«Я йшов на фронт за покликом серця»: історія добровольця та ветерана ЗСУ

УСІ поспілкувалася з Арсеном Рябошапко — ветераном російсько-української війни, співзасновником громадської організації «Вільні воїни» та моряком, який повернувся в Україну, щоб воювати.

Життя до та після повномасштабного вторгнення 

2021 рік. Безтурботне життя, я працюю в морі. Мандрую світом, заробляю непогані гроші. Маю дівчину, з якою будую довготривалі стосунки з перспективою на сім’ю. Займаюся улюбленою справою — граю у футбол. Отакий я у 2021 році. 

24 лютого 2022 року не одразу дізнався, що почалася війна. У мене був безтурботний день аж до п’ятої вечора за канадським часом (в Україні на той час вже було 25 лютого — ред.). Це був мій день народження, в який я мав плани досягти мети заради, якої тренувався останні тижні — пробігти марафон на біговій доріжці на дистанцію 33 кілометри в морі. Мені це вдалося. 

На той момент у нас не було супутникового зв’язку на кораблі, тому що ми потрапили в сліпу зону. Коли капітан дізнався про війну, то змінив трохи курс, щоб ми зв’язалися і дізналися, що з нашими рідними. Повернутися в Україну та піти служити я вирішив майже одразу. 

Коли зв’язався з дівчиною, то сказав їй про свої плани. Вона ж мене тоді зупинила. Доволі холодно та логічно пояснила чому мені не варто робити цього саме зараз. Тобто спочатку допрацювати контракт, в якому залишалося 4-5 місяців, й потім йти воювати. Вона аргументувала тим, що людей без військового досвіду було вдосталь і стояли черги до військкоматів. Натомість я краще зароблятиму кошти й допомагатиму тим знайомим, які вже мобілізувалися. Мені було важко це прийняти й допомагати тільки грошима, бо на той момент по всім моїм внутрішнім бажанням хотілося повернутися в Україну. 

Шлях у війську 

Влітку 2022 року я повернувся в Україну. Склалася така ситуація, що мені довелося затриматись на судні, бо мій змінщик захворів. Через це я пропустив відбір до 47-ої окремої механізованої бригади «Маґура». Мені дуже симпатизувало, що вони відбирали не тільки за фізичними характеристиками, але й ідеологічними. Я дуже хотів туди потрапити, але доля вирішила інакше. Тоді сталося так, що я їхав знаючи куди піду й не мав сумнівів, що пройду відбір, але потрапив у стан нерозуміння, що мені робити далі. 

Я звернувся в місцевий військкомат, розказав про себе та пояснив, де хочу служити й чим займатися. Згодом мені подзвонили і сказали, що за декілька днів у Житомирі відбудеться відбір до новоствореної 77-ої окремої аеромобільної десантно-штурмової бригади. Я туди й поїхав. На відборі нас поганяли фізично, провели тести. Після успішного проходження нас відправили в Британію на навчання. 

Коли я йшов воювати, у мене було відчуття нібито роблю все абсолютно правильно. Не було жодного сумніву. Мною рухало те, що я роблю гарну справу, бо є громадянином України та патріотом своєї країни, нації. Я маю виконати свій обов’язок перед нею. 

Я дуже вдячний мамі, що вона гідно прийняла моє рішення. Прийняла це з материнською любов’ю. Без нав’язування свого бачення ситуації, а з розумінням мене й того, що якщо я цього не зроблю, то не зможу жити, як повноцінна людина, яка сформувалася на власному досвіді. Це була б не та людина, яку вона знає.

