«Ребелія» від МУР – історія творення незалежності всіх і кожного (фото)

На перфомансі побувала й кореспондент Української Служби Інформації Ольга Гвоздецька.

Поціновувачі першої вистави МУР “Ти [Романтика]” мали б бути готові до емоційного шоу й цього разу. Але творці “Ребелії” перевершили самі себе, адже вчора у залі на одеситів чекала не тільки художньо відтворена історія “Клубу творчої молоді” та кількох її учасників-шістдесятників, а й справжній інтерактив, хоровий спів як протест й навіть “діалог” аудиторії з головним антагоністом. Словом, все те, що притаманно бунту, який власне і є синонімом до застарілого слова “ребелія”. Тихого, придушеного, закривавленого бунту у середині минулого століття, що розгорнувся в історичній перспективі незалежністю, яка “не подарунок і не випадковість, а наслідок”.

Хронологія подій у виставі продовжує часовий потік “Ти [Романтика]” від XX з’їзду КПРС 1956 року, на якому Хрущов засудив культ особи Сталіна, до діяльності “Клубу творчої молоді” (1960—1964) та репресій проти українських митців.

Вузловою точкою у сюжеті стає акція протесту на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у 1965 році в Києві, а однією з найбільш вражаючих композицій – інтермедія, присвячена дослідженню Биківнянських могил на початку 60-х. На сцені також розгортаються Чорнобильська трагедія, становлення самвидаву у Києві, створення Народного руху України. Завершується музичне оповідання проголошенням незалежності України та внесенням у залу величезного жовто-блакитного прапору

Всі ці майже півсторічні події програються через долі учасників “Клубу творчої молоді”: Василя Симоненка, Алли Горської, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського, Леся Танюка, Івана Світличного, Івана Драча. Також героями вистави стають В’ячеслав Чорновіл, Леонід Кравчук, Джордж Буш-старший, поет Василь Стус, студентські активісти Віктор Кукса і Георгій Москаленко.

Режисер та автор тексту “Ребелії” Олександр Хоменко

Авторське бачення, а сценаристом та режисером “Ребелії”, як й “Романтики”, став Олександр Хоменко, являє інколи геть несподівані образи історичних фігур. Скажімо, Василь Стус у виконанні акторки Марії Деменко постає священником нової церкви, що співає релігійний гімн зі словами “Стус врятує всіх”, а Леонід Кравчук – заляканим партійним функціонером, що щемко намагається врятувати від чорнобильської хмари дружину та сина, але все ж таки очолює той сумнозвісний багатотисячний парад на Хрещатику.

Василь Стус у виконанні Марії Деменко

Перший президент незалежної України Леонід Кравчук у кривавих путах Чорнобильської трагедії

Головною музичною темою, що проходить крізь всю виставу, стає інтермедія “Ці стіни мають вуха”. “Ці стіни мають очі” – продовжується вона словами, що символізують всюдисущість радянської влади, яка проникає й під шкіру, і у голови; не тільки все бачить і чує, а знищує, зломлює, перемелює.

Пам’ять, а точніше забуття називає секретар культурної радянської бюрократії Кольчик інструментом, який допомагає системі вкорінюватися й одночасно полишати по собі безіменні могили знеособлених, а значить, таких, що нібито й не існували, жертв.

Кольчик, секретар у структурах радянської культурної бюрократії

Чи знаєте ви, за кого зараз вставали та співали гімн? – звертається до зали Кольчик у білосніжному костюмі, заплямованому кров’ю. Адже щойно хтось один з глядачів заспівав “Ще не вмерла…”, й підхопили сотні голосів. Підвелися і юнаки, і літні. Молодь випростала знак Тризуба, складений із пальців.

Всі опісля викрикували “Героям слава” та “Путін х@йло”. Така собі ребелія проти сучасної війни по-одеськи, що зіштовхнулася з ребелією шістдесятників у футуристичному або навіть утопічному просторі мюзиклу.

Саме забуття могло стерти одне з найстрашніших злочинів радянської верхівки. “5-6, по 40 в кожній, кожен день, чотири роки”… Стільки автобусів по сорок людей завозили щодня протягом чотирьох років до району теперішніх Биківнянських могил. 200 футбольних полів кісток. Про це ми також могли не те що забути, а попросту не знати, якби не троє учасники “Клубу творчої молоді”, які почали досліджувати територію трагедії.

Пам’ять, національна та персональна, закарбовувалася вчора на виставі неймовірних мурівців. Слово, звук, танець, спів сплавлялися з очевидними історичними сенсами у вже не стишений, а кричущий лозунг “Наш час настав”.

Що ще ці амбітні й талановиті хлопці та дівчата вигадають наступного разу? Яку добу української історії вивернуть навиворіт? Чи зважаться оспівати сучасний період? Як би не було у майбутньому, поки просто варто дивитися “Ребелію”. Бо це про нас, для нас й заради нас. Для всіх одночасно й для кожного окремо.

Фото надані УСІ творчим об’єднання МУР.

Раніше на  USIonline.com —

«Привіт, монстре»: провокативна прем’єра про токсичні стосунки, колишніх та футуристичний світ в українському театрі

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.