«Син називає його Героєм»: згадки рідних про загиблих, під час подвійного ракетного удару по Одесі, рятувальників (фото)

З рідними та колегами загиблих поспілкувалася кореспондентка Української Служби Інформації Наталія Костенко.

За офіційними даними поранення в той день отримали 73 людини, серед яких були звичайні мешканці, випадкові перехожі, медик, поліцейські і рятувальники. Спочатку повідомлялося про 8 загиблих, пізніше – про 14… Але згодом число жертв зросло до 21. Адже багато з поранених потрапили до медичних закладів у критичному стані. 

Серед загиблих були і водії державної пожежно-рятувальної частини 6 державного пожежно-рятувального загону головного управління ДСНС України в Одеській області Денис Колесніков та Віталій Алимов.У річницю страшної трагедії УСІ поспілкувалася з колегами й рідними загиблих рятувальників. Про страшні події 15 березня 2024 року розповіли дружина Віталія Алимова Наталія, рідний брат Дениса Колеснікова Максим і речниця ГУ ДСНС в Одеській області Марина Аверіна.

Я добре пам’ятаю все, що було 15 березня 2024 року, тому що для мене особисто ця дата стала найгіршим днем мого життя. За якоюсь випадковістю ми з колегою приїхали буквально через 5 хвилин після повторного прильоту. Просто тому, що не могли знайти водія з ключами і затрималися. Пам’ятаю, як ми їхали, злилися на цю ситуацію. А насправді саме вона, можливо, і врятувала наші життя. Коли ми приїхали, там було просто пекло… Земля була усіяна тілами. Було багато загиблих, поранених, і серед них були наші рятувальники, – розповідає Марина Аверіна. Рідні Дениса Колеснікова і Віталія Алимова вимушені були стежити за подіями того дня на відстані, – дізнаватися про все, що відбувається з новин, чекати на короткі повідомлення рідних і сподіватися на телефонний дзвінок та звук рідного голосу в слухавці…

В той день я побачила в новинах, що на місці удару постраждали рятувальники і не могла знайти собі місця… Пізніше мені зателефонував брат Віталія, Ілля, і спитав, чи не телефонував мені Віталій, бо він не може до нього додзвонитися. Звичайно, я  теж не могла додзвонитися… Дзвінок Іллі налякав мене ще більше, але він мені пообіцяв, що поїде, знайде Віталія і передзвонить мені. Він його так і не знайшов. На той час Віталік вже був в лікарні. Але розповів мені погані новини, що трапилася дуже страшна біда, що напарник чоловіка, Дениска, загинув, а Віталіка забрали в лікарню з важкими пораненнями…, – пригадує 15 березня 2024 року дружина Віталія Алимова НаталіяРідний брат водія-рятувальника ДСНС Дениса Колеснікова Максим дізнався про перший ракетний удар від брата.

Вперше про пожежу після ворожого ракетного удару я почув від брата. Він написав мені в Instagram і сказав, що їде туди. А вже за годину мені зателефонувала дружина Віталія Алимова, другого хлопця, який загинув тоді, і сказала, що мого брата більше немає, – розповідає Максим. Батьки Максима і Дениса не одразу дізналися про загибель сина.

Я поїхав до батьків. Заходжу додому, а вони сидять, наче нічого не трапилося. Я не зрозумів, як це так… А вони мені кажуть, що Денис у лікарні, що з ним все добре. А я ж вже розумію, що брат загинув. Я сказав батькам, що поїду у справах і поїхав у лікарню за заспокійливим. А коли повернувся, біля подвір’я вже стояла карета швидкої медичної допомоги та представники ДСНС з нашої частини Білгород-Дністровського. Вони приїхали до батьків офіційно повідомити про те, що Денис загинув під час виконання службових обов’язків, – ділиться спогадами Максим.

В цей час Наталія вже їхала з Білгород-Дністровського в Одесу, аби якомога швидше дістатися лікарні, куди з місця трагедії відвезли її пораненого чоловіка.

Тієї миті моє життя змінилося назавжди. Була надія, що чоловік виживе і що все буде добре. Я одразу ж, як дізналася, виїхала до Одеси з Білгород-Дністровського. Плакала всю дорогу… Молилася, дуже хотіла, щоб це був страшний сон, який скоро закінчиться. Але, на жаль, в лікарні втішних новин не було. Лікарі не змогли спасти мого чоловіка. У нього були страшні поранення несумісні з життям. Коли лікар почав розповідати, яких поранень зазнав мій чоловік, мені стало зле, дуже погано і я втратила свідомість, – м’яким приємним голосом розповідає Наталія.

Лише час від часу вона на мить зупиняється, щоб вдихнути трохи більше повітря. Речниця ГУ ДСНС в Одеській області Марина Аверіна розповідає, що колектив завжди дуже болісно сприймає втрати колег. 

