Подорож у свободу на 435 днів: як жити за покликом серця

Як жити за покликом серця, обрати свободу та відмовитися від того, що начебто потрібно, Анастасія Клюфас розповіла в інтерв’ю журналісту Украинської Служби Информації Валерії Шаповаловій.

Анастасія – родом з Одещини – Подільського району (село Борщі). Після школи поступила до Львівського національного університету імені Івана Франка, де закінчила факультет культури і мистецтв. П’ять років дівчина з великим запалом працювала в театрі ім. Марії Заньковецької та була впевнена, що театр – це її покликання. Але з часом світосприйняття змінилося. 

Театр вимагав багато часу – 6 днів на тиждень. Один вихідний – понеділок. Однак і в цей день ти вчиш текст чи працюєш над роллю. Проте мені це дуже подобалось, і я цим насолоджувалась. Але в якийсь момент зрозуміла, що мені тісно в межах фантазій, одного приміщення. Мені бракувало власної реалізації не просто в плані творення персонажів. Мені хотілося відчути, як особисто я взаємодію зі світом. Тому після вистави я купувала квиток на нічний потяг і в єдиний свій вихідний їхала байдуже куди. Я прагнула відкривати для себе нові місця, знайомитись з людьми і досліджувати життя. 

У 2018 році у Анастасії закінчився робочий контракт, і саме тоді її майбутній чоловік запропонував мандрувати Азією без обмежень. 

Спочатку я відмовилася. Але в той же час розуміла, що театр мене гнітить. Коли я зловила себе на думці про те, коли вже вистава закінчиться, то зрозуміла, що не маю права більше знаходитися в театрі. Морально та фінансово до подорожі готувалися десь рік. Чоловік, можливо, більше (в той час, як у нього зрів план, я лише потайки мріяла про таку подорож) 

В мандрівку подружжя відправилося в 2019 році. Додому повернулися в грудні 2020-го. Подорожували 435 днів. Відвідали 6 країн. 

Якщо є сильне бажання в серці, то знайдеться відгук у реальності. Ми не знали, скільки точно триватиме подорож, ми вилетіли у свободу, – каже Анастасія.

Далі – її розповідь від першої особи.

Непал: Еверест та дикі джунглі  

Квиток у нас був лише в одну сторону – в Катманду (Непал). Після Непалу не було конкретного плану, але точно знали, що хочемо дослідити країни Південно-Східної Азії.

Почали з Непалу, бо я мріяла побачити Еверест. Я захоплювалася альпіністами. Наприклад, альпініст із Непалу Нірмал Пуржа побив світовий рекорд, піднявшись на 14 найвищих вершин світу за сім місяців. Для мене це просто шок. До нього підкорив всі “вісьмитисячники” альпініст із Південної Кореї Кіму Чан Хо, який піднявся на всі вершини за сім років. Такі історії надихають. Така подорож – не тільки свобода, але й випробування, бо ти зіштовхуєшся з собою. Це той момент, коли ти не можеш перекласти відповідальність на іншу людину, бо сам вирішуєш, як і що тобі робити.

Пам’ятаю, як на другий день трекінгу, коли ми підіймалися до базового табору Евересту, я розкисла – сиділа і плакала, хотіла просто лежати. Чоловік тоді говорив, що це ж моя мрія, я сама цього хотіла. І дійсно, це була внутрішня слабинка. Я зрозуміла, що мені просто треба відпочити і я зможу піти далі.

Мандри – це велика школа життя

У нас був дуже захоплюючий одноденний трек дикими джунглями – 7 годин з двома гідами (обидва на ім’я Ом). Ми переховувалися на дереві від носорога, який був в 30 метрах від нас. Коли ти бачиш носорога, то відразу треба лізти на дерево – так гід говорив. Також ми таїлися від тигра і плавали у човні по річці, де навколо були крокодили. Це був скажений досвід. Мені здавалося, що я не повернуся з того лісу – страшно було. 

Лаос: простота і сонячні люди

До мандрівки я взагалі не знала про цю країну. Оскільки я обрала Непал, то вибір наступної країни був за чоловіком. Він обрав Лаос. То була середина грудня – якраз ідеальний час для подорожі Лаосом, не надто спекотно і немає дощів. Там ми пробули з середини грудня до середини січня.

Лаос – це природа, простота і дуже сонячні люди. Так, це бідна країна, але там є стан спокою, якого ми всі прагнемо, принаймні я точно (у мені присутній деякий поспіх, “заяче серце”, бажання все встигнути). Люди живуть в ритмі сонця, нікуди не поспішають. Вони розуміють, що прийде час і станеться те, що має статися. В Лаосі я нарешті видихнула, все відпустила і стала жити в теперішньому дні.

Камбоджа: дослідження через призму страху  

Після Лаосу ми відправилися в Камбоджу, бо це було близько. Читаючи про цю країну, я ознайомилася з історією про Пол Пота та червоних кхмерів (маоїстсько-націоналістичний партизанський комуністичний рух у Камбоджі, що захопив та утримував владу у країні в 1975—1979 роках). 

