Від левенят до безпритульних собак: як одесити та херсонці рятують тих, кого не евакуювали (фото)

У цьому матеріалі ми розкажемо, як саме працює ця «ветеринарна гуманітарна місія» – від першого дзвінка про порятунок до передачі тварини в добрі руки.

«Я оперував собаку на четвереньках під обстрілом»: історія херсонського ветеринара, який не залишив тварин

У найважчі місяці окупації, коли люди масово виїжджали з Херсона, багато домашніх тварин залишалися замкненими у дворах, квартирах, на ланцюгах або в покинутих вольєрах.

Мені телефонували господарі: ми виїхали поспіхом, а собака залишився, ми не встигли забрати. Треба допомогти евакуювати. І я не міг відмовити, – пригадує ветеринар Олександр Шевченко.

Ветеринар Олександр Шевченко за кермом мобільної ветклініки. Фото «Херсон плюс»

Олександр – ветеринар із 13-річним стажем. Родом із Херсона, починав свою кар’єру головним ветлікарем в селі Олексіївка Голопристанського району, доглядав за сільськогосподарськими тваринами. Згодом працював у Високопіллі начальником ветпункту, а пізніше повернувся до рідного міста, де вже спеціалізувався на лікуванні домашніх тварин. Його робота завжди була пов’язана з відповідальністю й ризиком, але справжнє випробування розпочалося після лютого 2022 року.

Я прийняв рішення не виїжджати з Херсона і всю окупацію рятував, оперував, евакуйовував чотирилапих. Це була праця в умовах блекаутів, постійних обстрілів, нестачі ліків і величезного потоку пацієнтів, – розповідає ветеринар.

Олександр Шевченко за роботою в окупації. Фото «Херсон плюс» та з архіву ветеринара

Жителі Херсонщини телефонували й зверталися не тільки за порадою, вони привозили своїх домашніх улюбленців із нетиповими для мирного часу травмами. Це були поранення після вибухів, ушкодження від уламків чи від ударів військової техніки. Олександр пригадує особливий випадок із маленьким цуценям:

Його переїхав російський бронеавтомобіль «тигр». Коли мені його принесли, він був буквально розірваний. Я збирав його по шматочках. Головне, що він вижив і досі бігає, радіє, наче нічого й не було.

Мобільна ветклініка: операції просто в полі

Коли Олександру Шевченку передали укомплектовану автівку від Українського фонду ветеринарної медицини, допомога тваринам стала набагато оперативнішою. Тепер лікар міг виїхати на виклик у будь-який момент, маючи з собою все необхідне – від препаратів і хірургічних інструментів до переносного УЗД.

Олександр Шевченко і його мобільна ветклініка на колесах. Фото «Херсон плюс»

Фактично це лікарня на колесах. Я приїжджав у село чи на позиції до військових, де не було жодних умов для лікування, і міг зробити все одразу прямо в автівці – від обробки вогнепального поранення до стерилізації чи вакцинації. Я є членом Українського фонду ветеринарної медицини й досі співпрацюю з ним. Це надважлива підтримка, – каже лікар.

Олександр назавжди запам’ятає операцію біля Антонівського мосту в Херсоні, бо коли приїхав на місце виклику почався обстріл.

Я сховався за стіну хати, поклав інструменти просто на землю й на четвереньках оперував собаку, бо не можна було втрачати час. Снаряди розривалися зовсім поруч. Мене тоді контузило, але головне, що тварину вдалося врятувати, – згадує ветеренар.

Це був не єдиний випадок, коли життя лікаря висіло на волосині. Найбільш небезпечними під час окупації були перевірки на блокпостах. Машину зупиняли, наказували виходити, часто ставили на коліна під автоматами.

Мене змушували роздягатися, уважно розглядали татуювання, перевертали весь транспорт, викидали з багажника сумки, інструменти. Для них я був підозрілим. Собаки, яких я віз, їх зовсім не цікавили. Відчуття було важке, бо кожен виїзд міг стати останнім, – розповідає лікар мобільної ветклініки.

Лікарня на колесах: алгоритм роботи

Мобільна ветклініка перетворила допомогу тваринам у чітку систему, де кожен крок продуманий і взаємопов’язаний. Все починається з дзвінка. Телефонують господарі тварин, або просто небайдужі люди і детально розповідають яка потрібна допомога, місце і можливі ризики. Після цього Олександр виїжджає навіть у зони обстрілів чи віддалені села. Коли тварина отримує першу допомогу, наступний крок – вирішити її подальшу долю.