Навіть незалежно від того, чи це Одеса, чи інше місто, бо ДСНС – це одна велика родина. Але коли це ті люди, з якими ти працюєш пліч-о-пліч, яких ти знаєш… Тому той день став для мене особистим болем. Було дуже-дуже важко. Я пам’ятаю, що ми відпрацювали до кінця, поки повністю все не ліквідували. Хлопців забрали, поранених забрали. Ми працювали, давали інтерв’ю і ледве стримували сльози. Пам’ятаю, як на останньому інтерв’ю, воно було десь о 8-й вечора, це був прямий ефір, я вже не стрималась, просто розплакалася…, – ділиться спогадами Марина Аверіна.  Віталій Алимов отримав смертельні травми під час повторного вибуху, коли надавав допомогу постраждалим від першого ракетного удару. Наталія і Віталій Алимови прожили разом 18 років. Без чоловіка, батька і сина залишилися дружина, 17-річний син і мама Віталія.

Мій Віталік, як і всі, будував плани на майбутнє, дуже хотів жити. У нас є син. Син був сенсом його життя, він для нього робив все. Він був дуже відповідальним! Любив свою сім’ю, поважав своїх друзів, Ніколи нікого не залишав в біді і завжди допомагав. Він хотів допомагати людям, тому вибрав таку професію, де може рятувати життя. Йому подобався адреналін і він цінував можливість робити щось важливе, приносити користь людям. Тому він став рятувальником, – розповідає Наталія.

За її словами, син Богдан завжди хотів бути таким, як батько, і зараз називає його Героєм.18 березня на Одещині відбулася церемонія прощання з Віталієм. Його поховали в рідному Білгороді-Дністровському. Указом Президента України Віталія Алимова посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. На його честь встановили пам’ятну дошку, яка нагадуватиме про його героїчний вчинок та самопожертву заради порятунку інших.

Віталій Алимов і Денис Колесніков прийшли працювати в ДСНС майже одночасно, у 2020 році. Рішення стати рятувальником Денис прийняв після того, як повернувся з АТО.

Коли він був на строковій службі, почалась АТО. Він був в зоні бойових дій, мав статус ветерана. Коли повернувся після служби став думати, що робити далі. У нього був вибір, – повернутися в армію, піти в поліцію, або працювати в ДСНС. Він обрав ДСНС. Він навіть не розглядав цивільні професії. Так і казав: «А хто це буде робити, якщо не я?», – розповідає рідний брат Дениса Максим.Денис з дитинства мріяв бути водієм — як його батько, а згодом до цього захоплення долучився й Максим. Утрьох чоловіки займалися улюбленою справою, допомагали один одному та йшли до спільних цілей.

Денис дуже любив життя, цінував кожен момент. Йому було не важливо, що саме він робить, – працює чи відпочиває. Він завжди намагався жити на повну. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Навіть тим, хто цього і не заслуговував. Він завжди був при справі, мав дуже багато цілей, постійно працював, щоб досягти їх. Завжди йшов вперед. Але при цьому постійно дбав про інших, –  казав, що треба поїхати туди, допомогти тій людині, або іншій. Він жив для всіх, а не тільки для себе. Він дуже цінував родину, батьків, мене. Ми завжди були разом. Все робили разом. Але потім він пішов працювати в ДСНС. І, звісно, ми стали дещо менше часу проводити разом, – ділиться спогадами про брата Максим.Водія-вогнеборця Дениса Колеснікова, який в день трагедії одним із перших приїхав на місце ліквідації ракетного удару, поховали 17 березня. Попрощатися з рятувальником прийшли сотні людей: рідні, близькі, колеги, друзі, знайомі.

За словами Максима Денис пишався тим, що працює в ДСНС. Коли приїжджав зі зміни, годинами розповідав братові про роботу, колег, показував фото і відео.

І по ньому було видно, що він цінує свою професію і любить свою справу. Можна сказати, що він цим жив, це було його життя, – ДСНС. Він дуже дружив з колегами, багато про них розповідав і цінував кожного. Я знав всіх, з ким Денис працював. А коли його не стало, я став ще частіше спілкуватись з його колегами. І вони розповідали мені про брата все те саме, що і я вам, – що він всім допомагав, підтримував. Його колеги з гордістю говорять про нього, – ділиться Максим.

Колеги Дениса Колеснікова і Віталія Алимова і сьогодні підтримують зв’язок з родинами загиблих рятувальників. 

Так, ми спілкуємося з родинами хлопців. Наприклад, з дружиною Віталія, Наталкою, я особисто часто на зв’язку. Ми дружимо по соцмережах, вітаємо одна одну зі святами. От, наприклад, коли ти в мене запитала про можливість зробити інтерв’ю, то мені не важко було зараз їм телефонувати, тому що ми вже в таких стосунках, що я можу набрати Наталю і сказати: «Квітонько, привіт, тут журналісти хочуть номер телефону». І вона погоджується:«Так, Мариночко, так». Родини отримували посмертні нагороди для хлопців, тож вони теж до нас приїздили. Потім пресслужби робили відео про хлопців і ми їздили додому до батьків Дениса. У нього є рідний брат Максим, з ним ми також постійно на зв’язку. З батьками Дениса весь цей час були на зв’язку наші психологи, – розповідає Марина Аверіна.І знову ж таки, у мене така робота, що я багато показую, як я на пожежах, на прильотах. І дружина Віталіка Алимова, і брат Дениса мені завжди пишуть:«Маріночко, бережіть себе, рятувальники хай бережуть себе!». Вони слідкують за нашими сторінками, вони дивляться, що у нас відбувається і дуже-дуже переживають за всіх хлопців, – додає речниця ГУ ДСНС в Одеській області.Трагедія, яка сталася в Одесі 15 березня 2042 року, значно відбилася на всьому колективі ДСНС Одещини. Але найбільше постраждала частина, в якій працювали Денис і Віталій. 