Коли приїхала туди, мені здалося, що земля просочена страхом. Так, я накрутила себе та сприймала цю країну крізь призму інформації про жорстоку політику червоних кхмерів. Але, насправді, я зустрічала веселих, усміхнених, експресивних людей. Проте іноді мені здавалося, що за посмішкою стоїть біль.

Цікаво, що у місцевих ресторанах дуже мало столиків для двох, камбоджійці їдять великими компаніями. Вони дуже гуртуються. Під час правління червоних кхмерів сім’ї роз’єднували, тому я думаю, що в теперішньому це загострило цінність часопроведення з сім’єю.  

Індонезія – рай після виснаженої землі

Країни Азії дещо схожі між собою культурою, архітектурою, традиціями, але коли ми вилетіли за экватор, то все змінилось. Наш перший острів – Балі. Там багато зелені – саме цього хотілося після випаленої, сухої землі Лаоса та Камбоджі. Індонезія – це країна тисячі островів, і всі вони різні.

Балі – це казка. На цьому острові – своя релігія, свій вид індуїзму. Місцеві жителі розповідали нам, що в океані живуть злі духи, а добрі – на горі. Кожного ранку балійка прокидається та робить ритуал – виносить до жертовників плетений з пальмового листя кошик, залишає там пожертви та запалює ароматичні палички. 

Балійці живуть в сильній взаємодії з духами природи. У них дуже багато фестивалів, традицій – це неймовірно самобутня “країна”.

М’янма: морські люди, піца з капустою та карантин на 8 мясяців 

Коронавірус поглинав світ. Це дуже обмежувало подорожі. На той момент М’янма залишилася однією з двох країн в Азії, де не було жодного випадку захворювання. Тому ми вирішили відправитися туди. 

Взагалі, М’янма – найекзотичніша з країн, де ми були. Вона відносно недавно відкрилася для іноземців. Саме тому там дуже добре збереглося різнобарв’я місцевих традицій. 

М’янма поділена на штати – об’єднання великої кількості племен, які дещо відрізняються кухнею, зовнішнім виглядом, атрибутикою. 

Там є Selung, “люди моря”. А в штаті Шан люди живуть прямо на озері Інле – побудували собі будинки, провели електрику. У них навіть є городи – грядки на основі водорослів з озера, фіксовані бамбуковими палками. Люди вирощують помідори на всю країну (на смак дещо віддавали рибою).

Країна бідна. Там дуже спекотно. В штаті Шан багато будинків із лози. Із каменю будують лише готелі. Ми неодноразово ставали свідками того, як увечері місцеві жителі їхали до річки і там милися. Не у всіх є доступ до таких звичних для нас ванни чи душу. Проте люди дуже відкриті, щирі та усміхнені. Мабуть, це через призму буддизму. 

Не всюди є електрика (подекуди генератори  працюють лише при готелях). Проте приїжджаєш до села – світла немає, а піцу готують – в печі. Начинка – капуста. Сир – рідкість. Там є корови, але вони не дають багато молока. 

У М’янмі дуже цікава кухня. Наприклад, листя зеленого чаю використовують як салат. Активно використовують арахіс як додаток до соусів. Я любила салат з помідорами, цибулею, тофу та арахісом.

В цій країні ми пробули майже 8 місяців. У нас була можливість повернутися додому, однак ми сподівалися, що відкриютькордони сусідні країни. Ми дуже хотіли у В’єтнам. 

Коли почався перший спалах вірусу, то в одному із будиночків ми просиділи 3 місяці – можна було виходити тільки в магазин чи аптеку – гуляти містом заборонялося. Там був сильний спалах, навіть в університетах ставили ліжка для хворих. Через те, що країна бідна, єдине, що можна зробити для боротьби з вірусом – посилити карантинні обмеження, бо медицина слабка.

Під час другої хвилі подорожувати між штатами не можна було, однак в межах одного дозволялося, тому ми не поспішали залишати його. Однак вже на 8-й місяць зрозуміли, що сусідні країни не відкриють кордонів для іноземців, тому вирішили полетіти в Туреччину, а після – додому.

Туреччина

Раніше вже бували в цій країні – Стамбулі, Анталії. З чоловіком проходили стежку Святого Павла – трекінговий маршрут протяжністю 300 км. Це був цікавий досвід – занурення в автентику Туреччини.

Цього разу ми дослідили Кападокію, після чого відправилися на Лікійську стежку. Пройшли не весь маршрут, так як у нас не було з собою намету і спорядження. А оскільки був кінець сезону (грудень), то житло для туристів було досить важко знайти, особливо у віддалених селах на маршруті.

З Туреччиною у нас безвізовий режим (можна перебувати без віз до 90 днів протягом 180 днів).

Чому повернулися додому?

Згасла надія на відкриття кордонів. Не бачили сенсу на довше залишатися в Туреччинні. За рідними скучили. Вирішили, краще перечекати в Україні. 

Як ви шукали житло протягом мандрівки?

Booking.com, Airbnb.com, іноді шукали на місці.

Як місцеві сприймають туристів?