Якщо господарі лишили свої контакти, я повертаю їм врятованого улюбленця. Якщо ж повернути немає кому, то везу тварину у притулок в Чорнобаївці, з яким постійно співпрацюю. Там волонтери дають шанс чотирилапим на нове життя: лікують, доглядають і шукають родини, – розповідає ветеринар.

Олександр лікує не лише собак, а й кішок, єнотів та інших тварин. Фото з архіву ветеринара

Мобільна ветклініка особливо важлива для сільських громад, де немає умов чи спеціалістів. Тут можна ефективно стерилізувати домашніх тварин, вакцинувати їх від сказу й обробляти від паразитів. Завдяки мобільній клініці вже сотні тварин отримали шанс на життя. Наші безстрашні ветеринари їдуть туди, куди через постійні обстріли не наважується заїхати навіть «швидка».

Я працюю і як лікар, і як водій. Мрію, що після війни зможу зібрати команду. А мій син уже каже, що стане ветеринаром. Мабуть, це – головний результат, – підсумовує Олександр.

Ветеринар у формі: як поєднує службу та допомогу чотирилапим

Сьогодні Олександр служить у Збройних силах України. Але навіть на військових позиціях він залишається ветеринаром. У багатьох підрозділах є тварини, якими опікуються військові. Спершу це були навіть породисті собаки, які прибилися до людей, а зараз – здебільшого безпородні. Вони стали не просто «охоронцями», а справжніми побратимами, які підтримують бійців у найважчі моменти.

До нас часто прибиваються собаки. Військові їх підгодовують, доглядають. А коли тварина поранена привозять до мене. Після вибухів чи скидів дронів я оперую прямо тут, на позиціях, – розповідає він.

На операційному столі. Фото з архіву ветеринара

Історій багато. Одного разу Оександру привезли алабая з-під Білозерки — пес був посічений осколками, на тілі не лишилося живого місця. Олександр працював довго, крок за кроком обробляючи рани. І врятував. Іншого разу був пес, який потрапив під «Гради»: йому знесло половину морди. Довелося робити пластику — і тварина вижила.

Поєднувати службу та порятунок тварин в умовах війни надзвичайно складно. Тому Олександр прийняв рішення передати свою укомплектовану автівку колегам з Одеси.

Я знав, що поки я служу, машина має працювати. Вона не може просто стояти. Щодня тварини потребують допомоги. І тепер мої колеги виїжджають замість мене і рятують тварин, які опинилися в епіцентрі війни, – каже він.

«Ми вдягнули бронежилети і поїхали допомагати»: як ветеринари з Одеси рятують тварин з Херсонщини

У перші години повномасштабного вторгнення, коли в Одесі лунали вибухи, ветеринари Валентина та Леонід Стоянови навіть не думали про евакуацію. Їхні телефони розривалися від дзвінків — люди панічно просили забрати своїх улюбленців. Хтось виїжджав і не міг взяти клітку з шиншилою, хтось залишав хамелеона, змію чи навіть єнота. Подружжя зрозуміло: війна війною, але хтось має залишитися й рятувати тих, хто не може сам.

Ми просто зібралися, вдягнули бронежилети і поїхали допомагати на Херсонщину, бо знали, що потрібні там, а не вдома, – згадує Валентина.

Стоянови вирушили в Херсонську область, де організували пункт прийому тварин. Вони роздавали корм, рятували поранених, підбирали покинутих собак і котів. Одного разу їхня автівка потрапила під обстріл – уся обшивка була посічена уламками, подружжя дивом залишилося живим. Леонід отримав поранення, однак продовжив роботу.

Ми розуміли, що не можемо допомогти всім, але могли хоч комусь. І цього було достатньо, щоб рухатися далі, – каже він.

 Валентина та Леонід Стоянови

Подружжя Стоянових взяли під опіку понад 400 тварин – від собак до черепах, від сов до мавп. Частину прилаштували у добрі руки, частина досі живе у них. Їхній притулок став не просто домівкою, а місцем відновлення життя. Тут лікують, годують, роблять щеплення, стерилізують. Бо після війни, кажуть ветеринари, Україна може зіткнутися з новою проблемою – сказом і безконтрольним розмноженням тварин.

