Це все треба записувати, тому що ми – частина жахливої, але історії: мисткиня Дарʼя Калашнікова

В інтервʼю Українській Службі Інформації дівчина розповіла про свій шлях довжиною в десять років. Рівно стільки часу минуло з моменту, коли Дарʼя була змушена покинути свій рідний дім. Там лишилось все, зокрема, численні медалі, які дівчина виборювала на міжнародних спортивних змаганнях та діадема, яку ще маленькою вона отримала після перемоги на конкурсі краси Little Miss Ukraine. Зараз дівчина живе в Ризі, проводить численні перформанси, пише книгу, допомагає українській армії та мріє повернутися додому.

Про 2013 рік у Луганську. Євромайдан.

Вся країна пішла на мітинг ввечері двадцять першого листопада в Києві. На Євромайдан закликав Мустафа Найєм через свій Фейсбук та Твіттер. В Луганську ми стартували на день пізніше – двадцять другого. Я звернулася через соцмережі до людей, яких знала. Спочатку нас було п’ятеро. І вже під час першого мітингу до нас долучилися ще четверо студентів з Університету Шевченка. Це колишній педагогічний університет Луганський. Вони спілкувалися вільно українською мовою. А потім нас ставало все більше й більше – сотні людей. До речі, вже в кінці Євромайдану, коли навіть була така латентна окупація, то й Жадан приїздив до нас. Він приїздив в травні чотирнадцятого з творчим вечором, читав свої вірші у шкільному ляльковому театрі в центрі Луганська. Тобто вже травень, вже технічно все відбувається, і він їде в рідний регіон. Не боїться цього. І ми не боялися. Вірили в краще.

Про вимушений переїзд до Києва та окупацію рідного Луганська.

Казки не сталося. Я поїхала в Київ в травні чотирнадцятого року. У відрядження. Я так собі емоційно це пояснювала. Тому, власне, я взяла там кілька джинсів, дві футболки й кеди. Поїхала подивитися на квартиру, яку запропонувала мені подруга моєї мами. Я пам’ятаю цю дату – чотирнадцяте травня чотирнадцятого року. Я собі пояснювала, що я в готелі, це тимчасово, поки все не владнається вдома. А потім я просто вже жодного разу не повернулася в Луганськ. І в мене навіть була така проблема. Восени, коли стало холодно, в мене не було теплого одягу. І в той момент вже не було грошей. Я одягала кілька светрів, щоб дійти до роботи. У мене не було куртки.

Як зустрічали ВПО у 2014 році.

Коли знаходилася в Києві, звернулася у відділення банку. В мене був невеликий депозит, там триста-чотириста доларів, але я його відкривала у відділені в Луганську. В київській касі мені відповіли, що ми війну не замовляли, тому де клала, там і забирай. І я пам’ятаю відчуття, наче в мене просто вистрілили. А вони нічого не розуміють. Технічно вони нічого такого не сказали. Але якщо людина після цього вийде у вікно, я людину зрозумію. Я можу сказати, я відчуваю, наче я винна, в усьому винна. Почала винаймати квартиру в травні і в подруги моєї мами. Знайти житло було нелегко. У соцмережах прямо анонсували і окремо ставили пункт, що мешканцям Донбасу ми квартири не здаємо, бо люди не були в Києві переконані в нашій спроможності оплачувати житло. Ну, ми так само не були переконані, але в нас який варіант? Куди нам в такому випадку їхати? Куди, куди дітися?

Про маму.

