> Всі новини > Інтерв’ю > «Тут ми почали все з нуля»: волонтер Денис Медведенко про свою адаптацію за кордоном (фото) 
«Тут ми почали все з нуля»: волонтер Денис Медведенко про свою адаптацію за кордоном (фото)
Коли війна змусила тисячі українців покинути рідні міста, Денис опинився в Люксембурзі. Родом з Одеси, у мирному житті він спершу працював у морі — стюардом на пасажирських, потім на вантажних суднах. Та навіть за кордоном йому не хотілося залишатися осторонь. Чоловік обрав активну позицію, адже зараз він механік і допомагає ремонтувати автомобілі для українських військових, поєднуючи це з волонтерською діяльністю.
Про те, як організувати нове життя і залишатися корисним, читайте на сайті Української Служби Інформації.
Денис Медведенко зустрів початок повномасштабної війни у ліжку затишної одеської квартири, разом із родиною. Перший тиждень чоловік вагався, але обрав вивезти сімʼю в безпеку. Вибір пав на Люксембурзі, тому що вони мали родичів там. За професією він механік, тому допомагає у сфері, яку знає найкраще.
Як Ви поєднуєте волонтерство із буденним життям закордоном?
На початку війни, щойно ти виїхав, перетнув кордон і зробив глибокий вдих — ти розумів, що тут усе інакше. Кожен шум чи зліт літака привертав увагу. Навіть місцеві казали нам: «Заспокойтеся, все гаразд». Але, звичайно, страх залишався. Шум ракет і вибухи 24 лютого залишалися у підсвідомості. Спочатку все це лякало та дратувало. Але щойно ми познайомилися з волонтерською організацією, адаптація пішла швидше. Вони також займаються відправкою машин військовим: швидких, автобусів та звичайних автівок. Машини прибували в різному стані, купувалися з усієї Європи. Їх потрібно було ремонтувати, тому це все затягнуло мене.
Як виглядає типовий день волонтера тут?
Волонтерство має таку назву не просто так. Коли у тебе є вільний час і мотивація, ти завжди знайдеш роботу. Ми отримуємо повідомлення в месенджері, наприклад: «Гуманітарна допомога прибула. Хто може допомогти розвантажити вантажівку?» Ця організація не лише відправляла речі в Україну, а й допомагала українцям в Європі. За кордон виїхало багато біженців, яким потрібно все: від шкарпеток до меблів і всілякої побутової техніки.
Отже, день проходить так: приїжджає машина, пишуть мені в месенджері і я їду допомагати, одразу або після роботи. Ми домовляємося про місце зустрічі, я оглядаю машину. Скажімо, вона потребує ремонту, але бракує якоїсь деталі, ми біжимо в магазин і купуємо. Допомога завжди вітається!
Яка історія найбільше Вам запамʼяталася?
Тиждень чи два як ми приїхали в Люксембург, мені зателефонували з волонтерської організації й сказали, що якісь хлопці приїхали знімати фільм про українців, які живуть за кордоном. Будуть їхати через усю Європу, але у них зламалася машина, а виїжджати треба вже. На місці хлопці розповіли, що збираються знімати стрічку про людей, які виїхали з України. Я просто полагодив машину. Вони були шоковані та дали мені 500 гривень. Було видно, що хлопці щиро здивовані, бо ми не звикли так легко робити речі безоплатно. До речі, пообіцяли згадати мене у фільмі.
Що мотивує Вас продовжувати діяльність?
Мотивує те, що в нашій країні розпочалася війна, до якої ми не були готові. Приїхавши в іншу країну, у мене залишилися спогади про те, як ми виїжджали на стресі, як я боявся за дітей і дружину. Я не знав, як правильно вчинити, але все ж ухвалили рішення виїжджати. Це залишилося у підсвідомості. Тому у вільний час, коли потрібна допомога, є мітинг чи збори — ти йдеш.
Як Ви боретеся з вигоранням та/або стресом?
Якщо чесно, на щастя, у мене є родина, дружина, і всі в безпеці. Це для мене найголовніше. Перед повномасштабним вторгненням я якраз змінив свою діяльність на автомеханіка. Почав займатися улюбленою справою, тому вигорання мене оминає. Адже я все ще працюю на ентузіазмі й цікавості. Мене також підтримує волонтерська діяльність, коли можу допомогти та зробити щось професійно. Тож боремося!
Як у Люксембурзі сприймають війну та українську реальність?