Ми намагаємось не лише рятувати, а й думати наперед. Бо гуманність – це не про жалість, це про відповідальність, – каже Валентина.

Серед тих, хто допомагає Стояновим, – українські військові. На передовій, серед руїн, вони часто знаходять поранених диких тварин: сов, птахів, їжаків. Зв’язуються з ветеринарами, передають тварин, іноді навіть під обстрілами.

Мене завжди вражає: людина, яка на “нулі”, не полінується підібрати поранену сову чи пташку, знайти нас і передати, щоб ми вилікували. І коли ми потім показуємо їм фото, як ця тварина летить у небо — у них такі обличчя… Це щастя. Бо вдалося врятувати життя, – говорить Леонід.

Ця людяність стала маркером, який різко контрастує з поведінкою окупантів. Стоянови кажуть: на відміну від тих, хто нищить навіть червонокнижних тварин, наші воїни оберігають усе живе.

 Врятовані тварини Стоянових

Валентина згадує історію про двох левенят. Їх передали Стояновим із підпільного звіринця на Херсонщині – виснажених, з діареєю, дефіцитом ваги. Ветеринари тижнями виходжували малюків. Тепер вони живуть у реабілітаційному центрі в Міннесоті, США

Іноді нам пишуть із того центру, надсилають фото – вони бігають, граються, здорові, сильні. І ти розумієш, що зробив щось не марно, – каже Валентина.

У подружжя Стоянових величезна підтримка в соціальних мережах та мільйони переглядів. Ветеринари весь цей час продовжують їздити на Херсонщину, рятувати свійських, покинутих та екзотичних тварин, які потребують допомоги. В Одесі вони живуть поруч із тваринами – у приміщенні, де товсті стіни захищають від вибухів. Для тварин також збудували ангар, який минулоріч постраждав від російського обстрілу. Частина тварин загинула. Але Валентина і Леонід постійно продовжують відбудову, лишаються поряд з тваринами та рятують життя.

 Ми на півдні робимо те, що можемо. Нас двоє, але поруч є кілька волонтерів, і це величезна підтримка. Ми малі, але горді. Бо поки ми тут — жодна тварина не залишиться сама, — каже Леонід.

Найкращий спосіб врятувати – взяти додому. Але не на емоціях

Після підриву Каховської ГЕС у червні 2023 року вода накрила десятки населених пунктів Херсонщини. Разом із людьми у пастці опинилися й сотні тварин – домашніх і диких, великих і малих. Коли вода почала спадати, волонтери з усієї країни кинулися на допомогу. Одними з перших стали одесити – команда Центру адопції на 411-й батареї. За лічені дні їм вдалося вивезти з підтоплених територій сотні собак і котів.

Деяких витягали просто з води, інших – знімали дерев, із дахів затоплених будинків. Багато врятованих були у критичному стані – з хворобами шкіри, травлення, вірусними інфекціями. Волонтери привозили їх до Одеси, годували, лікували й намагалися знайти нові домівки. За кілька днів одесити розібрали по домівках понад півтори сотні собак і котів. Але через кілька місяців частина з них повернулася.

Центр адопціі в Одесі

Це була хвиля емоцій  і ми вдячні за неї, – говорить Яна Тітаренко, волонтерка, голова ГО «Закон природи». – Але зараз бачимо: багато хто не був готовий. Люди забирали тварин, щоб врятувати, але не завжди думали, як жити з ними далі. Ми не засуджуємо. Просто закликаємо: кожен прихисток має бути свідомим.

Дехто повертав тварин через хвороби, інші – через переїзди або фінансові труднощі. Але найболючіше, за словами волонтерки, – бачити, як пес чи киця, що вже відчули дім, знову опиняються в клітці.

Вони чекають. Вони пам’ятають запах дому, постіль, руки. І коли їх повертають – це стрес. Ми пояснюємо людям: кожна тварина – це не порятунок на день, це відповідальність на роки, – додає волонтерка.

Попри це, волонтери не зупиняються: рятують, лікують, прилаштовують. Але охочих забрати тварин меншає, бо війна триває, і люди самі шукають прихисток.

Влаштовані тварини Херсонщини, які тепер живуть в Одесі

Серед тварин, які потрапили до Одеси після підриву Каховської ГЕС – песик на ім’я Татамі. Її витягли під час повені, коли вона вже захлиналася у воді. Ім’я в цуценяти з’явилося згодом, коли врятовану «дівчинку» привезли в місто коло моря ветеринари Валентина та Леонід Стоянови. Песика до себе забрала головна редакторка Української Служби Інформації Тетяна Милимко.