Отримання поранення та реабілітація

1 березня 2023 року, гарний сонячний день був, у який мій побратим за позивним «Людоїд» сказав: «Арсене, у мене є відчуття, що ми сьогодні не помремо». Вночі почалися стрілецькі бої. Під час бою куля прилетіла мені в одну ногу, потім в іншу. Мене покосило і я впав. Крикнув хлопцям, що 300 й почав накладати собі турнікет. Пізніше до мене підбіг стрілець-санітар й почав надавати допомогу. Коли розгорнули ноші, то за звуком нібито РПГ (ручний протитанковий гранатомет — ред.), прилетіло біля нас й поранило Людоїда. Медик почав надавати йому допомогу. Вони відійшли в безпечне місце, бо подумали, що може прилетіти ще раз. Зрештою я доповз до них та евакуаційної групи. Далі лікарня та відновлення. 

Найскладніше в реабілітації — перший місяць, коли я не міг спати. Мені постійно снився одноманітний сон, де я лежу на полі бою повністю беззахисний і не можу дати раду росіянам, які наступають. Після цього прокидався в жаху, страху. Так тривало до однієї ночі поки не змінився кінець — я розумію, що зараз будуть наступати росіяни, опускаю руку вниз у пошуках якоїсь зброї і знаходжу калашник. Тоді я прокинувся нібито від класичного сну, але геть з іншими відчуттями.  

Розвиток ветеранського руху

Після реабілітації я зайнявся паянням дронів. Зранку, коли їхав на роботу, то почув в машині по радіо рекламу відбору на «Invictus Games» (Ігри нескорених — міжнародні спортивні змагання в паралімпійському стилі для поранених військовослужбовців та ветеранів — ред.). Я заповнив анкету, пройшов відбір й поїхав на змагання в складі української збірної. Ці ігри дали безцінний досвід, який ми потім з побратимом реалізували в Одесі. Щодо медалей, то я здобув бронзу з волейболу сидячи та срібло з гірських лиж. 

У збірній познайомився з Іллею Пилипенко. Ми вирішили тренуватися разом в Одесі додатково, щоб краще підготуватися до ігор. Почали шукати можливості для цього, збирати компанію друзів і зрештою заснували свою громадську організацію «Вільні воїни». Ми зрозуміли, що можемо поширювати свій досвід та передавати знання, створювати спільноту. Якщо це допомогло нам у відновленні та соціалізації, то є ймовірність, що іншим це також підійде й допоможе.

Наша громадська організація — це унікальний випадок не тільки в Україні, а й світі, бо жодна не надає такий перелік безплатних тренувань ветеранам. Наразі в нас можна займатися: баскетболом на кріслах колісних, волейболом сидячи, піклболом, плаванням, гольфом, великим тенісом та є можливість займатися кросфітом, або просто ходити в тренажерний зал. 

Наша з Іллею мета — це повернути ветеранам упевненість у собі. Допомогти якомога більшій кількості ветеранів після поранення, припинення чи продовження служби, жити якісно та активно. Ми пропонуємо це відновлення через спорт, бо він надає впевненість у собі. Той спорт, який ми пропагуємо — не про великі досягнення, а першочергово спільноту, де ветеран може почуватися комфортно, як у родині, де його всі розуміють. Загалом наша ідея — це створення великої спільноти в незалежності від того, де локально знаходиться той чи інший ветеран/-ка. 

В Одесі органи місцевого самоврядування певний час нас не чули взагалі. Поки наша спільнота не набрала сили, то нас не хотіли чути. Зараз до нас почали прислуховуватися в ОВА, з якою ми мали спільний досвід у проведенні всеукраїнських змагань. Починаємо потроху співпрацювати з міськрадою, в якій департамент спорту бере під опіку великий теніс. 

Для мене особисто спорт — це любов. Я багато вкладався в нього, прагнув чогось досягти й це сформувалося у звичку. Коли не займаюсь спортом, то почуваюся недобре. Тому це така любов, коли я вкладався в спорт, тепер він мені десь віддячує. 

Все, що я роблю — роблю за покликом свого серця. Я йшов на фронт за покликом серця, потрапив до збірної, створив ГО. Те, що роблю — мені подобається, отримую від цього задоволення. Людину формують звички і мої роблять мене кращим.