Я хочу приносити людям гарний настрій і світлі емоції, – режисер Олександр Іваненко

Кореспондентка Української Служби Інформації Катя Галібей поспілкувалася з режисером театру та актором Олександром Іваненком.

Розкажіть будь ласка трохи про ваш театр: де знаходиться і чому саме «малих комедій»?

«Театр малих комедій» знаходиться на вул. Асташкіна. Він зовсім молодий. Це стосується і приміщення, і нашого взагалі існування, як акторського і творчого складу. Ми відкрилися нещодавно, в грудні нам виповниться всього один рік.

Коли ми репетирували різні вистави в рамках навчання акторської майстерності, я вирішив, що хочу, як би пафосно це не звучало, приносити людям гарний настрій і світлі емоції. Ну звичайно такий перший порив – це комедії. Але все таки творчий шлях він завжди відштовхується не тільки від бажання особистості (режисера), але й від реалій, які нас оточують. І тому в нас репертуар поповнюється не тільки чистою комедією. Я кажу про нашу виставу «Сталкери», що це така собі «специфічна комедія». Як казав Чарлі Чаплін, який знаходиться на фасаді нашого театру, «якщо людина може посміятися над своєю трагедією, то ще не все загублено». Тому ми й «малі комедії», бо в кожній драмі, в кожній трагедії, є хоч трохи, але комедії.

Багато хто знає вас як актора театру та кіно. А що стало поштовхом саме до створення свого театру?

Насправді, знаєте, я коли прийшов в перший свій театр як актор, мені здалося, що ідеального театру не існує. Або існує, якщо ти його створюєш сам. Ти відточуєш майстерність, робиш усе, щоб досягти високої планки . І далі моє творче життя показало, що це дійсно так.

Я йшов до цього… Хоча іноді здавалося: «Боже, як все погано. Як це я залишуся без театру». Останній мій театр, де я працював як актор, чи крайній, як кажуть в Одесі, це був Одеський драматичний театр. Я коли пішов, то вперше за багато років залишився без театру, – це було страшно. Але коли стрес відійшов трохи і я подивився на ситуацію зверху, я зрозумів, що це крок до моєї мети.

Як актор я змінив п’ять театрів, весь час рухаючись на розвиток, я шукав свого режисера. 2-3 роки я працював в кожному і цього було достатньо, щоб зрозуміти «воно» чи «не воно».

Ваші актори у театрі малих комедій це професійні актори чи все ж таки «любителі»?

Ви знаєте, я люблю цитувати свого колегу Володимира Петренка, з міста Дніпро, який створив свого часу театр «Віримо» саме зі студії. Він режисер, він виховав своїх акторів. Вони вже здається, відзначили 30 років. І він каже «В нас любительський театр. Від слова «любити»».

Тепер перейду до свого акторського складу: ці люди отримали в мене професію. Тобто вони професійно в мене навчалися. Весь свій творчий шлях я намагався створити свою акторську систему: як підготувати своє тіло до вистави, до ролі, як знайти шлях до цієї ролі. Тобто акторську техніку випрацьовував і зараз нею просто ділюся. А потім, як режисер, працюю з тими артистами, які вже працюють за моєю методикою.

У мене театральна студія, але ми можливо десь пафосно називаємося «Академія акторської майстерності». Чому академія – я можу пояснити. Бо це не просто так з повітря взяте слово. Я даю академічні знання – те, що може стати в пригоді і на сцені, і в житті.

Скажіть будь ласка, чи може людина просто до вас прийти і почати навчатися?

Ми набираємо ще групи. Академія існує вже 4 роки, до цього я працював як педагог. Зараз теж можна прийти на курс і почати. Практика і досвід показують, що перш за все потрібне бажання. Тому що до нас приходять люди різного віку. В нас є підліткова група з 12 до 17 років: в них вже є вистава «Друзі Н», там 4 дівчинки грають. Найстаршому актору театру 59 років. Якщо є бажання – все під силу. Бо є люди з вадами, які комплексують «я там картавлю», «в мене щось там із дикцією», але бажання доказує, що ці люди і в житті, і зі сцени можуть бути почутими.

Як війна вплинула на театр, як театр проживає цю війну?

Це в нас перший такий досвід проживання в обставинах війни. Але репертуар театру не занадто змінився, тому що весь час є якісь загальнолюдські цінності. Ті п’єси, які я зараз ставлю, це все я хотів поставити. В кожного режисера є свій так званий «режисерський портфель», і я йду за цим планом.

Щодо війни, повернуся. Я всім розказую, що в моєму житті «визволителі» приходять вже втретє. Мої батьки, як молоді спеціалісти, отримали квартиру в Молдові. Коли мені було 5-6 років, почався конфлікт у Придністров’ї. Батьки розмовляли тоді, як і майже усі жителі радянського союзу, російською і стикнулися з агресією. Хоча ми українці, в мене батько Іваненко, дівоче прізвище матері – Якименко. І ми переїхали сюди, я родом з Ізмаїла. Потім я пішов за своїм акторським напрямком навчатися, працювати. І переїхав в Севастополь. І знову те саме. Тому для мене ця війна триває вже дуже довго. Це просто питання часу. Це наша мета, місія, напевно, українців, щоб пройти це й поставити крапку на цьому. Я дуже вдячний нашим хлопцям, що нам дають цю можливість. Тому й театр, в свою чергу, виконує свою місію щоб підтримати суспільство в цьому. Все отак взаємопов’язано: моє життя, моє творче життя, моя країна, моє місто, в я кому хочеться жити і творити.

Ви ж не лише ставите вистави, але й допомагаєте ЗСУ. Розкажіть про вашу благодійну діяльність?

Знову ж таки, я не дуже люблю говорити про це. Коли театр державний, то є хоч якесь фінансування, щоб існувати (іншого слова підібрати не можу). А в нас приміщення в аренді, все робиться за власний кошт, підтримка акторів теж. Але дійсно, ми допомагаємо. Перша така велика допомога – ми збирали гроші з вистав для наших колег з Херсонського театру, які зараз знаходяться в окупації. Хоча чув останні новини, що ворожі триколори зникають з державних будівель, я маю надію.

Потім була причина і мотивація допомогти моєму колезі і другові Ромі Федосєєву. Це актор Українського театру ім. В.Василька, режисер і просто людина різносторонньо розвинена. Рома попав у складну ситуацію – ми допомогли. Щовистави ми виділяємо на ЗСУ певний відсоток прибутку. Ми відправляємо просто на банку, а там хай розподіляють як потрібно.

Знаєте, коли «Сталкери» починаються, наша енергія народжена в цьому залі і з вдячністю відправлена нашим воїнам, це теж велика підтримка. Бо ця вистава – молитва про Україну, так я її називаю.

Раніше на  USIonline.com —

Культурне військо. Про мову, вірші та ясність. Інтерв’ю з поетом Едгаром Вінницьким

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.