Татамі врятована, а потім щаслива в Одесі. Фото з Інстаграм Тетяни Милимко

Згодом у редакторки з’явилося ще одне цуценя з Херсона – Мішель. «Дівчинка» любить кавуни та постійно гризе їх. Цю малечу викупили з місцевого розплідника, який треба було рятувати. Мішель тремтить від пострілів, але намагається у будь-що захистити господиню. Коли в місті гучно, песик починає гавкати в бік шуму.

Найкращий спосіб врятувати тварину – це забрати її додому та надати можливість повноцінного життя, підлікувати і таке інше. До цих собак у мене були тільки коти. Але зараз я бачу наскільки вони грайливі та чудові, – каже головна редакторка Української Служби Інформації Тетяна Милимко.

Мішель з кавуном

Є й інші історії – коли журналісти їдуть на зйомку на Херсонщину та повертаються з новим домашній улюбленцем. Журналістка Ніна Ляшонок повернулася з Чорнобаївки не лише з історією про війну, а й із собакою. Вона приїхала з командою одеських журналістів, щоб зняти інтерв’ю з чоловіком, над яким знущалися російські військові. Їх зустріла місцева жінка, а довкола неї постійно крутилися кілька бездомних собак.

Усі вони були такі нещасні… Уже холодно, листопад. І коли ми підійшли до двору того чоловіка – вийшла вона. Маленька, змарніла, із сумними очима. Я її сфотографувала, і тоді вперше промайнула думка: може, взяти її з собою? – згадує Ніна.

Черрі, як назвала її журналістка, не залишила вибору. Коли команда зайшла знімати репортаж, місцева жінка тримала собаку на руках і чекала. Коли журналісти вийшли – Черрі все ще була там. А далі було просте рішення. Сказане на інстинкті, без плану, без вагань.

Журналістка Ніна Ляшонок і її Черрі. Фото з архіву журналістки

Мені здається, це доля. Я багато разів бачила покинутих тварин, але саме вона  ніби дивилася в душу. І коли я сказала: “Якщо дочекаєшся – заберу”, вона й справді дочекалася. Вже тоді я знала – не залишу, – розповідає Ніна.

Тварини з Херсонщини стали не лише символом співчуття — вони нагадали, що людяність починається з дії. Вдягти бронежилет і поїхати рятувати, нахилитися до мокрої собаки серед руїн, чи просто відчинити двері дому для того, хто не має дому — усе це сторони однієї медалі, яку називають відповідальністю.

Вижити серед руйнувань: як війна поглибила проблему безпритульних чотирилапих

Ситуація з безпритульними тваринами у Херсонській міській територіальній громаді залишається складною. Точну кількість тварин визначити неможливо, однак за орієнтовними даними, у Херсоні нині перебуває близько 2000 безпритульних собак. Частина з них проживає у притулку комунального підприємства «Гарантія».

Ось так у Херсоні комунальники відловлюють та евакуюють тварин до притулку. Джерело: Херсонська МВА

Фахівці підприємства продовжують опікуватися безпритульними: проводимо вилов, стерилізацію, вакцинацію й залишаємо на перетримку. У 2025 році стерилізували, вакцинували та кліпсували 80 безпритульних собак. Особливу увагу приділяємо агресивним – вони залишаються у спеціальному притулку, адже повернення на вулицю може бути небезпечним для містян, – розповів в.о. директора МКП «Гарантія» Георгій Линецький.

Через постійні обстріли у вересні довелося евакуювати притулок з Антонівки до безпечнішої локації в межах Херсона. Евакуація тривала кілька днів, усіх тварин вдалося перевезти без втрат. На новому місці вже облаштували для них 16 вольєрів.

На евакуацію тварин відгукнулися волонтери: вони надали клітки, допомогли транспортувати собак і облаштувати нові вольєри. Нині під опікою підприємства перебувають 50 собак, які отримують харчування та лікування за потреби. Щоб охопити більшу кількість тварин, плануємо збудувати ще 42 нові вольєри коштом міського бюджету – 36 900 грн. Також із бюджету регулярно виділяють кошти на закупівлю кормів і ветеринарних препаратів, – додав пан Линецький.б

У притулку комунального підприємства облаштували нові вольєри для комфортного перебування собак Джерело: Херсонська ХМВА

Поступово вдається вирішувати і питання прилаштування тварин. У вересні – на початку жовтня цього року до нових власників передали трьох собак порід алабай, вівчарка та безпородна. Комунальне підприємство також звертається до жителів громади з проханням допомагати тваринам – залишати для них миски з чистою водою біля під’їздів чи у дворах.