Морально хлопці були дуже подавлені. Весь цей час з ними працювали і продовжують працювати психологи. Адже тоді було вісім поранених рятувальників. Не всі хлопці досі одужали і вийшли на роботу. І не всі вийдуть на роботу. Бо певні речі вони почали сприймати по-іншому. Коли чують прильоти, їм страшно. Так, всім страшно. Але після того, що вони пережили, вони дещо по-іншому це сприймають. І тому досі постійно працюють психологи, – розповідає Марина Аверіна. 

Ми записали у речниці, чи змінилися протоколи безпеки для рятувальників після минулорічної трагедії.Дуже неоднозначна ситуація. Тому що під час повітряної тривоги рятувальники мають перебувати в укритті, мають бути в безпеці. В принципі, ми намагаємося максимально дотримуватись цього правила. Але бувають різні ситуації. Наприклад, пригадайте випадок, коли 29 грудня 2023 року прилетіло в багатоповерхівку. Якби рятувальники тоді не виїхали під час повітряної тривоги, там були б просто десятки загиблих. Люди були заблоковані у своїх квартирах і здійснилася масштабна пожежа. Дим йшов у квартири і люди просто задихнулися б. Буває, що вистачає 2-5 хвилин, щоб людина втратила життя саме через дим, навіть без вогню. Тому тоді було прийнято рішення їхати і рятувальники поїхали працювати під час повітряної тривоги. Тож, коли йшлося про житлові будинки, коли ми розуміли, що там є люди і що можуть бути поранені, то ми відходили від протоколу і їхали  рятувати. Не можуть рятувальники перебувати в укритті, коли ми знаємо, що там хтось кричить і потребує нашої допомоги, – розповіла Марина.

Попри всю небезпеку, яка супроводжує, роботу рятувальників ДСНС, навіть після минулорічної трагедії, служба не відчуває нестачу співробітників.

Ніхто не йде з ДСНС. Люди залишаються. Причому навіть після таких трагічних ситуацій, якою та, що сталася 15 березня минулого року, наші рятувальники починають вважати, що вони повинні робити ще більше. Колеги загиблих хлопчиків так і сказали:«Ми тепер маємо працювати і за себе,і за них», – розповідає про ситуацію речниця.

За словами Марини Аверіної, ще на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, стало зрозуміло, що ДСНС Одещини не залишиться без рятувальників.

Наприклад, у нас в штабі працює хлопець, у якого троє дітей. Він легко міг звільнитися, поїхати за кордон, але він відправив туди родину і сказав:«Я не поїду, я потрібен своїй країні тут». Близько 10 людей звільнилися і пішли в Збройні Сили України. Але просто так, щоб хтось звільнився, кудись поїхав, то ні, – каже Марина Аверіна. 

За її словами, навпаки, на сьогодні в службі відчутно збільшився штат піротехніків. Адже масштаби їхньої роботи під час великої війни значно зросли. Так, якщо до лютого 2022 року спеціалістів цього напрямку в ГУ ДСНС України в Одеській області було близько 30, то тепер штат збільшився до 60 спеціалістів. І відкритих вакансій практично немає.

Попри усвідомлення всіх ризиків роботи, які значно зросли в умовах війни, рятувальники не йдуть з лав ДСНС, продовжуючи щодня ризикувати здоров’ям і життям і порушувати правила.Бо робота хлопців і полягає в постійному перебуванні в небезпеці. От у нас бувають такі ситуації, коли евакуюють людей і треба їх провести через задимлене середовище, то іноді хлопці знімають свої маски і віддають людям, а нас, пресслужбу, просять це не знімати і не викладати, бо це ж вони порушують охорону праці і за це ще може влетіти. Хоча це саме той момент, коли вони готові ризикувати собою, аби врятувати людину, – розповідає речниця ГУ ДСНС в Одеській області Марина Аверіна.

Крім Дениса Колеснікова і Віталія Алимова минулого року ДСНС Одещини втратили ще двох хлопців. Досвідчені рятувальники загинули на “звичайних” пожежах житлових будинків в центрі міста. На це не вплинула ні війна, ні відсутність повітряної тривоги або ракетної небезпеки.

Просто так сталося, – закінчує нашу розмову Марина Аверіна.

Матеріал підготувала Наталія Костенко