Місцеві люди дуже відкриті, усміхнені і завжди готові допомогти навіть не розуміючи мови. Спілкувалися переважно англійською, якщо хтось не знав, то жестами. Якщо для когось незнання англійської мови є перепоною для подорожей, то нехай вас це не зупиняє, повірте, можна порозумітися і без знання мови. 

Як подорож вплинула на стосунки з чоловіком?

Я раджу всім, хто в стосунках, відправлятися в мандри, в гори. Ви побачите сутність людини, бо там нема де сховатися. В критичній ситуації ви зрозумієте, чи зможете взаємодіяти з цією людиною, чи не підходите один одному. Ці мандри дуже з’єднали  нас с чоловіком. Ми вчилися знаходити рішення, які б задовільняли обох. Всі критичні ситуації нас зближували і поглиблювати взаєморозуміння. Ці мандри стали фундаментом нашої сім’ї.

Скільки коштів знадобилося для мандрівки?

У нас були заощадження: 30-40 доларів на день. В середньому ми витрачали одну тисячу доларів в місяць на двох (житло, квитки, їжа). Страва в середньому там коштує 1,5-2 долари. Думаю, що це відносно небагато, оскільки життя в Україні може виходити не дешевше. В М’янмі, наприклад, ми проживали в готелі – 10 доларів за кімнату на двох зі сніданком. Більшість країн Азії порівняно бюджетні для подорожей.

Порада тим, хто хоче мандрувати, але не наважується:

Питання в тому, наскільки ви хочете. Варто йти через любов, а не через страх, вірити у свою мрію, навіть якщо ти не знаєш, як її втілити у життя. Варто слухати намір та робити маленькі кроки сьогодні, не потім. 

Стежка під назвою “потім” веде в країну “ніколи”.

Спитайте себе – що ви можете сьогодні реально зробити для своєї мрії. Якщо ви не можете купити собі квиток, ви можете дослідити країну, послухати людей, які там побували. В такому випадку у вас буде енергія запалу, під яку знайдуться ресурси.

Практичні поради:

Віза: за допомогою спеціальних сайтів можна дізнатися, чи потрібно її завчасно робити, чи видається по прибуттю. В Непалі, Лаосі і Камбоджі візу можна отримати в аеропорту. В Індонезію українцям віза не потрібна – 30 днів можна перебувати. З Туреччиною у нас безвізовий режим на 3 місяці.

Вакцинація (не від коронавірусу): у країнах, де побували ми, не обов’язково робити додаткові щеплення (хіба, якщо часто плануєте бувати в джунглях, і де зафіксовані випадки небезпечних хвороб). Загалом там не більше шансів захворіти, ніж в Україні.

Страхування: рекомендую зробити страховку в Україні. Вона дуже окупилася. Через жаркий клімат та кондиціонери я багато хворіла, а страховка покрила майже усе лікування.

Варто мати при собі базову аптечку, рушники, засоби гігієни, сонцезахисний крем, крем від комарів.  Класно, коли рюкзак не перевантажений. У нас було 4-5 кг. 

Про що ви ще мрієте та що плануєте робити?

Планую повернутися до Азії – дуже хочу потрапити у Тибет, В’єтнам. У нас було багато планів, але вірус все скоригував. На сьогодні конкретних планів немає, бо ми зосереджені над своєю книгою – це наша супер ціль.

Якою книгою?

Книга називається “Подих мандрів”. Моменти мандрівного досвіду забуваються, тому під час подорожі я вирішила вести щоденник, записувати свої відкриття та переживання. Коли я його перечитала, то зрозуміла, що це може бути цінним для інших. Так народилася ідея видати книгу “Подих мандрів” 

Перша місія книги – зафіксувати момент мандрівки, занурення у свободу, життя без “потрібно”, друга – зафіксувати трансформацію себе “до” і “після”. Ну і третя – надихнути читачів. 

Найбільше відкриття після мандрівки – розуміння того, що мені вже неважливо, як я виглядаю, як мене будуть сприймати інші. Це зникло. Я зрозуміла, що  по-справжньому щаслива людина не шукає підтвердження свого щастя у словах оточуючих. Вона просто робить людей щасливими. 

Раніше я дуже була зациклена на професії. Думала, що якщо в людини є дар, то вона мусить присвятити своє життя лише певній діяльності, в моєму випадку це було акторство. З часом я зрозуміла, що можу проявляти себе в різних сферах (я спробувала себе в ролі викладачки, режисерки, сценаристки і тепер вже письменниці). Я до того, що нам не вартує зациклюватись лише на одному (особливо, якщо це вже не приносить задоволення), а варто робити те, що подобається, постійно досліджувати, вдосконалювати і розширювати власні можливості. 

Я завжди питаю себе – чи щаслива я – це найважливіше. Коли я щаслива, я більше віддаю. Внутрішній критик зникає – залишається лише любов.

Ранее на USIonline.com —Молодая мама из Одессы первой пробежала ультрамарафон в Киеве.

Читайте нас в Facebook, Telegram и Instagram, смотрите на Уoutube.