Попри алергію на котів та собак, херсонка Яна Лущик уже 17 років поруч із тваринами

Однак найбільшу відповідальність за безпритульних тварин під час війни та їхнє подальше життя взяли на себе волонтери. За кожним урятованим життям стоїть важка робота, що підтверджує засновниця притулку «Чотири лапи» Яна Лущик, яка опікується чотирилапими вже 17 років. Все розпочалося з 10 тварин, коли дівчині було лише 16 років. Попри алергію на котів та собак, Яна не могла залишити тварин просто неба, тож коли вони вже не вміщувалися вдома, почала шукати приміщення для оренди.

Яна разом із безпритульними тваринами — їй вдається рятувати навіть найменших Джерело: волонтерка

У нашому притулку нині понад 700 безпритульних тварин – удвічі більше, ніж до війни. За ці роки тут жили не лише коти й собаки, а й павичі, хом’яки, лемур, носухи, сурикати, навіть мініатюрні свинки, – розповідає  Яна. – Люди надсилали оголошення про покинутих тварин, ми шукали транспорт або йшли пішки, щоб забрати їх на перетримку. Іноді доводилося шукати годинами – тварини були налякані, кинуті просто у дворі чи під’їзді.

Кожна історія особлива, і кожна тварина потребує індивідуального підходу. Наприклад, в одному під’їзді люди залишили вісім шиншил і виїхали, одна з них досі залишається в притулку. Ще 12 кошенят привезли волонтери з червоної зони Бериславського району. Ними опікувалася жінка, яка навіть маючи онкологію, не евакуювалася, аби не залишати тварин на призволяще. Кошенята були хворі, з вірусами, але нині їхньому життю нічого не загрожує. Одна з історій, що особливо запам’яталася волонтерці, – про собаку Уму, яка вмирала від хвороб прив’язаною на ціпку.

Собака Ума у притулці «Чотири лапи». Фото Херсон плюс

Собаку породи Алабай, на ім’я Ума, ми знайшли в одному селі Херсонщини, куди вирушили після деокупації разом з іноземними волонтерами. Тоді люди розповіли, що в одному дворі живе собака, яка була прив’язана ціпком до возу. Вона перебувала в жахливому стані: лиса від шкірної хвороби і з сонячними опіками. Усі люди її боялися, вважаючи, що це агресивна порода. Але ми не змогли залишити її там. Завантажили в авто, стерилізували, пролікували, і ось вона зараз яка красуня. Минулий власник погрожував нам і вимагав повернути собаку в ті жахливі умови, але ми хочемо знайти для неї хорошу родину. Вона контактна, любить смаколики і не заслуговує на таке жахіття, – розповідає волонтерка.

Також згадує Яна й історію про кицьку, яка два тижні була зачинена в квартирі.

Господарі поїхали у відпустку ще до початку повномасштабного вторгнення, залишили тварину на знайому. Повернутися додому вже не змогли, а знайома виїхала, покинувши кицьку у закритій квартирі. Тоді господарі знайшли людину, яка змогла відкрити квартиру й привезти її до нас. Вона була налякана, зовсім неконтактна, але поступово ми здобули її довіру. Господарі весь час надсилали гроші на їжу, а після звільнення Херсона ми передали тварину їм у Київ. Це був один із тих рідкісних щасливих фіналів, – згадує пані Яна.

Притулок у Херсоні неодноразово потрапляв під обстріл, але всі пошкодження відновили спільними зусиллями. Фото з архіву волонтерки

Найбільший страх для тварин – обстріли. Через гучні звуки собаки рвуть сітки, травмуються, тікають. Одна з переляку перестрибнула паркан і повернулася лише за тиждень. Попри виклики, команда з п’яти однодумців забезпечує належний догляд: карантин, вакцинації, стерилізація, лікування, теплі місця, корм. Також є окремий будиночок: взимку тут працює теплова панель, влітку — вигульна зона.