Мама виїхала дуже пізно, вже в серпні, коли не було десять днів мобільного зв’язку. Я дуже переймалася тим, що я не могла їй додзвонитися і не розуміла, як в неї справи. Моя мама відмовлялася від реальності. Вона переконувала сама себе, що все не так складно, все не так погано і залишалася в Луганську. І вже коли вона виїжджала, то їй прострелили колеса в автівці. Вона повернулася, замінила колеса і виїхала вже другий раз. Доїхала до Краматорська, мені телефонує і каже: «Я тут залишуся на кілька днів, просто, перепочити після того, що я пережила. І в результаті вона залишилися там аж до дві тисячі двадцять другого року. Приїхала, привезла з собою потім знайомих з Луганська. Всім пояснила, як повідкривати, перереєструвати підприємства. Вона у Краматорську при міськраді була в якійсь громадській раді. Коли повномасштабне вторгнення почалося, то вона за місяць перевезла всі бухгалтерії, всіх співробітників в Дніпро. Тобто це можна назвати досвідом, що ти одразу щось робиш, а не чекаєш, як у випадку чотирнадцятого року. Не чекаєш вже, коли немає зв’язку, чи росіяни прострілюють колеса.

Мене ж вона відправила одразу, бо я була обличчям луганського Євромайдану.

І коли вона зрозуміла, що місто повниться російськомовними людьми без айдентики, але зі зброєю, то мені саме краще кудись подалі на територію, яку контролює українська влада поїхати.

Про вимушений другий переїзд у 2022 році. 

Я виїхала з Києва на четвертий день повномасштабного російського вторгнення. Пам’ятаю, що я була в останні буквально години, коли ще існував міст через Ірпінь. Я по цьому мосту, власне, виїхала в Луцьк. В Луцьку я до того жодного разу не була. І мене туди запросив мій сусід в Києві. Просто, я винаймала квартиру в будинку, і він був моїм сусідом. Знаючи, що я з Луганську, що мені просто нікуди йти, він каже: «Я їду до родичів, поїхали зі мною». Я спочатку відмовлялася, а він каже: «Тобі не здається, що це нагадує ставлення твоєї мами в чотирнадцятому році до ситуації? Тобто ти відмовляєшся залишати місто, яке ти знаєш, не хочеш їхати в місто, яке ти не знаєш».

Ми поїхали в Луцьк. Мені дали кімнату окремо та безкоштовно. Мене це вразило. В Луцьку я була до Великодня і там побачила на вулиці сітілайти, місцева якась рекламна агенція. На них англійською мовою розмістили заклик до НАТО закрити небо над Україною. З закликом я абсолютно згодна. Але я зателефонувала мамі і почала жалітися. Кажу в Луцьку немає іноземної преси. До кого заклик англійською мовою? Хто кінцева аудиторія цього? І вона не підтримала мене в цьому стані, а сказала: «Ну, дивись, в тебе є англійська мова, в тебе є портфоліо, ти вчилися за кордоном. Ти можеш виступати з перформансом. Ти знаєш мови. І ти сидиш в Луцьку та жалієшся на людей, які зробили хоч щось. В них є білборди в Луцьку, вони зробили максимум, що могли. Ти ж не робиш нічого, сидячи в Луцьку і розповідаєш, як вони там погано зробили. Їдь і роби сама».

Десь за тиждень вже я взяла квитки в Ригу. Спочатку приїхала, як турист, зрозуміти, як до мене поставиться місцеве мистецьке ком’юніті. І вийшло, що поставилися дуже добре, куратори побачили, почали запрошувати не тільки в Латвії, в Литві. Каунас був європейською культурною столицею. Двадцять другого року я там виступала в Національному художньому музеї на День Незалежності України з перформансом. Мені дали роботу, тобто замовлення на мої перформанси. Я вже в багатьох музеях, на багатьох фестивалях виступала і розповідала про Україну. Власне, я розуміла з мого досвіду чотирнадцятого року, що люди втомлюються від війни. Вона в інформаційному середовищі може тривати місяць, чи два-три. І це моє завдання як митця, як українки, знаходячись за кордоном, привертати їх увагу знову і знову, повертати до питання України. В мене є маркери моєї ефективності: я допомагаю першому стрілецькому батальйону дев’яносто третьої окремої бригади Холодний Яр. Через мої зв’язки і контакти вони отримали два дрони. І я буду продовжувати, бо вони мені інколи присилають нагороди та підписані прапори. Дуже приємно, коли підписують прямо з позивними, з датами. Це дуже приємно. Нагороди мої, дипломи, такі штуки… мені насправді абсолютно не потрібні. І ми колись з ними розмовляли. Кажуть: «Ну, а що тоді тобі треба?», а я відповідаю: «Мені рідний Луганськ». Там не залишилося нікого. Двадцять першого року сусіди казали, що дім вцілів. Але живе там, напевно, хтось інший…

(Тут наступає пауза в бесіді. Дарʼя не втримує сліз під час розмови про дім).

