ці процеси та може надати більш детальну інформацію щодо можливостей лікування за кордоном.

А як щодо протезування? Деякі військові чекають на протези вже близько року.

Так, безумовно, це надзвичайно складний і дорогий процес. У кожному випадку необхідний індивідуальний підхід, адже справа не тільки у виготовленні протеза, а й у навчанні людини користуватися ним, що включає тривалий реабілітаційний період. Тривалість адаптації залежить від локалізації ампутації та типу системи управління протезом.

Війна – це жорстока реальність: поранити чи втратити кінцівку можна за секунду, але відновлення та повернення до повноцінного життя потребує місяців чи навіть років наполегливої праці.

Розкажіть про найуспішніший або проєкт, або проєкт, який вам запам’ятався найбільше.

Так, проєктів було багато, і кожен із них був важливим та успішним. Але особливо я пишаюся підтримкою, яку надавали латвійці.

Латвія — маленька країна з населенням лише 1,8 мільйона людей, проте не було жодного дня, щоб із Латвії не надходила допомога. Якщо активність державних структур зменшувалася, одразу активізувалися волонтери, або навпаки. Мери міст Латвії налагодили пряме співробітництво з нашими мерами. Це мене щиро вразило — люди не втомлювалися і робили стільки всього. Така підтримка була і залишається неймовірною.

Ми навіть звернулися до латвійських мисливців. Уявіть собі – вони передали нам мільйони банок консервів із дичини! Коли дізналися про нашу ініціативу, одразу відгукнулися: «Ми можемо передати вам тушонку». І вона стала надзвичайно популярною.

Пригадую випадок у лікарні, коли відвідував нашого пораненого військового. У нього були важкі поранення, і ми запитали: «Чи потрібно вам щось? Як харчуєтеся?» Він відповів: «Нормально». Уже коли ми виходили, я запитав: «Може, вам тушонки?» Він зітхнув: «Та ні, я на фронті її вже стільки наївся». Я розвертаюся і кажу: «А якщо тушонка з дичини?» Його реакція миттєво змінилася: «О, так, так, давайте!»

Здавалося б, дрібниці, але саме такі речі додають нашим воїнам сил і підтримують їх.

Нашим пораненим потрібна, перш за все, сила духу – і такі ініціативи справді працюють. У цьому нам дуже допомагала українська діаспора в Латвії. Ми організували роботу так, щоб жоден наш військовий не залишався без підтримки та опіки від організацій жодного дня.

Був ще один випадок, який мене глибоко та приємно вразив. В Латвії лікувався хлопець, на ім’я Юрій – йому було всього 25 років, і він втратив обидві ноги. Він переживав важку депресію. Коли ми приїжджали з делегаціями, він завжди уникав фотографій, і ми, зрозуміло, не наполягали на цьому. Це був дуже складний випадок, особливо з моральної точки зору.

І ось якось я приїжджаю, а він мені кричить: «Пане посол, а чому ви мене не кличете фотографуватися?» І виходить на протезах – гордо, впевнено, щасливий. Це був зовсім інший Юрій. Потім лікарі розповіли, як наполегливо він вчився їздити на велосипеді – і навчився! Оце справжнє диво. Такі моменти западають у душу й надихають допомагати ще більше.

Був також випадок, коли нам передали 46 квадроциклів, і кожен із них був оснащений причепом, здатним вивезти двох поранених. Це було надзвичайно важливо, адже на передовій немає доріг, і багато поранених бійців гинули від втрати крові, бо їх було дуже складно евакуювати з лінії фронту. Ми зробили пост у Facebook, і мені написали коментар: «Пане посол, чим ви пишаєтеся? Це ж просто піар. У нас армія 700 тисяч, а ви передали лише 46 квадроциклів». Зазвичай я не реагую на такі речі, але цього разу вирішив відповісти. Я написав: «Можливо, ви маєте рацію, що це не так багато. Але подумаймо: якщо хоча б один із цих квадроциклів врятує вашого сина, брата чи батька, тоді це буде багато чи мало?». І на цьому дискусія завершилася, адже відповідь очевидна – це все що людині треба, якщо його пораненого родича треба вивезти з поля бою.

Тож я хочу сказати: коли ми почнемо сприймати фронт так, ніби там воює наш син, брат чи близька людина, тоді ми побачимо справжні результати у питанні допомоги нашим військовим.

