Стрес та ПТСР: як українцям врятуватись від психологічних травм після війни (фото, відео)

Про це з психологинею Сусанною Кириченко поспілкувалась головна редакторка Української Служби Інформації Тетяна Милимко.

Більш детально про самопоміч, ПТСР та стрес, і як з ними «боротись» – дивіться у відеоінтерв’ю УСІ.

Сусанна Кириченко – лікар психолог, психотерапевт, досвід роботи якої перевищує 8 років. Вона також проводить сімейну терапію, консультування батьків, веде групову терапію та семінари, працює з клієнтами над самоідентичністю та розумінням себе, тощо.

Сусанна Кириченко

Що ми, як українці, відчуваємо після новин про Каховську ГЕС, після обстрілів, коли прилітає у житлові будинки? Коли гинуть люди?

Я помітила, що шокового стану серед людей майже немає, як було на початку повномасштабної війни. Але ми так само чуттєві, так само відчуваємо біль, страх, злість, і найбільше – безсилля і безпомічність. Це ті почуття, які супроводжують нас щодня, коли ми дізнаємось про новини, особливо з Херсоном. Це ніби не шокувало людей, але це безсилля і фонова біль супроводжували нас упродовж перших днів катастрофи. Що я помітила по тій невеликій кількості людей, з якими я спілкуюсь про почуття, це такий невеличкий зріз, що ми почали швидше проходити так звані «стадії прийняття». Спочатку ми відсторонюємось, потім ми злимось, після починаємо торгуватись із собою, після апатія і потім прийняття. Це працює з будь-яким стресом, психологічно важким моментом. У одеситів, те, що я бачу, прийняття приходить не через місяць-два, як це було раніше, а швидше.

Говорили, що до трьох місяців має пройти цей процес прийняття, щоб не довести до травми?

Так, а зараз 5-6 днів і прийняття приходить. Ті люди, які включаються у допомогу, які активні, в них прийняття довше проходить, тому що вони зайняті.

Ми говоримо про волонтерів, так? Тобто це ті люди, які побачили біду та одразу відреагували?

Так, в них довше ці стадії проходять, тому що вони зайняті іншим. У них немає часу присвятити себе внутрішнім процесам. Це важливо, але дякуємо їм від всіх українців, що вони це роблять, і їм треба присвятити цей час трохи пізніше, коли вони зупиняться, вони відчують, що воно «накриває». І деякі біжать щось нове робити. Оскільки безсилля підштовхує нас щось робити, щоб втекти від почуттів.

Це прояв тривоги такий?

Тривога проявляється через це безсилля. І це відчуття треба прийняти, коли ми від нього біжимо, ми можемо бігти так дуже довго, поки нас не зупинить наше тіло. Але це не про те, що ми не хвилюємось, що ми такі стальні та нам байдуже.

Як зорієнтуватись на власні почуття та почуття близьких? Які є дзвіночки, що говорять про те, що потрібно звертатись до спеціаліста, по допомогу? Або це може бути безкоштовна гаряча лінія?

Постійна втома, поганий сон, який не відновляє сили на декілька днів, нервовість, роздратування там, де його могло б не бути. Це злість, тобто захист від тієї ж втоми. Нам потрібен час, побути на самоті, з кимось поговорити. Хоча ми знаємо, що говорити буде боляче, і тому ми не дуже хочемо говорити. І це замкнене коло, де ти вирватись можеш, коли почнеш розуміти, що тобі треба побути трохи з цими почуттями. Ти зробиш те, що ти можеш для себе, коли в тебе будуть на це сили.

Є така теорія, що зараз можна навіть не шукати психологічної підтримки, почекати закінчення війни, перемоги нашої, а потім вже лікуватись? Чи варто чекати, чи ні?

Це цікава теорія, я вперше її чую. У мене алегорія одразу така – може почекати і не прибирати у своїй квартирі, до кінця війни? А як ти потім будеш це вичищати? Ти звикаєш до того, що тобі важко, що ти пригнічений, що ти постійно тривожишся. Так, тобі не подобається, але ти до цього «ніби» звикаєш. Тобто рівень комфорту ніби стає інший. Те саме і психологічно, чим довше ти не приділяєш увагу своїй психіці, чим довше ігноруєш внутрішні процеси, те, що треба «витягнути» з чемодану, і ти такий: «Все гаразд, нічого, хай буде».

Чим більше у тебе таких чемоданів, тим довше у тебе припрацювання, тим більше у тебе болю відкривається і падає. Я вважаю, що треба ходити до психологів, мені дуже подобається, коли люди звертаються до спеціалістів з підліткового періоду. Обожнюю підлітків, з ними працювати це декілька місяців і вони повністю всі свої твердження, які їм всунули у голову, всі свої дії, які ніби вже звичні, вони трансформують дуже швидко і стають щасливими, вільними людьми.

Чим доросліше людина звертається до психолога, тим більше у неї чемодан. І тим важче оце все трансформувати, я по собі знаю. Коли всередині ти розумієш, що так думати не вірно, але і почуття не підтверджують ці думки, але ти продовжуєш робити, як думаєш, і нічого ніби з цим зробити не можеш.

Я бажаю всім, хто не може справитись самостійно, розкласти це все на столі, прийти до психотерапевта і порозкладувати ці пазли разом.

Що робити, коли мозок шукає відповідь на питання: «Як це пережити?». Тобто зараз така ситуація, що тільки відійшов від однієї трагедії, вже інша.

Нічого, насправді. Можна плакати, дозволити собі плакати, дозволити собі відчуття безсилля, безпомічності, присвоювати собі ці моменти, де ти допомагаєш, приймаєш участь. Це дозволяє бачити, що ми не зовсім безсилі і безпомічні, що ми робимо настільки, наскільки ми можемо. Але ми не Боги, і не можемо зробити так, щоб все переконструювати. Хтось бабусі приніс їжу, хтось відправив донати, хтось кошенят позбирав. Це треба робити, якщо всередині вас є така потреба.

Тетяна Милимко

Раніше на USIonline.com —

Репарації потерпілим від сексуального насильства під час війни: що треба знати

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.