Про книгу.

Ідея написати книгу народилася просто під час мого перебування в Ризі, бо я почала зустрічати українських біженців у багатьох побутових обставинах. Наприклад, я зайшла в кафе, зробила замовлення англійською мовою, а дівчина з-за бару – бариста – мені українською відповідає, каже: «Я вас знаю». І виявляється, що вона була баристою в Києві. В коворкінгу, де я працювала, на першому поверсі була кав’ярня, де вона працювала, і вона мене просто в обличчя впізнала. А ми в Ризі. Такі історії просто треба записувати.

Найбільш цупкий момент в книжці, який в першу главу поклала. Це коли я читала лекцію студентам одного з університетів англійською, для групи невеличкої – двадцять студентів. І одна зі студенток каже: «Мене теж Дар’я звуть». А я бачу, що дівчина з темним волоссям, в неї  темна шкіра. І я починаю її питати звідки ти, бо в нас спільне ім’я. І вони каже: «Я з Ірану», а це жовтень двадцять другого. Коли, власне, вони починають атакувати Київ. Я якось трохи відвела увагу, почала на інші теми розмовляти, але в мене з’явилося це відчуття в середині – бажання звинуватити людину і навіть ненависть до неї. І я розумію, що це абсолютно емоційний такий сплеск. Я потім про це поговорила з психологом, і вона каже: «Те, що з тобою відбувається, це нормально. І реакція в тебе для першого разу теж нормальна». Але мені порадили розробити стратегію, як комунікувати з такими людьми. І я почала шукати групу психологічної підтримки в Ризі, знайшла безкоштовно для українських біженців. І коли туди прийшла, почала розповідати свій досвід, що інколи в мене виникає це відчуття ненависті, і я не знаю, як правильно комунікувати, куди його подіти, бо воно в мене є.

Я відчуваю, що воно мене навантажує, а не людину, яка навпроти мене. І я не хочу просто так сваритися, бо це немає сенсу. Так я почула дуже багато історій від інших українців, які стикалися з тим самим відчуттям в різних обставинах, коли люди інколи просто не розуміють, що йде війна, або вважають, що вона вже закінчилась. Поки я шукала відповідь на те, як спілкуватися з цими людьми, я почула супер багато історій, які поклала в книжку.

Змінила імена, трохи бекграунд змінила. Але це все реальні історії, які я почула на групі психологічної підтримки від українців. І це надихаючі історії. Вони не про страждання.

І щодо історії про ту дівчину з Ірану. І Ризі є українська кава без глютену, пекарня, в якій українка – шеф. Я прийшла колись до неї просто поспілкуватися, як до подружки. І виявилося, що ця дівчина з Ірану, працює в українській кавʼярні.

І подруга моя каже – ця Дар’я, яка підтримує протести іранських жінок, дуже багато цікавиться українським кіно, ходить на всі фестивалі і вона тут плакала на роботі кілька разів. Прям нервові зриви в неї були, коли почали використовувати іранську техніку в Україні, бо вона відчувала провину і не знала, як з нею впоратися. І ми потім поспілкувалися з цією Дар’ю десь через півроку. І вона абсолютно адекватна, нормальна європейська людина з вищою освітою.

Ми іноді не розуміємо, що це все треба записувати, тому що ми – частина жахливої, але історії. І це дуже класно, що ти розповідаєш про те, що чуєш. І допомагає ще й іншим знаходити так якийсь вихід.

Раніше на  USIonline.com —

Російська пропаганда: її риси, ефективність та засоби боротьби з нею. Інтерв’ю з медіа-експертом Ігорем Балинським

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.