Які настрої в Латвії? Чи хвилюються люди, що Росія може напасти й на них?

Саме так. Вони прекрасно розуміють, що Росія давно б вже напала на Латвію, якби та не була членом НАТО. Сьогодні це єдине, що стримує Росію від відкритої агресії. Але відсутність прямих атак і введення військ не означає, що немає втручання. Москва веде підривну діяльність, використовуючи муніципальні та парламентські вибори, підкуповуючи виборців і політиків. Це добре видно на прикладі Словаччини та Угорщини. Подивіться на псевдоєвропейців Фіцо та Орбана – їхні дії явно інспіровані Москвою. Аналогічні тенденції спостерігаються на виборах у Молдові та Румунії, всюди видно руку Кремля. Усе це спрямовано на підрив єдності Європи. Найстрашніший для Росії сценарій – це згуртованість європейських країн у підтримці України.

 Коли, на вашу думку, закінчиться війна? Чи є якісь прогнози?

Я не робитиму жодних прогнозів. Скажу лише одне: війна закінчиться тоді, коли світ об’єднається, коли наша армія матиме необхідні ресурси для боротьби з ворогом, а міжнародна спільнота усвідомить, що іншого шляху, окрім як посилити тиск на Росію, задушити її санкціями, економічно та надати Україні достатньо зброї, не існує. Без цього завершити війну неможливо.

Фактори, завдяки яким Україна продовжує боротьбу, — це героїзм української армії, стійкість усього народу та міжнародна підтримка. Це три ключові складові нашої оборони, і втрата хоча б однієї з них значно ускладнить нашу боротьбу.

Ви активно підтримуєте Одеський  Військово-морський ліцей. Розкажіть про це. Чому саме цей навчальний заклад?

У моїй біографії є такий момент: у 15 років я вступив до Київського суворовського училища. З дитинства мріяв стати військовим, успішно закінчив училище, а згодом — Донецьке вище військово-політичне училище. Після цього чотири роки служив офіцером, але в цей час повністю розчарувався в армії. Я не міг зрозуміти поведінку радянської армії, армії окупанта, її мотиви та дії. У 1989 році, з великими труднощами, звільнився — тоді піти зі служби було непросто. Але повага до військової професії залишилася незмінною.

Коли до мене звернулася депутатка Верховної Ради України Соломія Бобровська, яка відвідала Одеський військово-морський ліцей, і розповіла, що він у жахливому стані — адже вони переїхали з Криму, — вона знайшла ту струну в моїй душі, на якій можна було грати.

Я поїхав туди – на той момент я був радником віцеспікерки Верховної Ради України Олени Кондратюк. В результаті разом з Оленою Кондратюк ми взяли цей ліцей під свій патронат. За рік нам вдалося зробити досить багато. Знову ж таки, відгукнулися наші латвійські друзі.

З важливого — ліцею було передано два автобуси. Один із них — Mercedes, призначений для далеких поїздок, оснащений телевізором та необхідним обладнанням. Другий — для локальних перевезень. Завдяки допомозі латвійських та литовських партнерів повністю облаштували бомбосховище, зробивши його придатним як для навчання, так і для сну. Встановлені меблі, спеціально розраховані на витримування можливих обстрілів.

Окрім цього, ми передали ліцею бібліотеку, акваланги, катер із причепом для транспортування. Також вдалося організувати стажування ліцеїстів на базі НАТО на Балтійському флоті.

Мене дуже радує, що діти змогли побачити НАТО зсередини. Я їм кажу: «Тепер, коли Україна вступить у НАТО, ви теоретично вже зможете бути офіцерами Альянсу, але для того, щоб це стало реальністю, ви маєте наполегливо вчитися!».

Заздрите їм?

Звісно, заздрю. У мене таких умов не було. Я дуже поважаю військову професію, і сьогодні наша армія відновила в мені віру в цю професію. Чому я так ставлюся до армії?

Коли я був послом, моїм головним завданням було допомагати нашій армії. Другим пріоритетом була підтримка поранених, а третім — допомога нашим біженцям. Я переконаний, що зараз — це головне для України. Вона — рушійний локомотив, а ми, дипломати, своєю роботою маємо забезпечити їй усю можливу підтримку.

Тому ліцеїсти цього навчального закладу для мене — як рідні діти. Ми разом з нашими латвійськими друзями зробили для них те, що було в наших силах, і будемо підтримувати їх надалі.