Нам пощастило і нас, п’ятьох людей, прийняла до себе люксембурзька сім’я. У них була вільна кімната. Сім’я дуже доброзичлива, відкрита, добра. Спочатку ми соромилися, а потім почали частіше спілкувалися, разом обідати та вечеряти. І ми стали сім’єю. Крістіан, у якого ми живемо, каже мені: «Brother from another mother» (брат від іншої матері, близька людина для чоловіка — прим. авт.).
До війни ми жили звичайним життям: робота, друзі, сім’я. Зустрілися, погуляли та сприймали це як належне. А коли переїжджаєш і знаєш, що йде війна, розумієш, що треба допомагати, і люди згуртувалися. Українців тут дуже багато. З багатьма, хто приїжджає, ми обов’язково перетинаємося на волонтерських заходах. Ми спілкуємось, збираємося на мітинги, клуби вивчення англійської чи інших мов. І щоразу нові обличчя, різні професії.
Які Ваші уявлення про Європу були розвінчані під час проживання у Люксембурзі?
Колись говорили, що в Європі, й навіть США несмачні продукти, а наші — найякісніші та найсмачніші. Так, тут є свої нюанси, але загалом мене місцева їжа влаштовує. Усе можна знайти, як удома.
Є й розвінчані уявлення щодо роботи. Я уявляв роботу майстром в Люксембурзі, як і в Одесі. Якщо за спеціальністю я електрик, значить цим я і займаюся. Але в автосервісі я став універсальним майстром. Тобто можу виконувати будь-яку роботу: від заміни коліс до автоелектрики та програмуванням.
З 2022 по 2025 — чи відчуваєте ви втому європейців від українців?
Будь-яка війна, особливо така як наша, на жаль, виснажує. Люди втомлюються. Навіть у волонтерських організаціях люди змінюються. Тому що багато хто вже адаптувався, є робота і треба шукати вільний час. Я не сказав би, що європейці сильно втомилися. Ті, з ким я працюю, співчувають і однозначно підтримують Україну. Родина, з якою ми жили, наприклад Крістіан у 2022 році навіть збирався їхати в Україну знімати репортажі. Це було дуже небезпечно.
Люксембург — багатонаціональна країна, кого тут тільки немає, і всі вони з розумінням ставляться до тебе. У 2025 році про Україну говорять скрізь. Вони це бачать і чують. Можливо, трохи й втомилися, але підтримка через це не зменшується.
Чи були негативні ситуації з росіянами або проросійськими європейцями в Люксембурзі?
Так, таке було, і мене це дуже засмутило. Як я вже казав, це багатонаціональна країна, тут працюють люди різних національностей: поляки, німці, французи, але є й молдавани. Коли я щойно приїхав, познайомився з чоловіком із Молдови. Він постійно говорив, як йому шкода, мовляв, ми ж брати й сестри. Розповідав веселі історії. Але коли ми переходили до розмов про війну, він починав питати мене: «Денисе, а як справи в Україні?», «Що ж це ваша Україна там наробила?» Це було дуже неприємно слухати. Але людині вже за шістдесят, в його голові так і залишився Радянський Союз. Він вважає, що Радянський Союз — це росія, і що вона робить усе правильно. Проросійські люди є, вони є всюди, але в Люксембурзі це не масово. Якось я спілкувався з німцями і вони готові на будь-які умови. Хай навіть Росія займе Україну, аби тільки війна закінчилася. У них таке світобачення, головне зупинити війну, неважливо якими способами.
Чи було бажання кинути все та повернутися в Україну?
Ми, налякані за власне життя, виїхали за кордон. Спочатку ми навіть не знали, куди саме, тому збиралися їхати ненадовго. Дружина казала на два-три тижні і назад. Вона встановила й застосунок з повітряною тривогою і щодня ми читали новину стрічку, це було боляче. Але коли це мало закінчитись?
Після місяця, двох, трьох, ми вже зрозуміли, що це надовго. І почали потроху рухатися далі: адаптуватися та вчити мову. І чим довше це тривало, тим більше ставало ясно, що життя повністю змінилося, і ти вже навіть не уявляєш, яким воно буде після перемоги.
Тут ми почали все з нуля і як подумати про повернення й знову починати з нуля… Мабуть, уже пізно. Тому, найімовірніше, ми й будемо будувати життя тут, у Європі.
Матеріал підготувала Ксенія Губанова
Раніше на USIonline.com —
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.