Ми підтримуємо здоров’я кожної тварини незалежно від того, чи залишиться вона в Україні, чи поїде за кордон. Наявність щеплень допомагає уникати масових захворювань. Якщо тварина не вакцинована, вона може заразити інших, тому ми суворо дотримуємось графіка щеплень – від сказу та інших хвороб. Також для нас важливо, аби всі мали якісне харчування. У цьому допомагають небайдужі люди, благодійники, різні організації. Хтось надсилає донати, хтось забезпечує необхідними ліками, а хтось – кормами. Бувають скрутні ситуації, але ми намагаємося зробити все можливе, щоб тварини цього не відчули, – розповідає волонтерка.

Шанс на сім’ю: як херсонський притулок знаходить домівки для тварин в Україні та ЄС

Ситуація з прилаштуванням тварин у родини нині складна. Через війну багато людей втратили житло й не мають змоги взяти нового улюбленця. Волонтери ж ретельно перевіряють умови, які готові створити майбутні власники.

Власником тварини може стати той, для кого вона – це, перш за все, друг та член родини, – каже Яна Лущик. Фото з архіву волонтерки

Ми не віддаємо собак на ланцюг чи для охорони двору. Важливо, щоб нові господарі відповідально ставилися до тварини – годували, лікували, робили щеплення. Не віддаємо тварин і в дитячі центри чи зоокутки, адже вони не експонати й не іграшки. Хочемо, щоб кожен наш підопічний став повноцінним членом родини – щоб його любили, поважали та цінували, – каже волонтерка.

Попри все, щомісяця нову домівку знаходять від однієї до десяти тварин. Дехто з підопічних Яни уже живе не лише в Україні, а й за кордоном – у Німеччині, Бельгії, Швейцарії та Франції.

Якщо прилаштовуємо тварин в Україні, я часто особисто їх відводжу потягом і передаю господарям у руки. Наприклад, одночасно п’ять тваринок знайшли новий дім у Києві, а днями – ще двоє котиків. За кордоном допомагає знайома: вона розсилає оголошення у групах, ми перевіряємо майбутніх власників, шукаємо перевізника, який допомагає з оформленням документів. Нові господарі оплачують послуги й очікують тваринку. Нещодавно до Франції вирушили собачка-дворняжка і киця. А одна наша старенька собачка Каштанка нині живе у Швейцарії. Коли мені надіслали фото, де вона сидить біля панорамного вікна й дивиться на зелені луки, я плакала від щастя, – зізнається Яна.

Яна переконує: кожна тварина індивідуальна і потребує особистого підходу, а всіх їх об’єднує одне — потреба в сім’ї та турботі. Фото з архіву волонтерки

Після прилаштування волонтерка ще певний час залишається на зв’язку з новими власниками – допомагає знайти підхід до улюбленця та переконатися, що тварина добре адаптувалася.

Деяких наших вихованців прилаштували понад рік тому, але я й досі отримую їхні фото – з прогулянок, родинних свят, навіть як дітки читають їм казки на ніч. Це додає сил продовжувати робити все для нашого притулку «Чотири лапи». Такі історії вчергове доводять, що все недаремно, що ми рухаємося у правильному напрямку. Так, ми не зможемо прилаштувати всіх тварин, але прагнемо дати шанс якомога більшій кількості, – усміхається Яна.

Волонтерка закликає кожну людину бути відповідальною та пам’ятати, що тварини – не іграшки, і ми маємо бути відповідальними за тих, кого приручили.

Не треба здавати до притулків всіх підряд тварин. Ми закликаємо людей шукати варіанти: домовлятися з родичами, орендувати квартири, двори, під час евакуації забирати тварин із собою, бо це така ж відповідальність, як і діти. У нас на родину чотири собаки і коли батьки та сестра з чоловіком виїжджали до Одеси, то було важко. Вони місяць шукали житло і знайшли, хоча могли мені зателефонувати і віддати у притулок, але так не зробили, бо розуміють всю відповідальність.

Поки є ті, хто вдягає бронежилет, щоб лікувати та рятувати тварин з-під обстрілів, і ті, хто відчиняє двері дому тим, хто його втратив, – у нас є майбутнє. Бо людяність вимірюється не гучними словами, а тим, як ми ставимося до найвразливіших.

Матеріал підготовлено у співавторстві редакціями «Херсон плюс» та «Українська служба інформації» (Одеса).

Автори: Ірина Мєзєнцева, Поліна Дайнега, Тетяна Милимко,  Тетяна Горбонос