Що вам дала військова освіта і кар’єра?

Я викладаю в багатьох навчальних закладах і завжди наголошую: будь-яка освіта, якщо ви здобуваєте її сумлінно й стаєте фахівцем у своїй сфері, обов’язково стане у пригоді. Наприклад, моя військова освіта допомогла мені налагоджувати зв’язки та відкривати двері в усіх структурах, де я працював.

Я був послом у чотирьох країнах — Австралії, Туреччині, Азербайджані та Латвії. І скрізь, де я працював, мені вдавалося вибудовувати конструктивні стосунки з військовими. Вони бачили мій бекграунд і розуміли, що ми говоримо однією мовою. Дипломатичну кар’єру я розпочав майже з нуля вже в дорослому віці, а не студентом, і це дало мені особливий досвід і потім перевагу в комунікації.

Тоді я керував відділом міжнародного співробітництва Львівського національного університету імені І. Франка. До цього здобув ще і юридичну освіту, щоб доповнити свій військовий вишкіл. Однак саме військові знання відігравали ключову роль у моїй кар’єрі, відкриваючи двері та допомагаючи знаходити спільну мову з людьми в різних сферах.

Звісно, я не знаю зараз сучасної техніки, але базові знання дуже допомагають. Також військове училище навчило мене терпінню, працездатності, витривалості. Часто у цивільних професіях люди себе надто бережуть,  а в мене не існувало вихідних: якщо є робота – її треба зробити.

І це, звичайно, допомогло мені досягти позитивних результатів на дипломатичній службі. Багато моїх колег не досягли успіху лише тому, що перебирали і вибирали. А я брався за будь-яку можливість, незалежно від того, легше мені буде чи складніше.

Працювати треба плідно, наполегливо, не очікувати нагород чи посад. Ось що мені дала армія.

Чи змінилося суворовське училище з часів, коли ви там навчалися?

Після розвалу СРСР і до війни з РФ у 2014 році сфера військової освіти переживала занепад. Зараз ситуація кардинально змінилася: професія стала затребуваною, престижною і життєво необхідною для країни.

Я завжди наголошую курсантам: ви зобов’язані вчитися, адже від ваших знань залежить не лише ваше життя, а й життя ваших підлеглих. Командир несе відповідальність не тільки за себе, а й за свою команду. Його обов’язок — виконати завдання, але при цьому зберегти якомога більше людей.

Кожного дня, коли ви навчаєтесь, ви маєте думати: що ви пропустили, і що будете робити, якщо під час військового завдання вам знадобляться саме ці знання.

Це вже не жарти. Це вже не та армія, де було гіпотетично: “чи буде війна, чи ні”. Ми вже знаємо, що війна є і буде, поки існує Путін і поки існує Росія.

Тому треба допомагати Збройним Силам України. Допомагати вчитися. Вчити їх вчитися, щоб вони усвідомлювали, що це не просто навчання. Молодь не завжди це розуміє.

Ваш девіз?

У нашій дипломатичній академії, куратором якої я є, на стіні написано девіз, що ґрунтується на правилі трьох «П» — професіоналізм, патріотизм і порядність. Це принципи, яких дотримувався видатний український дипломат Геннадій Йосипович Удовенко. Ми зі студентами часто обговорюємо, яке з цих понять слід поставити на перше місце, адже кожне з них є ключовим для справжнього дипломата.

У нас написано «професіоналізм», але я вважаю, що головне – порядність. Чому? Бо професіоналізм без моралі може бути небезпечним. Чи хочу я, наприклад, моїм гіпотетичним кілером був професіоналом? Ні. Чи хочу я, щоб він був патріотом? Теж ні. Наприклад, росіяни – патріоти своєї країни, але вони приходять вбивати нас.

А тепер візьмемо «порядність». Чи може порядна людина бути непрофесіоналом? Напевно, ні. Чи може порядна людина не бути патріотом? Теж, швидше за все, ні.

Тому для мене девіз такий: потрібно бути порядним щодо своєї роботи – тобто професіоналом, порядним щодо своєї країни – тобто патріотом, бути принциповим, незалежним, об’єктивним і робити все на благо країни. І тоді все вийде.

Раніше на  USIonline.com —

Демократія штука погана, але краще ще ніхто не придумав: інтервʼю з ексзаступником міністра економіки Михайлом Поживановим

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.